Оповідання Щасливі люди. Іван Сидорчик
Кажуть, що осінні дні одноманітні, один на одного схожі, як близнюки, але це неправда: осінь теж буває різною. То безперестанними дощами весь світ заллє, то погожою погодою, в теплих променях сонечка, ощасливить так, що іноді аж співати хочеться, і Мартин про те знав, через що в таку чарівну лагідну пору, коли вже почервоніле листя починало потроху з дерев осипатися, й полюбляв іти до лісу шукати гриби.
Дехто кепкував з нього, однією фразою визначаючи чоловікове захоплення, мовляв, нічого не хоче робити вдома, отож і втікає подалі від набридлих клопотів та від сварливої жінки; днями вештається між дерев, роздивляючись та рахуючи на них найгарніші листочки. Хоча насправді старий нікуди не втікав: і в господарстві у нього було все гаразд, і дружина миловида та, як кажуть, без зайвих метеликів у голові. Удвох якось мирились. Одне в ній не подобалось Мартину: чомусь не любила перебирати й чистити принесені ним із лісу гриби, особливо маслюки, яких він іноді приносив повнісінькі відра, до того ж дрібненьких, як оті блискучі гудзички на столітній бабиній, з кухра, камізельці.
– Вони дуже смачні; над усе для закривання годяться, – толкував своїй половині. Й дивись, які гарні! І хоч та грибна, з числа маслюків, дрібнотеча, безперечно, і в неї викликала захоплення – та все ж, маючи жіночу й також приправлену якоюсь дрібкою перцю натуру, його Наталка не раз невдоволено побуркувала, додаючи:
– Ще й такі сопливі, як твій, завжди п'яний родич Стенько! Ніби тільки те й робили, що посеред дороги в піщузі валялися..
Про отого чарколюба Стенька Мартин говорити не любив, тож сердито в дружини забирав чималу мідну миску з висипаними в неї грибами й до роботи брався сам, по ходу, перебираючи знайдене багатство, намагаючись пригадати де і в якому саме місці якого гриба-красеня віднайшов. На ось цього, – брав до рук найбільшого боровика з шапкою, схожою на власного, вже вигорілого на сонці кашкета з пришитим зверху сірим гудзичком, – наліз якраз посеред невеликої лощинки в ягіднику під березами. А ось цього – темного й кремезного, мов чванливий циганський барон з обвислими додолу поруділими від куріння вусами і з обвислим пузом, якого оце, було, на днях зовсім випадково уздрів посеред гамірливого натовпу мандрівних циган біля невисокої, добряче пошарпаної часом рипливої їх повозки, запряженої у двійко невеликих сухоребрих коненят, що ледве тягнули той скрипучий віз, проте були прикрашені кількома пишними червоними китицями та якимись мідними брязкальцями в скуйовджених довгих гривах, – на крихітній, добре освітленій галявинці посеред дубнику біля самісінької дороги. Там же, в моху, під невеличкими соснами й на оцих маслючків надибав, що сиротливо тулились один до одного, наче в своєму тісному гурточку все ще прагнули хоч трішки зігрітись в уже прохолодній, вранішній росі.
А ще, в низині під вільхами, й на невеличку яблуньку-дичку наліз, – задоволено відзначив про себе. Про яку б, подумав, не забути б, і, коли знайдеться якась вільна година – то вже десь аж під зиму, як спаде листя й відповідна пора настане – викопти й пересадити її до свого городу. І відповідне місце під неї знайдеться, й то дарма, що не один з сусідів, збоку хитрувато споглядаючи за тією його клопітною роботою, глузливо запитуватиме «А що, Мартине, гарних яблучок захотілось, що знову якогось паліччя додому наніс і в землі колупаєшся?.. Кине так собі, в'їдливо, мов ненароком, – крізь зуби, наче й не бачить, що в того в садку й так гілля аж тріщить і від чималих і нині особливо солодких, як мед, пізніх слив, і від красивих червонобоких яблук, схожих на новорічні ялинкові дитячі іграшки, і від груш, що, при гарному поводженні з ними, завжди зберігалися ледве не до наступного врожаю. Тож, не ображаючись, Мартин знехотя відповідав:
– А якщо й так, то кому яке до цього діло?! Весною прищеплю, а там видно буде: чи в себе залишу, чи комусь задарма, в подарунок, віддам. Хай і ще в когось буде гарний сорт і тішить його щедрими врожаями. Диви, колись і мене, грішного, при тім добрим словом згадає!.. Адже цю молоду деревину в лісі за рік-два гущавина геть заглушила б, Без доступу світла, без сонця, покрившись мохом, деревце пропало б, а якщо й пощастило б якось йому вижити – то щонайбільше ощасливлювало б світ хіба що якимись кисличками, які смакуватимуть хіба лише диким звірам, і то коли вже опадуть і якийсь час відлежаться в теплому осінньому листі. Й так дивно, як у тій, закритій від сонця, глушині, ця яблунька змогла ще якось вижити. А пересаджу у якусь кращу місцину – ще й певну користь для когось принесе..
