Оповідання Друге сватання. Іван Сидорчик
Розлучалися смирно. Після чергової істерики чимось заведеної дружини Семен, грюкнувши дверима, випурхнув в ніч з теплої хати, прихопивши з собою тільки невеличку подушечку зі свого ліжка й подався спати у садок.
Добре, що надворі ще було тепло, однак під ранок дрижаки все ж пройняли його, примусивши пожалкувати, що не взяв з собою ще й якоїсь латки накритись зверху.
Задрімав ледве не перед самісіньким днем. І проспав би рибалку, про яку з товаришами домовлялися ще тиждень тому, та, на щастя, півень сусідський своїм голосним кукуріканням розбудив.
Недалеко було й до річки, де на нього їх рибацька гвардія, як вони себе називали, вже чекала, , в білому, як молоко, густому тумані поглядаючи на годинники.
Біля води швидко налаштувалися; щось впіймали, щось з гачка зірвалося, та, коли сонечко вже трохи підбилось вгору – посідали снідати.
Дістали, хто що мав. Не забули й про міцненьку, пляшку якої з вправністю найліпшого аптекаря порівно розділили по чарочках. Та на цей раз Семен не пив. Сидів, як сирота, похнюплений збоку і навіть в найцікавіші розмови-примовлянки, без яких схожі дійства майже ніколи не обходилися, не встрявав.
З часом всі те помітили. Однак першим ніхто не відважувався запитати, що трапилось.
Врешті хтось не витримав і, торкнувши Семена за плече, стиха поцікавився: «Щось недобре на роботі трапилось, чи вдома?»
– Та …вдома – глухо, ніби виправдовуючись, крізь зуби, буркнув Семен. До того ж там, де ніколи й не очікував. І хоч ніколи й не курив, потягнувся за цигаркою.
Далі якийсь час снідали мовчки.
– Невже настільки погана ситуація, що ти сьогодні з собою лише кілька дохлих черв*яків для вудочки прихопив? – вже під завершення їх рибацької трапези запитав хтось ще довірливішим голосом.
– З доброго дива з дружиною погиркались і розійшлися, – Семен знову опустив голову.
– Зате бігати по магазинах живої риби не доведеться, аби роздобути хоч кілька свіжих карасиків чи пліток, щоб не з порожніми руками додому повертатися, – збоку дурнувато хихикнув якийсь ще безвусий вайлуватий парубійко, якого тут же всі, стрельнувши колючими осудливими поглядами, зацитькали.
– І чому ж тоді розбіглися? – тихо поцікавився хтось із старших. «Де чорна кішка між вами пробігла, де глечики побили. Не для сварок же колись, було, доля вас звела?!»
– Не повірите, та об кляту політику спіткнулися; коли я після вечері свіжі теленовини переглядав і про поводження наших навіжених східних сусідів не зовсім дипломатично висловився.
Вона ж у мене й гарна, як квіточка, і сумирна. Як кажуть, без зайвих метеликів у голові. А це раптом наче хтось підмінив: згадала свою давню студентську подругу, що до Москви переїхала й там уже давно працює, та про добрих московитів почала мені розповідати, хоч, як на мене, то таких одиниці. Ото колись був Борис Нємцов, що Україну підтримував і якого там же, перед самісіньким Кремлем, і вбили. Галина Старовойтова, яку спіткала схожа доля, відома співачка Алла Борисівна з Галкіним, що проти Путіна виступили, ну й ще Лілю Ахіджакову можна назвати, котра, маючи щось людське, теж проти несправедливості й російського насилля виступила. Решта – то зазомбований натовп, а не народ, через що нині мені й не цікавий… Отак слово за слово й зчепилися, а фінал уже вам відомий…
– Та ти вже так вельми не журись, – уже веселіше додав інший.
