Вплив філології на ідеї Ніцше щодо моралі

Автор: Александр Прескот-Кауч (Alexander Prescott-Couch), доцент філософії в Оксфордському університеті та викладач Лінкольн-коледжу. Наразі він перебуває на дослідницькій стипендії Фонду Левергульма і завершує книжку під назвою «Історичне чуття. Ніцшеанська генеалогія та критика», що має вийти у видавництві Оксфордського університету.

Застосовуючи інструменти філології для дослідження природи моралі, Ніцше став «філософом майбутнього».

У книжці «Людське, надто людське» (1878) Фридрих Ніцше писав: «Відсутність історичного чуття є первісною вадою всіх філософів». Критика філософії за брак історичного чуття відображала ширші інтелектуальні тенденції ХІХ століття. У порівнянні з «філософським» ХVIII століттям, XIX століття нерідко називають «історичним» — добою, коли замість дослідження універсальних рис людського розуму зросла увага до впливу конкретних історичних процесів на мову, культуру та моральні уявлення.

XIX століття також можна назвати «філологічним століттям». Філологія — це критичне вивчення письмових джерел, включно з їхніми лінгвістичними особливостями, історією рецепції та культурним контекстом. Сьогодні цей термін звучить застаріло, викликаючи асоціяції з запиленими вченими томами ретельної критики джерел. Однак філологія була провідною інтелектуальною дисципліною в Німеччині XIX століття завдяки сплеску методологічних розробок, які революціонізували наше розуміння давніх і священних текстів. Були розроблені нові точні методи перевірки джерел, відкинуто суто умоглядні гіпотези, проведено детальніші порівняльні дослідження мови. Хоча такі методи були науковими, іноді межуючи зі схоластикою, їх застосування мало значний культурний вплив, виходячи за межі академічних журналів і проникаючи у свідомість широкої громадськости.

Ніцше ввібрав у себе ці тенденції ще в юності. Всебічно обдарований учень (математика була помітним винятком), він у 14 років вступив до школи Пфорта, однієї з найпрестижніших гуманітарних шкіл Німеччини. Школа, що готувала вчених і викладачів, спеціялізувалася на класичній античності, і Ніцше отримав ґрунтовну освіту з греки та латини, читав історичні твори Вольтера і Цицерона, писав філологічні трактати на такі теми, як сага про Ерманариха та творчість грецького поета Теогніда.

Ця філологічна освіта вплинула не лише на його ранні праці, які безпосередньо стосуються грецької античности, такі як «Походження трагедії» (1872), а й на його пізніші книжки про мораль і моральну психологію. Усвідомлення цього філологічного впливу є вирішальним для розуміння значення його найважливішої філософської праці «Генеалогія моралі» (1887) та «генеалогічного» методу філософування, який вона надихнула.

«Генеалогія моралі» — загадкова книжка. У ній розглядається багато класичних тем філософії моралі, як-от поняття добра, свободи волі, моральної відповідальности та провини. Однак вона не досліджує їх у типовий філософський спосіб — наприклад, ставлячи питання «Що таке добро?» або «Чи маємо ми свободу волі?». Натомість вона використовує історичний підхід, запитуючи, звідки походять наші уявлення про добро, свободу волі чи провину.

Відповіді Ніцше на ці історичні питання були і залишаються, м’яко кажучи, контроверсійними. Недарма він називав себе «динамітом». Наприклад, він стверджував, що сучасні західні егалітарні та альтруїстичні уявлення є формою «моралі рабів», яка виникла з розчарування та ресентименту (грубо кажучи, обурення) суспільнго стану священників (касти жерців). Мораль рабів була реакцією на те, що Ніцше називає «мораллю панів», архаїчною етикою, яка наголошує на чеснотах досконалости, здоров’я та поваги до соціяльної ієрархії. Мораль панів звеличує силу і принижує смиренність та книжковий інтелектуалізм релігійних лідерів стану священиків. За словами Ніцше, у відповідь на це релігійні лідери винайшли нову оціночну систему, в якій вони посідають перше місце — систему, в якій агресивність класифікується як «зло», а смиренність і альтруїзм як «добро» — це переоцінювання наявних цінностей. Ці моральні ідеї згодом перейняли раби, оскільки там звеличується їхній низький статус, що дозволяє їм переосмислити своє безсилля як принциповий вибір. Тож, на думку Ніцше, багато наших фундаментальних моральних припущень походять від архаїчної статусної конкуренції.