І таких, принесених з лісу чи ще звідкілясь «порятованих» Мартином молодих дерев у нього в городі щороку назбирувалось чимало. Рядочком прикопував він їх десь на краю поля, під плотом, щоб не заважали господарюванню й покірно ждали весни – коли перше, після довгої зимової сплячки справжнє тепло не почне оживляти на деревах бруньки й ось-ось, за його спостереженнями, у всьому живому жваво почне рухатись життєдайний сік.
О – це й насправді була чи не найщасливіша пора для Мартина. В такі дні від брав до рук заздалегідь добре нагострену зручну пилочку-ножівку, так само ретельно підточеним невеличким ножиком нарізав жменю-дві живців-дворічок з найкращих своїх чи й позичених у когось сортів дерев і, прихопивши з собою ще й невелике відеречко з розмоченою білою глиною для замазування ран на пошкодженій корі, починав щорічне своє ворожіння, й на крихту не задаючись питанням, чи варто це робити й коли та хто саме скористається його працею…
Тим часом сонце помалу вже котилось до заходу. Надворі потроху сутеніло, й Мартин, аби ще хоч чимось зайнятись, зазвичай у кутку своєї кімнати вмикав свій старий мерехтливий телевізор і, поклавши ще й під натомлені за день ноги якусь стару подушку, починав уважно слухати останні новини. Але, на жаль, останнім часом від того спокою в нього в душі не додавалось, оскільки безперервне число раз повідомлялось про якісь нескінченні криваві війни ледве не на всіх континентах, про хвороби, досі нечувані катастрофи, природні катаклізми з їх наслідками. Та особливо Мартина обурювало повсюдне засилля бездумної обридливої реклами, що, мов той чортополох , заполонила все, що тільки можна. Так було й раніше, але сьогодні він вже не стримався й, зі злістю вирвавши штепсельну вилку телевізора з розетки, прочинив двері на кухню, де дружина все ще поралась з його грибами, присів на невисокому стільчику біля фікуса й, будучи під враженнями, неквапом почав розповідати про щойно почуте.
– Я розумію, що реклама, як говорять нині, в якійсь мірі й справді є своєрідним двигуном прогресу. Але коли її занадто багато та ще й такого гатунку, як оце зараз, до того ж не завжди зрозумілими, часто й не нашими словами – то це вже, смію завважити, не дуже добре. Іноді вже й відразу викликає і вже нерідко навіть не до тієї проклятущої щоденної реклами, а й до самого телевізійного каналу та його передач… І не дивина, бо то з рік чи й два по двадцять з лишком разів на день про якісь диво матраци з кожного телеканалу постійно розповідали й переконували, що саме їх я маю купувати, до того ж всього по 499 гривень, хоча мені на свіжому, з садка, сіні спати краще. То щовечора якась напівроздягнена дама в екстазі в захопленні на всю країну всім розповідала про якісь свої критичні дні й те, що вона при цьому робить, аби полегшити свій стан, – ніби те аж настільки всім цікаве!. А пізніше – перейшли на агітування за безліч різноманітних ліків з біологічними добавками та штучних харчових замінників, хоч і дурневі відомо, що нема нічого кращого від домашніх овочів та фруктів, вирощених у власному саду та на своїй грядці. Але ж у тих на устах лише хімія, хімія й хімія..
– Турбуються про наше здоров'я.
– Та перестань! Якби турбувалися – то не дратували б безкінечними повторюваннями тих всіх дурниць! Бо добре почути раз чи два, але не щодня по двадцять разів. Скоро люди гавкатимуть на їх рекламу.
Звісно, що те все йде від торгашів, що комусь хочуть втелюпити свій залежалий товар. Відтак важко збагнути, на кого оте все лайно розраховано. Скажімо, віднедавна на людський загал почали видавати такі свої перли, як висловлювання на зразок «якщо хочете, щоб ваш борщ був ще борщішим – то під час його приготування в каструлю додайте ще й те і те…». Й починають перераховувати продукти та спеції, про які тут ніхто й не чув. Або радять застосовувати якийсь ніби нині модний і, як запевняють, дієвий засіб для… розгладжування зморшок та для омолодження шкіри, для наочності посадивши перед екраном якусь гарну, як лялька, молоду дівчину. А спробували б вони омолодити котрусь із наших хутірських молодиць, у яких і по купі дітей, і гора клопотів з ранку до вечора і біля худоби й на городі. Тоді я перший скинув би перед ними свого капелюха й сказав би, що вони молодці. А то ще з телеекрана плетуть про якісь там, невідомі нам парадигми, чиїсь рефлексії, та синергію чи як її там. Ти знаєш, що означають оті всі їх висловлювання? Що то воно взагалі таке, оті їх рефлексії, парадигми, синергії і з чим, як у нас кажуть, з яким хріном їх їдять?.. – повернувши голову, запитав у дружини, яка лиш скривилась від почутого й заперечливо похитала головою.
– Ось і я не відаю, що то за чудасія, – тихо видавив із себе Мартин і продовжив: «То навіщо, запитується, кидати в загал такі й подібні до них дурниці й кому це потрібно?.. Хіба ж нема наших толкових слів, аби про ті їх новинки лдям розповісти і щоб всі розуміли про що йдеться?!