наливаючи чарку й Семенові. «Он наш дід Гунько, що вік в самотині прокозакував, зізнається, що тільки тепер, коли до своєї сусідки – і теж одиначки – перебрався в приймаки, збагнув, що таке справжнє життя. «І це ж на якому десятку літ, а ти ж у нас ще зовсім молодий. Свиснеш – і з найдальших хуторів молодиці наввипередки збігатимуться! – підбадьорливо підморгнув Семенові
Однак від того нашому розведенцю ліпше не стало. Від налитої чарки відмовився. На душі постійно ніби шкреблась якась набридлива кішка, своїми невмолимими пазуриськами намагаючись витягнути з нього і цілісіньку купу неприємних запитань, і не одну кишеню докорів, що не давали спокою. Відтак не раз і не два на самотині чоловік розмірковував, що не так він робив, в чіткій послідовності намагаючись відтворити події останніх, перед розлученням, днів і запитував сам у себе і в своєї, невидимої на той час, дружини: «І чого ще нам не вистачало?!
Через те постійне самокатування, а десь і самознищення, навіть сон від нього втік, пропав напріч. Отож нині лежав Семен горілиць на рипучій розкладачці у своєму садку під пахучою липою, без кінця поправляючи під головою забрану від дружини подушку з вишитими на ній голубами з квітами й до ранку в небесах «рахував зорі», які до ранку теж кудись зникали...
За схожим сценарієм подруги та знайомі потроху починали обробляти і його вчорашню половину: теж співчутливо кивали головами й ніби між іншим радили особливо не зациклюватись на тому розлученні, бо, ствердно казали, світ куди ширший, на одному Семенові не закінчується, тож, коли він такий кострубатий і неподатливий – можна знайти когось іншого й зручнішого для життя.
« Допоможемо, подруго. Дай тільки час!..!».
Впиралася-впиралася та лукавим нашіптуванням подруг – і, врешті, теж здалася, хоча насамкінець глузливо й перепитала: «Це що ж що ви мені радите? В моїх літах та й по теперішніх задрипаних клубах вештатись чи разом з підлітками в коротенькій спідничці по запльованих дискотеках бігати й там вишивати?! Та мене ж і кури наші, хутірські, засміють, коли дізнаються, де я час трачу, не кажучи вже про людей!!
– Та ти не дуже вже тим переймайся, голубонько, дозволь нам твою проблему вирішити. Все зробимо якнайкраще, – не відступали ті.
І почали «вирішувати, потай посміхаючись та про щось перешіптуючись між собою.
І ось той намічений і багатообіцяючий день Ікс настав.
Друзі заздалегідь сповістили Семена, аби він добре виголився й найретельніше «гострив свої лижі», бо вже нині ввечері всі гуртом поведуть його свататись.
– Там тебе, старий, така краля чекатиме, що тільки оближешся!..
Кращу й не знайдеш!
– Так уже й не знайду, – Семен спробував перевести все на жарт. Але його вже ніхто не слухав. Тільки переконливих аргументів хтось зпідтишка додав:
«Он дід Гунько, що вже шостий десяток лі розміняв, козакуючи на хуторі в самотині біля бджіл, тільки тепер повеселішав, коли до сусідки своєї в приймаки пристав. А тобі ж тільки… До речі, а чого ви розбіглися?» – змінив тему.
І Семен нарешті теж здався:
«А – робіть, що хочте буркнув відчужено, наче б і не про нього йшлося. «Вас всерівно не перепреш, все по-своєму зробите!».
– Оце інша справа! – задоволено потер руки наймолодший. «отож ладнай, старий, свої лижі, та прямо сьогодні й підемо знайомитись. Вже все організовано!
І ось намічений день Ікс настав.
– Так я вже раз була засватана. І, якщо пам'ятаєш – саме з тобою,– поглянувши на своїх подруг і його товаришів, що, помалу розходились, аби залишити їх на самоті, опустивши погляд, , ледь вимовила вчорашня дружина.
– тоді вважай, що оце вдруге я тебе посватав, бо то ж не я, а теперішній дурний час нас розлучив. А щодо горілки – то я вже її неділь декілька не те, що в рот, а й до рук не беру!..
– Тоді, якщо отямився, – швидше хапай свою подушечку й мерщій повертайся додому, бо з самій зовсім недобре. Заодно там і цей торт доїмо, що я для сьогоднішньої зустрічі спекла і до якого ніхто з наших гостей так і не доторкнувся
– Правда? – не йняв віри своїм вухам Семен.
– Таким не жартують, лагідно сказала його квіточка й опустила покірні очі.
Якщо в цю мить хтось у світі був щасливим – то це саме Семен.
Вараш, 2024 рік