Багатьох читачів генеалогії Ніцше спантеличило те, як ці історичні твердження мають бути пов’язані з філософськими питаннями моралі. Ніцше стверджує, що його кінцевою метою є оцінювання «цінности наших цінностей», але незрозуміло, яким робом його історичні твердження мають допомогти в цьому оцінюванні. Якщо звернутися до історії, то може здатися, що Ніцше просто змінює тему філософії моралі, користуючись приказкою про те, що якщо вам не подобається те, про що говорять люди, тоді вам слід змінити тему розмови. Зрештою, питання про те, звідки походять наші цінності, здається відмінним від філософських питань про їхню природу, цінність та авторитет. Якщо Ніцше намагається використати історію, щоб відповісти на ці філософські питання, то може здатися, що він припускається помилки, так званої «генетичної омани».

Генетична омана (омана походження) — це імовірна помилка в оцінюванні чогось на основі його походження або минулих характеристик. Наприклад, уявіть, що друг каже вам, що ви не повинні носити обручку, тому що обручки спочатку символізували ланцюги, які жінки носили на щиколотках, щоб завадити їм тікати від чоловіків (приклад взятий з книжки «Долаючи хибні міркування» (7-ме вид., 2012) Томаса Едварда Дамера). Навіть якщо обручки й мають таку сумнівну історію, вона не свідчить про те, що носити їх сьогодні — це погано чи неприйнятно. Коли Ніцше пропонує переоцінити християнську мораль на основі цієї історії походження, ми можемо запідозрити, що він використовує подібний тип хибної аргументації.

Побоювання стати жертвою генетичної омани частково пояснює відсутність у філософії моралі історичного чуття. Показати, що щось має погане походження, недостатньо, щоб довести, що воно погане, як свідчать попередні приклади. Так само, здається, немає необхідности вивчати походження наших цінностей для їх оцінювання. Щоб оцінити наші моральні переконання та практики, здається, нам потрібно лише подивитися на причини «за» і «проти» них, а не на причини нашої віри в них. Наприклад, щоб критикувати егалітаризм, ми повинні розглянути потенційні заперечення проти егалітарних настанов, такі як те, що вони рекомендують вирівнювання за низом, перешкоджають досягненню людської досконалости або не вшановують передбачувані відмінності в моральних заслугах. Незалежно від того, що хтось думає про цю критику, здається, що її формулювання та оцінювання не вимагає погляду на історію наших цінностей. Якщо ці міркування правильні, ми можемо зрозуміти, чому моральну філософію осмислюють позаісторично: якщо моральна філософія прагне критично дослідити цінність наших цінностей, а історії походження не є ні необхідними, ні достатніми для цієї мети, то історії походження є нерелевантними для моральної філософії.

Ніцше вважав це міркування помилковим, хоча точна причина, чому він так думав, є предметом наукової дискусії. Його історична критика зазвичай розуміється одним із двох способів: або він вважав, що історична інформація була безпосередньо важливою для авторитету чи обґрунтування моральних норм, або він вважав, що вона має опосередковане значення, надаючи докази того, що моральні настанови мотивовані ресентиментом і / або перешкоджають великим людським досягненням.

Щоб зрозуміти, як історія може безпосередньо впливати на статус наших цінностей, ми можемо почати з визнання, що цінність багатьох людських артефактів залежить від їхньої історії — картини Пікасо цінніші за досконалі копії, тому що вони походять від Пікасо, а не від копіїста, а ваші сімейні реліквії мають особливу цінність через їхній історичний зв’язок з вашою родиною. Щось подібне може бути і з нашими цінностями.

Наприклад, якщо наші цінності включають або спираються на заповіді, то їхня історія може мати відношення до їхнього авторитету, нашого обов’язку підкорятися їм. Багато заповідей залежать від авторитету заповідача, а мстиві священнослужителі, які переживають за свій статус, не виглядають авторитетними заповідачами. Більш конкретно, можна подумати, що авторитет моральних заповідей залежить від того, чи походять вони від Бога або чистого розуму, тому, якщо історичне дослідження показує, що вони походять зі світського «людського, занадто людського» джерела, то історія може підірвати їхній авторитет. Якщо виявиться, що християнські цінності постали з ресентименту, то це, якщо спиратися на такі міркування, підриває їхню цінність для нас сьогодні. Так само філологічна праця, яка простежує світське походження Біблії, може підірвати авторитет моральних вчень, що містяться в ній, спростовуючи твердження, що ці вчення походять від Бога чи Ісуса.

