Чужина чи рідний край: наскільки стійкою є наша мова?
Автор: Аксель Фаєль (Axel Veiel), колишній правник, що став журналістом. Втомившись від роботи в суді, адвокат Аксель Фаєль подався у журналісти. 1996 року він працював у Мадриді для німецьких газет «Stuttgarter Zeitung» та «Frankfurter Rundschau», у 2004 році переїхав до Парижа і став французьким кореспондентом газети «Berliner Zeitung» (2004–2018). Повернувшись на Батьківщину 2019 року, він наново відкриває для себе Німеччину.
Коли ви знайомитеся з іншими мовами та культурами, ваша рідна мова виявляється крихкою. Тим не менш, на думку нашого автора, вона надає нам відчуття безпеки.
Навіть сонце вже не таке, як раніше. Воно спочатку було жінкою. «Вставай з ліжка, вставай, вставай, люба пані Сонце вже сміється з тебе». Колись це було закликом до пробудження — і не тільки.
У ранньому дитинстві, а потім і у початковій школі всіх навчали: німецький іменник «die Sonne» («сонце») — жіночого роду. Так воно і залишалося.
Аж поки поїхав на заробітки за кордон, спочатку в Іспанію, потім у Францію, і весь небосхил затріщав по швах. Ним прокотилася трансгендерна хвиля. Пані сонце, die Sonne, перетворилася спочатку на el sol, потім на le soleil, і разом з тим на чоловіка. Німецькі іменники чоловічого роду, такі як Mond (місяць) і Stern (зірка), стали жіночого роду: la luna, la lune і las estrellas, les étoiles. Це було неочікувано.
Можна було передбачити, що іноземні мови та нові звичаї і традиції сколихнуть повсякденне життя. Але те, що рідна мова у світлі іноземних втратить свою природність і що граматичний рід елементарних слів стане не очевидним, виявилось несподіванкою.
Ідентичність та приналежність
Рідна мова має бути домівкою, яку можна взяти з собою. Спогади, міцно загорнуті в мову батьків або принаймні одного з них. Частинка дитинства, яка збереглася в дорослому житті. Скарбниця слів, історій, оповідань, яка завжди залишається з тобою, обіцяє тривале відчуття приналежности, формує ідентичність. Відмовитися від цього — останнє, що спадає на думку в чужій країні. Що стане підтримкою, як не рідна мова?
Спочатку, мабуть, нічого, відповіла б авторка дитячих книжок Ірена Кобальд (Irena Kobald) та ілюстраторка Фрея Блеквуд (Freya Blackwood). У книжці «Дім може бути де завгодно» («Zuhause kann überall sein») вони розповідають історію маленької життєрадісної емігрантки, яка затишно кутається вдома в ковдру, сплетену зі слів її рідної мови. На вулиці ніхто не говорить так, як вона. Тут вона не відчуває себе собою. Але, загорнувшись у теплу, м’яку ковдру рідної мови, дівчинка почувається в безпеці. Аж поки одного дня ковдра стає тонкою і рветься.
Рідна мова стикається з іноземною. Те, що сонце, місяць і зорі набувають того чи іншого роду залежно від мови, можна вважати дивацтвом. Однак у повсякденному житті в країні перебування виникає необхідність постійно перекладати з одної мови на іншу, і такі речі стають буденними. Тоді виявляється, що рідна мова і іноземна мають безліч відмінностей.
Це особливо помітно у відмінностях між турецькою та німецькою мовами. «Турецька і німецька мови не мають нічого спільного», — вважає турецько-німецький письменник Зафер Шеночак (Zafer Şenocak), який мешкає в Берліні.
Але навіть при переході з німецької на іспанську або французьку, стає очевидним, що іноді власна або чужомовна ідіома не має точного еквівалента. Як, наприклад, відповідник слова Батьківщина (die Heimat), відсутній і в іспанській, і у французькій мовах. Людвіґ Вітґенштайн ілюструє недоліки як рідної, так і чужих мов за допомогою метафори.
Філософ порівнює мови із сітками, довільно накинутими на реальність. Вузли сітки — це поняття. Кожна сітка лягає по-різному. Те, що в одній мові лежить під вузлом, тобто пов’язане з конкретним поняттям, в іншій може лежати під прогалиною, і в кращому випадку його вдасться лише приблизно описати.
Рідна мова як чинник невизначености
Рідна мова може бути причиною невизначености не лише під час перекладу. Тих, хто уникає говорити іноземною мовою, шукає прихистку в рідній мові, очікує те ж саме. Як би ви не прагнули зберегти мову, яку ви привезли з собою, вона вислизає від вас. На батьківщині, яку ви залишили, вона продовжує розвиватися, додаються нові слова, старі сходять на маргінеси і відходять у небуття.
Як би не хотілося людям уявляти, що їхня рідна мова бездоганна, це не так. Навіть для тих, хто залишився в Німеччині. Літературознавиця Даґмар Лоренц (Dagmar Lorenz) нині відчуває це на власному досвіді. Вона занепокоєна тим, як державні медії, навчальні заклади та органи влади «пропускають кожну тему крізь призму ґендерного відображення».
Довільне додавання спеціяльних символів, двокрапок і великих літер у середині іменників (наприклад, «студенти і студентки» німецькою мовою записують так: Student*innen, Student:innen, Student/Innen тощо), витіснення дієприкметника в невластиві йому сфери значення, як це відбувається, наприклад, при перейменуванні «басейнів для не плавців» (Nichtschwimmerbecken), на «басейни для тих, хто не плаває» (Nichtschwimmendebecken), — для Лоренц це «вигнання з мовної Батьківщини».