Ато ще наших Михайлів чомусь повсюдно стали мишами називати. Це, хай вибачають, чи не тими самими, на яких сусідський кіт Мурчик щодня біля стодоли влаштовує полювання? Всіх Олен та Оленок, ганяючись за модою, навіщось Лєнами називають; нехтуючи всіма мовними правилами, на Київ ще й досі говорять Кієв, а на Львів – Львов. Як на мене, то не варашівці, коли йдеться про мешканців нашого теперішнього райцентру, а варашани, до того ж і сама назва поселення Вараш – з наголосом на другий склад, як на цьому наголошують місцеві старожили. Показує не стовпчик термометру, як то без кінця з телеекранів повторюють теперішні диктори нашої обласної телекомпанії, коли сповіщають про погоду, а стовпчик термометра. На деяких інших телеканалах доводилось чути й те, що десь там на вулицях встановлюють …смітники, хоч йшлося, напевне, про встановлення звичайнісіньких урн чи баків для сміття. Подекуди кажуть, що( умовний, для прикладу,) Петро «йшов повз аптеку». Відтак виникає очевидне запитання: так той Петро ішов повз аптеку, чи повз (на колінах ?) повз біля неї?... Коли йдеться про час – то, певне, замість «протягом дня», краще говорити «впродовж дня» (чи тижня, місяця, року), бо протяг – це щось інше, ніж якийсь відтинок часу. Або ще таке: повідомляють, що когось там судитимуть за …замах на вбивство. Це що: хтось узяв палку й замахнувся на вбивство?.. Але ж вбивство – це дія, і на нього (на дію) в принципі замахнутись не можна. То, можливо, краще говорити «карають «за спробу (когось там) вбити»?.. Говорять, що десь в будинках міняють якесь скління, замість того, щоб сказати зрозумілішою для людей мовою: замінюють скло (шибки) в розбитих вікнах. Диктори в телеефірі вживають вислів, який, як то кажуть, і зовсім на голову не налазить, мовляв глядачі (слухачі радіопередач?) «споживають інформацію». Начебто вона, та їх інформація, є чимось їстівним, на кшалт тієї ж гарбузової каші, яку, при бажанні, можна зачерпувати ложкою чи й рукою і їсти, або помідори, цукерки чи й жменя домашньої, щойно зірваної, з грядки, редиски, яку теж гризтимеш, якщо захочеш.. А щоб споживати інформацію – то це вже щось зовсім незбагненне. А ще навіть наші найвищого рангу чиновники, коли комусь за щось дякують, то навіщось говорять, що вони дякують того-то й того, замість сказати дякуємо тому то й тому. Відтак, у деяких наших теперішніх дикторів (кажу зараз про деяких недолугих телевізійних дикторів та численних коментаторів , бо саме їх зараз чи ненайбільше на слуху), ворог чомусь б'є артилерією, літаками, танками, гарматами, замість того, щоб сказати «з танків», « з артилерії», «З літаків;. Стріляє не з пістолету, що невірно, а з пістолета. І, по-моєму, не командир танку, як це дехто говорить, а командир танка. Не встановлення прапору, що невірно, а встановлення прапора. Як на мене, є суттєва різниця й між словами постріли та обстріли, що відбуваються на фронті, оскільки перше, то одиничні (або й чергами) постріли, що здійснюються з різних видів зброї, а обстріли – то може бути й кількагодинний, кількаденнний або й багатомісячний вогонь з тієї ж таки зброї на якихось ділянках фронту. У спорті здійснюється метання списа, молота, а не, як дехто коментує, метання спису чи молоту. Десь там, на нарадах чи конференція проводяться слухання з таких-то питань, а не по «таким питанням». І таких, з дозволу сказати, очевидних смислових дурниць, таких кострубатих словесних покручів та незграбних викрутасів навіть в офіційному теперішньому вжитку, як казав мій давній, ще по батькові, старий приятель стрибок Опришко, якого після повернення з війни, як і багатьох інших фронтовиків, примусили по ночах з гвинтівкою ще й за лісовими хлопцями, своїми ж таки сусідами, а іноді й родичами, по непролазних наших хащах та болотах бігати, – де не поткнись – цілісінький вагон та ще й з візочком позад нього.
– Це той, що.., – на мить відірвалась Наталка від печі.
– Так-так! – поспішив попередити її здогад Мартин. Той, який полюбляв співати й, після доброї чарки в буфеті, іноді там в компанії заводив і якусь з відомих у нас так званих бандерівських пісень. Отож вже наступного дня наш дільничний міліціонер викликав його до себе в кабінет, і за ті привселюдні співи кожен раз штрафував. За українські пісні, як всі говорили, на три рублі, а за бандерівські – брав аж по п'ять. І, отримавши запевнення, що той так більше не чинитиме, не підриватиме радянську владу – благополучно відпускав. Щоправда ненадовго, – лише до наступного понеділка, поки той, після чергової випивки, знову все не повторював…
– Ти диви, а я й не знала, що ти в мене аж настільки обізнаний і вумний. Що це тебе аж настільки зачіпає! – посміхнувшись лише кутиками вуст і навмисне спотворивши одне із слів, видавила з себе незлостиву шпильку дружина.