Ще один спосіб, у який статус наших цінностей може безпосередньо залежати від їхньої історії, якщо вони включають або передбачають переконання про ціннісні твердження, оскільки історична інформація може вплинути на те, чи є наші переконання виправданими. Мої переконання можуть похитнутися, якщо я дізнаюсь, що процес, за допомогою якого я прийшов до цього переконання, є ненадійним. Наприклад, я вірю чутці, що мій дідусь крав гроші з церковної скарбнички для пожертв, і почув це переконання від свого батька. Однак потім я дізнаюся, що мій батько почув цю чутку від свого брата, який є відомим брехуном і ображений на своє суворе релігійне виховання. Оскільки, моє переконання походить з ненадійного джерела, то можна дійти висновку, що моя віра більше не є обґрунтованою.

Так само може виявитися, що ми успадкували наші моральні переконання від наших батьків (і ширшої культури), які отримали їх від своїх батьків (і ширшої культури) — і так аж до мстивого духовенства. Але якщо мстиве духовенство не є надійним провідником до моральної істини, тоді я маю засумніватися у вченні своїх батьків і відповідно у своїх моральних переконаннях. Тож історичне пояснення Ніцше може допомогти звільнитися від ілюзій, оприявнюючи інформацію, яка ставить під сумнів нашу віру в шановані, але необґрунтовані моральні цінності.

Ці міркування про авторитет і виправдання філософи іноді висловлюють щодо релевантности історії для моральної філософії, і цілком можливо, що Ніцше мав на увазі саме це. Однак така інтерпретація не охоплює того, що багато коментаторів і читачів-нефахівців зазвичай сприймають як головні ідеї тексту Ніцше. Наприклад, коли студенти-бакалаври читають «Генеалогію», вони, зазвичай, засвоюють ідею, що історія Ніцше показує: багато стурбованих закликів до доброчесности, правильної поведінки й справедливости є менш благородними, ніж здаються — вони мотивовані сумішшю дріб’язкової мстивости, самозвеличення і ресентименту проти сильних і високостатусних інших. Тут важливим є твердження Ніцше про особливі інтереси та мотиви священників, воїнів і рабів, а не лише той факт, що жодна з цих фігур не є божественною чи вартою довіри.

Яку роль ці інтереси та мотиви можуть відігравати в критиці моралі Ніцше? Можливо, Ніцше припускає, що якщо моральні норми спочатку були мотивовані ресентиментом, то це безпосередньо робить їх неприйнятними, «заплямовуючи» їх певним чином, навіть якщо ті, хто дотримується їх у наш час, не мотивовані таким же чином. Утім, Ніцше не обов’язково робив таке припущення. Більш імовірно, що Ніцше вважає свою історичну розповідь релевантною у більш опосередкованому вигляді — як свідчення схожої психологічної динаміки в сучасному суспільстві. З такої точки зору, генеалогія має відношення до критики моралі, оскільки вона надає докази того, що сучасна мораль має неприйнятні риси, такі як погані мотиви, які самі по собі не є історично зумовленими.

Ідея про те, що багато декларованих моральних переконань мають сумнівні мотиви, не викликає особливих заперечень, особливо в контексті сучасної інтернет-культури. Тому виникає питання: чому взагалі потрібно звертатися до історії, щоб зробити таке спостереження? Є дві причини. По-перше, історичний підхід Ніцше допомагає нам чіткіше побачити цю динаміку, пропонуючи історичний наратив, у якому вони представлені у простій та неприхованій формі. У той час як сучасна мораль прихована під шаром складнощів і раціоналізацій, звернувшись до минулого, ми можемо краще побачити психологічну динаміку, яка сьогодні вже затушована. Тож історія використовується як інструмент для того, щоб зняти маску з сучасности.