Як би не засмучувало те, що рідна мова занепадає, це також відкриває нові можливості. Герта Мюлєр у 1987 році покинула свою батьківщину, де панував диктаторський режим Чаушеску, і переїхала до Західної Німеччини. В юності вона переїхала з рідного німецькомовного села Ніцкідорф до міста Тімішоари і відчула, що в новому для неї румунськомовному середовищі німецька мова перестала бути єдиним мірилом речей, друга мова збагатила її досвід. Лауреатка Нобелівської премії з літератури насолоджувалася тим, що «порівнювала рідну мову з чужою, дивуючись тому, як вдало можна назвати щось іншими мовами».
Шеночак мав схожий досвід, коли у віці восьми років переїхав зі Стамбула до Мюнхена. Той факт, що турецька та німецька мови мають мало спільного, не змусив його відцуратися ані рідної мови, ані німецької — зовсім навпаки. Турецька набула для нього ще більшої цінности з огляду на повсякденні складнощі життя в Німеччині. Мігранти, рідна мова яких значно відрізняється від мови нової країни, після прибуття туди орієнтуються лише за допомогою власної мови, тож, імовірно, дивляться на речі інакше. Вони спочатку намагатимуться освоїтися за допомогою рідної мови, а то й заховатися в ній.
У Німеччині цього не хочуть розуміти. Після кожного нового дослідження Pisa тут лунають заклики до батьків-іммігрантів розмовляти вдома німецькою мовою заради інтеграції їхніх дітей. Але це не лише завелика вимога, насамперед ще й неправильна. У цьому впевнена Андреа Менескал Гіт з Міжнародного дослідницького центру з багатомовности в Мюнхенському університеті Людвіґа–Максиміліяна. Бразилійка за походженням, вона виступає за те, щоб діти мігрантів спершу вивчали мову своїх батьків і закладали міцний фундамент у своїй рідній мові. На переконання дослідниці, що впевненіше вони почуваються у спілкуванні рідною мовою, то відкритішими стають до інших мов та культур. Висновок, який ще не набув широкого визнання: «Досі побутує думка, що для того, щоб добре опанувати німецьку мову та культуру, необхідно спочатку позбутися власної ідентичности».
Шеночак дотримується схожої думки. Він вважає, що лише той, хто впевнено володіє своєю рідною мовою, може відкритися для нових мов. Ще в дитинстві він усвідомив, що його рідна мова зробила його іноземцем, коли він спілкувався нею в Німечиині. Інтеграція в цій країні означає, що іноземець відмовляється від своєї ідентичности й приймає німецьку. Це «велика помилка у випадку з мовами». Рано чи пізно мігрантам все одно доведеться перейти на мову країни, в якій вони перебувають. Як повінь, вона просочується крізь усі щілини.
Навіть героїня дитячої книжки, яка кутається в ковдру зі слів рідної мови, одного дня плете собі другу ковдру з німецьких слів. Зрештою, вона користується обома. Те саме стосується і відданости країні перебування в цілому. Цього також не можна оминути. Як і мова, яку вони привезли з собою, дім, який вони залишили, виявився мінливим і не забезпечив стабільности, на яку вони сподівалися. Як би рішуче не проголошували тугу за батьківщиною, яка здається стійкою до змін, вона не впадає у своєрідну дрімоту лише тому, що люди поїхали. Вона продовжує розвиватися.
Відвідуючи місця свого дитинства в дорослому віці, ви часто не впізнаєте їх, настільки вони змінилися. Ба більше, ви самі за цей час теж змінилися і бачите знайомі речі вже іншими очима. Авторка Марія Байґ (Maria Beig), яка виросла на Боденському озері, вражаюче описала це у своєму автобіографічному романі «Вороняче каркання» («Rabenkrächzen»). Те, що трапилося з нею, коли вона потрапила у світ свого дитинства, вона називає «втратою дому»: там, де були ферми, з’явилися котеджі; на полях, де колись росло геть усе, розкинулися монокультури фруктових дерев, «на які ривками ллється дощ, навіть коли світить сонце».
Дослідження пам’яті дійшли висновку, що навіть спогади про дім змінюються, віддаляючись від того, що насправді відбувалося. Саме на це вказують спостереження письменника Хорхе Луїса Борхеса. Одне з переконань аргентинського автора, який помер у 1986 році, полягало в тому, що чим частіше ми переповідаємо історію, тим більше вона віддаляється від початкової версії. Однак той факт, що дім є тимчасовим, не означає, що туга за ним також зникає. Адже туга за місцем, де ти відчуваєш себе вдома, або з яким ти можеш повністю ідентифікувати себе, завжди залишається.
То що ж робити? Доведеться уявити дім (зокрема і мовний) як вічний будівельний майданчик і прийняти його таким. Наче виклик постійно придивлятися до старого й нового, знайомого і незнайомого, і вирішувати: чи це мій дім? Чи належить він мені? Чи створює відчуття безпеки? Чи змінився він? Чи варто його залишити? Або, як говорить мовознавиця Менескал Гіт: «Пошук дому — це процес». Дім, імовірніше втрачають ті, хто чіпляються за нього, зводячи його до того, яким він колись був. І навпаки, можна отримати велику нагороду, якщо долучитися до перебудови. Адже це відкриває несподівані можливості для творчости. Наприклад, ви можете самостійно вирішити буде іменник «сонце» жіночого чи чоловічого роду.
Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Vertreibung oder Heimat: Wie konsistent ist unsere Muttersprache?» в газеті Berliner Zeitung 8 лютого 2024 року.
Переклали Дарина Демиденко й Анастасія Коваленко.