- Так, можливо я й занадто занудний та прискіпливий, а в чомусь і неправий. Але ж на них рівняються інші, особливо молодь, і вважають, що то і є еталон мовлення. Оце берусь читати тобі цю лекцію щодо нашої мови, можливо, й не маючи на те ніякого права. Але ж кого іще це має зачіпати, як не нас, українців, і хто ще, попри все, має протистояти засиллю всієї цієї сірятини й несмаку, як не ми?! – сумно з-під суворої брови глянувши на свою половину й відкладаючи вбік ще недопалену цигарку, з ноткою докору у відповідь на почуте, буркнув чоловік. «Не хочу в чужинських руках бути манкуртом і нікому не раджу до того опускатись. Це, смію здогадуватись, неспроста саме в мовній царині у нас таке робиться… Вибач за мою, можливо десь і надлишкову підозрілість, та іноді так і хочеться запитати, чи не за чиєюсь хитрою й підступною підказкою збоку те все у нас, в державі зараз діється?.. Тільки в кого запитаєш і хто дасть тобі на те чесну відповідь?! Через те повсякчас мусимо всього й самі вчитися, й іншим підказувати, аби чистим від того всього отруйного зілля було наше поле. Чи я не правий?
Наталка мовчала. Та й що вона могла сказати? Відтак лише непевно стенула плечами, коли він знову щось заговорив про минувшину, ніби між іншим до того додавши, що з різних причин для багатьох – то й досі болюча тема.
«Воно наче б уже й багато чого змінилося. Помалу в небуття відходить цензура, – продовжував Мартин далі, але ж до кінця з нас ще й досі не вивітрився, не зник отой, насіяний попередніми владами переляк про шкідливість знань про себе й про свій край. Не забулось, як ще не так давно всіх, хто тим бодай трішки цікавився, чи не назавжди відносили до числа зрадників та ворогів народу, іменуючи те проявами українського, та ще, чомусь, і буржуазного націоналізму, хоч серед таких не раз були й найбідніші наші співгромадяни, що з часом навчились хоч трохи думати самостійно. Відтак безслідно й безповоротно кудись зникали всі ті, хто бодай ненароком, в розмовах чи ще десь там, обмовлявся про Україну, пробував щось дізнатись про минувшину власного народу, записував давні народні пісні, звичаї, легенди, різноманітні оповідки про життя своїх дідів і прадідів... Свіжий приклад – та ж, ваша, сільська школа, де, здається, якраз десь наприкінці шестидесятих – на початку сімдесятих кедебешники на чолі з тодішніми комуняками заарештували й кудись запроторили вчителя історії, що зі своїми учнями-старшокласниками ініціював створення історичного краєзнавчого гуртка та видання рукописного журнальчика під назвою «Наш незабутній калиновий цвіт». О, який, було, тоді скрізь зчинився реймах! Навіть дітлахів запідозрили чи не в найстрашніших гріхах; подовгу смикали до відповідних органів, у переляканих учнів вимагали пояснень, хто саме був призвідцею їх почину й чому вони до того пристали, погрожуючи навіть відрахуванням із школи, по суті – вовчим білетом...
– Вочевидь, хтось доніс, – відповіла на те Наталка.
– Швидше всього так і було. Таких мастаків, на жаль, у нас ще вистачає, через що, коли щось десь говориш – то постійно мусиш оглядатися й тримати язик за зубами…
Відтак ще й по сьогодні дехто того всього, як вогню, боїться; від власної тіні шарахається. То чи є дивиною той факт, що наш гетьман Іван Мазепа ще й понині під анафемою московських попів, які подекуди ще й тепер сидять в українських церквах, у свій час побудованих при сприянні, а то й за особисті кошти досі опального нашого гетьмана? Що та вся гвардія тут забула?!
Так само, вкрай вороже, російські шовіністи-великодержавники ставляться й до провідника українських націоналістів Бандери з разом організованою ним народною армією, яка стільки часу боролась одночасно і проти ляхів, які, назвавшись панами, не одне століття глумились над нашим людом; і проти німців, які, у змові з кривавим Сталіном, припхались на наші землі творити тут свою коричневу імперію; і проти червоних поневолювачів, які були не кращими за чужоземних мучителів і не одну тисячу безневинних наших громадян запроторили аж до Сибіру, в вічну мерзлоту, звідки мало хто повертався. А решту, тих, хто ще залишився – голодоморами винищили… І все через те, що ті відчайдухи саме за українську Україну боролися й, скільки могли, відстоювали її незалежність.
Це ж не секрет, що Москва завжди все робила, щоб тут, на наших землях, навіть згадки про нас, українців, ніде не лишалось; століттями викрадала навіть нашу історію, а що не могла вкрасти й вивезти – всуціль знищувала, лишаючи по собі лише руїни. Це ж недаремно всі наші великі попередники, включаючи й батька Тараса та Івана Франка, щиро радили всім триматись якнайдалі від Москви.