По-друге, оскільки ми менш особисто й емоційно залучені у сприйняття минулих подій, нам легше зайняти більш реалістичну й критичну позицію. Наприклад, хоча нам може бути неприємно визнати, що наші політичні переконання мотивовані ресентиментом (почуттям заздрости та образи), ми швидше розпізнаємо цю динаміку у віддалених історичних інших. Це, у свою чергу, дозволяє легше побачити ті самі психологічні механізми в собі. Історична перспектива допомагає уникнути самообману та видавання бажаного за дійсне.

Ці міркування складають важливу частину мислення Ніцше. Однак існують труднощі в інтерпретації Ніцше як мислителя, що використовує історію в цьому непрямому, доказовому ключі. Такий підхід трактує минуле лише як спрощену версію сучасности, яка відрізняється від сьогодення лише другорядними деталями. Тому цей підхід ігнорує суттєві історичні зміни та події, які є центральними для історичних поглядів на наші соціяльні практики. Якщо ця інтерпретація генеалогії Ніцше була б вичерпною, це означало б, що сам Ніцше не володіє «історичним чуттям». Щоб зрозуміти, як його «Генеалогія моралі» може відповідати історичному баченню, слід звернутися до історії самого генеалогічного методу Ніцше. А це означає повернення до філології.

За часів Ніцше значна кількість філологічних досліджень зосереджувалися на вивченні того, як стародавні та священні тексти формуються у складні твори, створені шляхом поєднання різних елементів із суперечливих джерел. Наприклад, Юліус Вельгаузен стверджував, що П’ятикнижжя, Єврейська Біблія, є творінням людських рук, яке можна розкласти на чотири незалежні джерела, кожне з яких виникло значно пізніше Мойсея (якого раніше вважали єдиним автором, своєрідним літературним рабом бога). Завдяки критичному аналізу джерел ми сприймаємо Єврейську Біблію не як цілісний твір, а як зібрання окремих елементів із різноманітним історичним підґрунтям. Ця інформація відбиває бажання шукати в Біблії єдину теологію, а отже, заохочує до менш богословського підходу до Біблії загалом.

Ще підлітком у школі Пфорта Ніцше засвоїв цей широкий філологічний підхід до давніх текстів. Наприклад, його вчитель Фридрих Авґуст Коберштайн (сам шанований вчений та історик) запропонував йому дослідити поему, що розповідає про саґу IV століття, присвячену остготському королю Ерманариху. Поема є загадковою, оскільки в деяких частинах Ерманарих постає як благородний герой, а в інших — як боягуз і вбивця власної дружини. Не зовсім зрозуміло, як читачі повинні оцінювати Ерманариха. З історичної точки зору, молодий Ніцше стверджував, що ці конфлікти виникають через те, що поема не має одного автора, а походить з різних джерел — це багатошарова конструкція, деякі частини якої походять з Близького Сходу, інші — з Німеччини, а деякі — з Данії та Британії.

Такий широкий підхід до текстів визначає погляди Ніцше щодо сучасної моралі, яку він описує у передмові до «Генеалогії» як «довгий ієрогліфічний напис, який важко розшифрувати». Розглядаючи сучасні цінності, ми можемо побачити очевидні суперечності. Наприклад, багато хто вважає, що видатні досягнення заслуговують на особливе захоплення і винагороду, але водночас справедливим є отримання винагород лише за те, що людина заслужила. Однак видатні досягнення часто принаймні частково залежать від вроджених талантів, які не є заслугою людини, тому ці погляди здаються суперечливими. Значна частина моральної філософії спрямована на дослідження таких інтуїтивних суджень, виявлення їхніх суперечностей і пошук способів їх подолання. Це нагадує теологічний підхід до Біблії, який полягає у виявленні явних і прихованих теологічних тверджень, знаходженні суперечностей між ними та розгляді можливих шляхів їх вирішення.

Однак філологічний підхід Ніцше є іншим. Подібно до історичного аналізу Єврейської Біблії, що його здійснив Вельгаузен, Ніцше простежує різні аспекти нашої моральної системи до окремих джерел. Елементи перфекціонізму походять від касти воїнів, егалітарні — від касти священиків і касти рабів, а інші аспекти нашої моральної структури, наприклад, повага до предків мають ще інші витоки. Це не просто різні елементи, які поєднали разом, а радше «документ», який неодноразово переписували й переосмислювали, часто ті, хто мав складні й суперечливі мотиви. Філологічний підхід до моралі розглядає її як складну суміш, а не як уніфіковану систему оцінювання.

