Марія Староста. Конкурс драбблів
Розмальовки душі
Вона чекала кожного ранку, щоб сонячні промені розбудили темряву, яка приховувала таємниці і його також. Ніч тягнулась нескінченно, втомлювала і виснажувала важким непорозумінням. Десь посередині відліку приходив сон, але і він не приносив заспокоєння. Ранок лише підтверджував, яка жорстка дійсність, без єдиного натяку, що все колись закінчиться; минав час, уже пожовтіло літо, здійнялось над обрієм, а порятунок не приходив. Ніщо не здатне втихомирити надії, від яких не ставало легше, а лише сумніше й сумніше. Безкінечність поглинала в темряву, а душа рвалася до світла, без якого немає життя.