Здавалось, все було нею передбачено; все витоптала дика московська орда, пройшовшись вогнем, все тут в попіл перетворила, Навіть українську мову та українське книгодрукування своїми несусвітніми дикими циркулярами й указами не раз забороняла. Наші національні школи позакривала, найбільші й найцінніші наші книгозбірні й музеї понищила, кращих українських науковців, письменників, митців, кого не вдавалось поперетягувати на свій бік, під корінь вирубувала. Храми наші православні – й ті постійно розграбовувала, а численні документи, ледве не від княжої доби стародруки й часто ще від руки писані манускрипти якщо не понищила – то на свій копил попереписувала. І тут такий, вибачаюсь, несподіваний конфуз, такий неочікуваний спротив отому всьому шовиністичному віковому насиллю, до того ж, чого ніхто не сподівався – з боку звичайнісіньких сільських дітваків, які зі своїм вчителем раптом відважившись знову вголос заговорити про щось давно заборонене. Почали цікавитись не лише офіційно дозволеними нашими смачними галушками чи варениками, запальним гопаком та широченними козацькими шароварами, в які, як подейкують, навіть декілька славних козаків влізе або можна було б помістити й добрий віз кавунів, – а й почали пригадувати своїх ближніх і дальніх предків; цікавитись їх життям, їх побутом, звичаями, ремеслами, та, що найстрашніше – їх боротьбою за свою власну гідність, за волю й незалежність рідного краю! І тут вже не дуже то кого й надуриш, що до них, – тобто до московитів, тут і взагалі нікого й нічого не існувало. Уявляєш, по-їхньому, тут була гола пустеля й не більше. А тут, виявляється, здавна мешкав такий народ, як українці й по обох берегах Дніпра була й розвивалася велика й сильна Україна, наступниця Київської Русі. Й існувала вже тоді – коли ще й самої Росії, як такої, не було. І на місці теперішньої Москвилише болотяні жаби квакали.
– Не буду душею кривити, – далі продовжив Мартин, – та в свій час і я теж не належав до числа великих сміливців. Теж побоювався й перебував десь серед більшості тих зацькованих і переляканих, які довго не могли допетрати, що й до чого; не могли отямитися й прийти в себе. Адже завжди саме на замішаній на брехні історії, починаючи колись з царської, а потім комуністичної радянської школи, нас привчали ненавидіти своє, рідне. Натомість розповідали то про Павлика Морозова, який видав своїх батьків, то героїзували радянську диверсантку Зою Космодем'янську, яка в тилу радянських військ серед зими палила селянам їхні хати, лишаючи сім'ї під відкритим небом; ліпили героя з такого ж штибу закинутого в тил диверсанта-терориста Ніколая Кузнєцова, для якого все українське було ворожим, а отже підлягало винищенню, що, по суті, він тут і робив. То тішили вигадками про підпільну організацію, так звану «Молоду гвардію», якої, як пізніше з'ясувалось, насправді ніколи й не було, а якщо десь там, в тодішньому, захопленому фашистами Краснодоні, й траплялись якісь невеличкі осередки спротиву окупантам – то аж зовсім не завдяки «мудрому керівництву» тоді всевладної компартії, про яке наші діди, а пізніше й батьки мали можливість спостерігати в діяльності деяких груп радянських партизанів, коли ті теж почали нападати на наші поселення, запевняючи, що в такий спосіб борються з українськими націоналістами, якими наші предки не могли не бути, бо і українські пісні співали, й вишиті сорочки вдягали, й по-українськи між собою розмовляли. Та, виявляється, це якраз і було їх найбільшим гріхом, за що, за визначенням московитів, вони й
підлягали цілковитому винищенню, щоб кожен з них тут якнайскоріше забув назавжди... Повсюди викрадали всі наші найважливіші культурні цінності, навіть старовинні ікони століттями по-живому видирали вони з наших церков та храмів і безперестанку волокли до себе, поповнюючи власні музеї й ермітажі. Більше того – навіть переписувати потай наші давні літописи, древні манускрипти, не раз називаючи біле чорним і навпаки, виставляючи все у вигідному для себе світлі й обпльовуючи все святе, що й через століття піднімало нас з колін і робило вільним народом, нацією. Не повіриш, та ще зовсім недавно, при союзі, як розповів мені один з моїх однокласників, що працював художником-оформлювачем в місцевому автопарку – в одну ніч було терміново змінено всі таблички на автозупинках, бо …були пофарбовані в синьо-жовті кольори. І був вимушений пояснювати всім, що на ту пору в них, в АТП, просто не було інших фарб, через те й малював тими, які були. З тих же причин у якомусь з ближніх сил примусили й приміщення сільради терміново перефарбовувати. Хтось вельми «пильний» додивився і доповів, куди потрібно. І сміх, і гріх, але було й таке..