Цей історичний підхід відрізняється від більш типових форм моральної філософії тим, що він не припускає існування одної відповіді на такі питання, як «Що таке добро?» принаймні, якщо ця відповідь повинна відповідати багатьом нашим інтуїтивним судженням. Натомість він виявляє суперечливі напрямки морального мислення, надаючи пояснення їхньої присутности, яке свідчить про те, що не буде способу їх узгодити. Тобто, так само як філологічне дослідження Біблії може підірвати припущення християнського богослов’я, що можна буде побудувати єдину теологію, яка відповідає священним текстам, так само філологія моралі підриває припущення певного напрямку моральної філософії, що існує єдина моральна теорія, яка пояснить наші моральні переконання та практики. З історичної точки зору, велика частина моральної філософії виглядає так, ніби вона зайнята безнадійним апологетичним проєктом спроби примирити те, що не можна примирити. Немає вищого компромісу між панами та рабами.

Тепер, якби філологічний підхід Ніцше був актуальним лише для філософської методології, він міг би здатися малоцікавим поза академічними дебатами. Однак цей підхід до моралі не просто підкреслює проблему сучасної моральної філософії. Він також висвітлює проблему для нас. Адже той факт, що наші сучасні моральні погляди фрагментовані та суперечливі, сам по собі створює проблеми. Це означає, що важко діяти ефективно і послідовно, оскільки немає всеохопної рамки для узгодження конкурентних міркувань щодо практичного ухвалення рішень. Це означає, що ми можемо бути зобов’язані оцінювати себе за суперечливими критеріями — як наслідок, ми ніколи не зможемо відповідати стандартам, які ми встановлюємо для себе. Це налаштовує нас проти самих себе. Ніцше вважав таку фрагментарність і суперечливість наших поглядів своєрідною хворобою, на яку страждає сучасне суспільство.

Побачивши, як інструменти філології можна застосовувати до моралі, легко зрозуміти, як їх можна поширити на інші частини сучасної культури. Якщо ми вивчимо історію норм, які структурують різні соціяльні ідентичності, ми часто можемо оприявнити форми внутрішнього конфлікту, які приховані в повсякденному житті. До прикладу, вивчаючи історію ґендерних норм, ми можемо чіткіше розгледіти напругу в сучасних уявленнях про гендер — наприклад, якщо ти жінка, ти повинна бути одночасно домашнім янголом і дівчиною-босом, а якщо ти чоловік, тобі потрібно бути альфою, уникаючи при цьому токсичної маскулінности. Ці суперечливі норми часто створюють конфлікти серед тих, хто підтримує ці ідентичності, і прояснення конфлікту може допомогти уникнути безплідних і безнадійних спроб примирити ці суперечності.

Звісно, фрагментарність і суперечливість не завжди мають бути чимось негативним — вони можуть бути продуктивними, як визнавав Ніцше. Пізніші теоретики, які хотіли застосувати цей філологічний підхід до сфери культури, часто прагнули підкреслити його емансипаційний потенціял. Наприклад, розуміння національних історій як багатогранних генеалогій, що формують політичні спільноти, які є складними утвореннями, а не уніфікованими культурами, дозволяє осягнути динамізм культурного багатства і кинути виклик спрощеним поглядам на культурну гомогенність. «Єдність» — це не завжди чеснота.

Зрештою, головна загадка Ніцше полягає в тому, чому самоназваний «філософ майбутнього» так цікавився минулим. Досліджуючи історію історицизму Ніцше, ми можемо знайти відповідь на це питання. За умови критичного підходу філологія є не лише інструментом для вивчення минулого, а й засобом для активного формування майбутнього.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під назвою «Nietzsche's ideas about morality were shaped by philology» в журналі «Aeon» 19 вересня 2024 року.

Переклали Тетяна Байдик, Анастасія Волосаєва, Елеонора Заровна, Володимир Захарченко, Аліна Кобзар, Ніна Кудін, Олександра Маштабрика, Олександр Онищук, Вікторія Пивоварова, Аліна Рудіна, Поліна Сапсай, Алевтина Сметаніна, Марія Ступакова.