Отож мимоволі напрошується висновок, що, коли хочемо вижити як нація, не бути, мов пісок, розсіяними десь поміж азійських пустель чи в крижаній тундрі – то мусимо постійно єднатися, триматись купи і якнайскоріше гнати звідси отого осточортілого москаля разом з його мовою, яку, глузуючи з нашої, він повсюди нам силоміць нав'язував, скільки й сили вистачатиме. Недаремно ще й дотепер та дика орда на повному серйозі заявляє, що де їх мова, їх так званий руський мір – там і їхні інтереси. А коли заходять розмови про їх інтереси – то можеш не сумніватись, що за якийсь час там появляться і російські танки, щоб когось чи щось, як вони кажуть, визволяти. Отож запитується: чи ще не наїлись ми всіх отих їхніх визволень? За цілі століття гноблення не наситились діяльністю отих, всякого штибу, горе-«собіратєлєй руських зємєль», по яких тут, у нас, лишались лише руїни й могили?.. Можливо, хтось нарешті підкаже мені, хто, як і навіщо погубив ті, наші, землі, якщо й справді губив, що та орда й досі намагається їх тут дозбирувати?.. Отож ще раз кажу, що завжди і у всьому завжди мусимо бути сильними й рішучими, щоб боронитися і нікому й ніде не спускати ніякого глумління, ніякої кривди. Пора вже це второпати, оскільки, як показує життя, з московитами інакше не можна. По-іншому співіснувати вони не вміють і іншого вибору, як гнати їх звідси, нам не лишають. Просять їх поважати, та, навіть проживши тут, в Україні чи в якійсь іншій державі ледве не все своє життя, окремі, вже даруй, особини так і не спроможні вивчити мову народу, по землі якого ходять і хліб якого їдять. Кажуть, що через принципи. То, можливо, й нам потрібно, – і теж принципово, – за те не вважати їх повноцінними людьми й поводитись з ними відповідно? Чого вони можуть навчити інших, коли самі нічого доброго робити не вміють?! Як тільки хто згадає про Росію – то, як яке прокляття, мимоволі й війна до тої назви доклеюється!
– Чи не здається тобі, що ти аж занадто на них набираєш?
– Та яке там набирання! Якби вони повсякчас не лізли сюди із своїми війнами – то про них менше хто й згадував би. А так знову перепаскудили життя цілого нашого народу, Тільки й чути про щоденні ракетні та артилерійські обстріли тих чи інших районів, про руйнування того, що люди поколіннями зводили, аби жилось краще. А воно ось як виходить. Зрештою, тобі самій ще не набридло ледве не щоночі схоплюватися з постелі від виття попереджувальних сирен? Ледве не щодня хоронимо вбитих на фронті кращих наших хлопців, що пішли Вітчизну захищати. Й цивільне населення страждає. І ми маємо те все терпіти й мовчати?..
– То, швидше всього, Путін у всьому винен. Він дав команду напасти.
– Але ж він не сам до влади прийшов, це вони, росіяни, всім кагалом на виборах обрали його собі за президента. І то не вперше. А коли він їх влаштовував – то й вони такі, як і він, нічим не кращі… Але то вже ми відхилились від попередньої розмови.
Так ось, на свій сором – і я довго перебував у числі обдурених. Тривалий час вірив в оті всі, підкинуті нам солодкі казочки про мир та вічну дружбу «між всіма слов'янськими народами». Відтак іноді сторонився навіть розмов про багатьох наших героїчних звитяжців, через шо майже нічого не знав ні про їх долі, ні про те, що вони робили й за що боролись… Отямився вже дещо пізніше й далеко не в одну хвилину – десь аж після проголошеної Горбачовим гласності. А до того – завдячуючи західним радіопередачам, які іноді вдавалось почути зі свого невеличкого, купленого за зароблені в складі студентського будзагону гроші невеличкого, на батарейках, транзисторного радіоприймача, якого майже скрізь носив з собою і майже ніколи не вимикав. Пізніше про щось цікаве починала вже знову говорити й наша, місцями почасти вже відновлювана, «Просвіта». Відтак, чи можна було якось приховати політичні вбивства в Україні, починаючи вже навіть від знищення нашого відомого композитора Івасюка, Стуса, Чорновола. А нещодавно якимсь недоумком буквально впритул розстріляно й прекрасного науковця, чудову нашу мовознавицю й віддану патріотку Ірину Фаріон?! І то лише за те, що ми – українці й, сповідуючи інші цінності, мислимо й живемо інакше від них…
А тут ще, – продовжив після деякої паузи, – вчора один з твоїх молодших племіннинів, Лаврін-зелепуха, як тище його через хворобливість іноді називала, який нещодавно повернувся зі своїх столичних мандрів-заробітків, – пожурився, що якась сволота ось уже більше місяця по мобільнику до нього ледве не щодня надзвонює. Пропонує пристати до його бізнесу й запрошує спробувати пограти в нього в азино. Ще й за те чималий приз обіцяє. Тільки боюсь, щоб той обіцяний приз не став для хлопця несподіваною й занадто гіркою пілюлею! Адже облопошать молодого, обдеруть, мов колись, у старину, липку обривали. На постоли з них кору дерли. Тільки піддайся тим всім уговорам!
Підказав, було, я йому до міліції звернутись – та де там, Він чомусь вже і їй не довіряє. Каже, що всі вони однакові, що бандити, що менти. З одного тіста зліплені. Хіба з інших боків, але товчуться біля одного корита й одну пластинку крутять. І, схоже, він багато в чому тут правий..
… І коли це все, врешті-решт, закінчиться?..
А ще за хвильку, повертаючись до попереднього, додав: «Не знаю, як у них із їх хваленими стравами й іншими кулінарними новаціями, а в нас, коли зробимо все належно й добре впорядкуємо всі оці свої гриби, – кивнув на принесене з лісу, – наш звичайнісінький сільський борщ з кислою капустою, грибами та квасолею – рівних не матиме!
В чому в чому, а в цьому господиня, схоже, цілком погоджувалась зі своїм чоловіком, хоч все ще не переставала повторювати, що сьогодні він вчергове припер їй з лісу чимало клопотів. А про ту набридливу дурнувату рекламу, що настирливо перлася ледве не з усіх щілин, сказала, що тому всьому дуже дивуватись не потрібно, адже комусь, напевне, вигідно те все сміття нести в світ та ще й на тому неабияк заробляти! І додала: щоб і собі й дітям своїм нагребти, та ще й для усіх внуків з рою вистачило. Хоча, – додала вже розважливіше – мине час, за вітром полетять всі оті, в такий спосіб набуті їх статки й, по великому рахунку, як кажуть, перед людьми нічим буде й похвалитись. Бо, виявиться, що працювали вони лише на власну кишеню… І їх нащадкам, якими нині вони так сильно піклуються – буде горе. Бо їх, батьківські надбання колись та закінчаться. Настане пора самим працювати й заробляти на проживання, а вони, виявляється, до цього в принципі не готові, бо, змалечку звикнувши до розкошів, чесно працювати не навчені. Не можуть без помочі збоку І що тоді?..
…
Новітні панки ніяк не можуть збагнути, що чи не найбільше щастя в тому, щоб в цім житті ще й когось робити щасливішим, а не лише гребти під себе. Так, це іноді буває непросто, але, як на мене, саме цього слід завжди прагнути. Інакше для чого тоді взагалі жити на цім світі?!
– Ти гадаєш, що так можна? – озвався чоловік.
– А чому б і ні? Принаймні слід пробувати задовольнятись тим малим, що маєш, з своєї праці й зі своїх чесних рук – і неодмінно щось та вдаватиметься. Ось наша молода сусідка рік тому успішно закінчила інститут і вже в селі стала доброю вчителькою. Доводилось чути, що й діти її люблять, і старші колеги за відданість вчительській справі поважають. Разом зі своїм судженим самотужки вже добудовують гарну хату неподалік тієї ж школи, приберегли трішки грошенят та тракторці купили, аби було чим город обробляти, в когось напитали сумирну гарну корівку, аби власне молочко було.. І, довелось чути, що вже й на дитинку очікують. І. здається, тим вельми втішені й навіть, по-своєму, щасливі…
– А зрештою – й ми з тобою теж щасливі, чи не так? – враз оживився Мартин? Головне – здорові. Дітки підростають. До того ж живемо серед такої краси, маємо змогу бачити й тішитись такою природою. Ото б ще після колективізації не вирізували б так масово наші ліси та не нищили не менш прекрасні поліські річки й річечки при отій безголовій меліорації, коли хвацько взялися їх осушувати й поперетвоювали їх в меліоративні канави.. А з водою, звісно – й дикі качки та інша всяка живніть, разом з рибою попропадала, хоч до того її тут було предостатньо…
А ще, – зітхнув Мартин, – дуже хочеться миру й порядку в нашій державі. Аби все оте корумповане й нечисте на руку чиновницьке кодло якнайскоріше від всяких корит повідганяли І то якнайдалі. Щоб московські попи й далі нам мізки не вправляли повчаннями, кого і як ми маємо любити. А найголовніше – хочеться миру. Справжнього й назавжди. Аби наші люди зітхнули вільніше й щоб не було повсюди стільки зла, стільки руйнувань, бо, бач, москаль знову з війною попер на нашу державу. Спочатку підступно захопив Крим. Тоді всі промовчали. Гопнику те сподобалось, і він, сподіваючись на свою всесильність та безкарність, під улюлюкання й наших місцевих манкуртів та зрадників з числа вічно існуючої тут так званої п'ятої колони, а подекуди й при потуранні тогочасної нашої проросійської ялової влади, без довгих роздумувань на танках рвонув далі, вглиб України – на Луганськ, Донбас, Херсон, Запоріжжя, Одещину, Харків та Київ, очікуючи, що його тут зустрічатимуть з з хлібом-сіллю. Однак на цей раз вже не вийшло. Вже сам наш народ не витримав такого нахабства і, піднявшись, врізав гопнику по його невмитій мармизі. В ийшло ефектно й для нападника цілком несподівано. Ооднак розпочата ним війна, на жаль, не закінчується ще й досі… Цікаво, як та вся заболотна орда заспіває, коли наша армія, – а це колись та буде, -- так само, з усього, що є, влупить і по ній? Невже не розуміє, що та, розпочата нею кривава пожежа, може бумерангом повернутись і на їх землі, на їх імперію, котра, як і ще не так давно СРСР, реально почне сипатись?! А ще, через хвилину мовчанки, в роздумах, Прокіп запитав чи то в дружини, яка весь цей час здебільшого мовчала, чи то в самого себе:
- І чого їм, тим недоумкам, засранцям з начеб то великої московії весь час не вистачає, чому вдома не сидиться? Бракує земель? Так вони в них є. Самі вихваляються, що заледве не півсвіту займають. Не лінувалися б обробляти – і мали б всього в достатку. До того ж і серед них чимало толкових людей трапляється. Дехто з них навіть проти путінського насилля виступає, не сприймає його. Але ж таких там зовсім небагато: буквально одиниці. Й там дивляться на них з осудом, – ніби на білих ворон. І ось знову, ні з того, ні з сього розпочали криваву колотнечу. Вбивають безневинний наш люд, винищують все, що тільки під руки їм трапляється. І як це ще, як не варварством, можна назвати?.. Не мають унітазів? То для них неабияка дивина й небачена розкіш? – так по-доброму, по сусідськи, попросили б у нас, в українців – і ми підсобили б; поділилися б чим багаті. Зрештою допомогли б їм, коли самі не тямлять, збудувати декілька підприємств з виготовлення тих самих унітазів, аби й вони таку радість мали й не бігали по нужді на відра. Уявляєш, як саме й понині в них це робиться? І при тім ще й повсюди нахваляються, вважають себе передовою, космічною державою..
– Колишній Союз теж вважався прогресивним і найпередовішим, – буркнула Наталка. І теж повсюди про вічний мир всім говорив. А що в ньому було доброго, зокрема для людей?! В сільмазі окрім деяких рибних консервів, простеньких цукерок, сірників та горілки майже нічого не було. Пригадуєш, навіть за звичайнісінькими простирадлами, взуттям для дітей та трусами для тебе ми колись їздили за дві сотні кілометрів до обласного універмагу й там півдня в тісній черзі стояли, поки не розжились на потрібне. А пізніше – за звичайними куртками аж до Румунії чи ще кудись за кордон їздили, бо тут їх попросту не було. Чомусь не випускались… А чи можна забути, як колись меблі, перші кольорові телевізори «Електрон», пральні машинки, пилосмоки, постільна білизна, що іноді поштучно надходили в торгівлю, виділялись по крихті на підприємства і ми їх, радіючи навіть тому, …в лотерею між собою розігрували?..
А в СРСР вправно лише всяке воєнне залізяччя весь час випускалось: ракети, танки, бомбовози, через що той союз і розвалився. Кожна з толковніших республік пішла своєю стежкою, а там, в Московії, про що ти сам не раз говорив, – і досі тиран цар-батюшка зі своєю свитою всім править. Відтак і не дивно, що, як днями розповідала кума-біженка зі сходу України, коли минулого року та орда на якийсь час, було, несподівано захопила і їхнє село – то якісь замурзані буряти чи хто там ще, мобілізовані й знову прислані сюди підступним Кремлем, навіть старий дитячий велосипед з двору вивели; з кухні ще радянської доби телевізор, пральну машинку та дідові алюмінієві ложки, десь ще за Польщі куплені, з шухляди вигребли. Згребли в клунок і її, вже ношену, білизну, повантажили на свій бетеер доїли вже почату, запліснявілу банку квашених помідорів і, застреливши біля хвірточки песика, що не хотів їх признавати й голосно гавкав на непрошених гостей – з гучним гиканням та грюканням поволокли те все кудись до себе, де, певне, видаватимуть те все за безцінні трофеї, якими, не виключено, опісля десь хизуватимуться в колі своїх сімей та друзів…. І цей отруйний чад з них ще не скоро зійде… А щодо сусідки-вчительки – то зараз, схоже, в неї лише одна сухота: боїться, аби її благовірний не спився; не почав занадто часто в чарку заглядати. Бо ваш Стець вже не раз його до своєї компанії в різний спосіб принаджував.
– Та не нагадуй ти мені зайвий раз про отого осоружного Стеця!! – на цей раз аж скипів Мартин. Адже добре знаєш, що після того, як він з тою оковитою так міцно подружився й геть розум втратив, – я й сам його не переношу. Кілка разів пробував його від того проклятого зілля відговорити, закликав отямитись. Переконував, що його вже й люди починають боятись та стороною обходити – а у відповідь почув лише його насмішку. Говорить, що не чиєсь, а своє добро пропиває І на те, мовляв, має повне право.
– Та звісно ж, що таке право має. Ніхто й не заперечує, – на те покірно відповіла Наталка. Однак через його п'яні вибрики, та ще й з кулаками – в нього і в хаті ось уже кілька літ нікому спокою нема. Нещасна дружина постійно ходить в синцях і… заплакана. Дітваки – розполохані й занедбані. Заняття в школі пропускають і не раз у своїй хаті не ночують; до сусідів на ночівлю просяться. То хіба то життя?!!
Ще довго про щось гомоніло подружжя в хитких хатніх сутінках, в чомусь переконували одне одного, іноді переходячи й на незвичні для них, високі ноти, то затихали, мов осіння ватра під несподіваним холодним дощем. Насамкінець, завершуючи з грибами й поміщаючи їх у невисоку приземкувату, ще за дня протоплену піч сушитись, Наталя тихо запитала:
– Чуєш, а завтра будеш вдома, чи знову, ще по росі, в тумані, до свого лісу, рахувати листочки на деревах, попрешся?
– І тебе візьму. Познайомлю там і з довговухими зайцями, і з прудкими рудими кумедними білочками та дикими кізками, – якщо попросишся й вельми не каверзуватимеш, – насмішкувато пообіцяв. І уже серйозніше додав: «Аби тільки ти не лінувалася ходити й тим всім насправді милуватись!..
Невелике котеня, що весь час терлось у них під ногами, намагаючись на себе звернути увагу, вибравши зручну мить нарешті таки застрибнуло на руки до господині й, згорнувшись у пелені її спідниці сірим пухнастим клубочком, солодко замуркотіло…
Літо 2024 р.
