«Коріолан»: історія людини, що стала воїном
Світлина Валерії Ландар / Театр ім. І. Франка
Авторка: Марія Жураченко, студентка факультету сценічного мистецтва Київської муніципальної академії естрадного та циркового мистецтв.
Відтоді, як я почала вивчати сценічне мистецтво, театр став невід’ємною частиною мого життя. Серед калейдоскопу талановитих театральних робіт, які пропонують київські театри, мені пощастило потрапити на виставу «Коріолан» за п’єсою Вільяма Шекспіра у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка.
Цю виставу поставив видатний український митець, головний режисер театру Дмитро Богомазов. Цікаво, що у багатому доробку українського режисера є чимало вистав на основі творів Вільяма Шекспіра: «Сон літньої ночі» (2003), «Отелло» (2004), «Гамлет» (2009), «Дванадцята ніч» (2017) тощо.
«Коріолан» був представлений публіці у 2018 році та отримав схвальні відгуки як від глядачів, так і від театральних критиків. Однак від початку повномасштабного російського вторгнення у сприйнятті цієї вистави для кожного українця почали з’являтися дещо інші смисли: наразі історія Коріолана наблизилася до нас і в часі, і в просторі.
Коріолан – це слово, пов’язане зі звитягою та перемогою. Саме таке ім’я дали римляни доблесному полководцеві Каю Марцію за взяття міста Коріола у запеклій боротьбі з вольсками. П’єса оповідає про політичну і особисту драму героя: повернувшись переможцем з війни, прямодушний та безкомпромісний воїн не може адаптуватися до лицемірного політичного життя мирного Риму.
Від самого початку вистави глядачеві зрозуміло, що події відбуваються у Давньому Римі: велична статуя воїна та викладений кахлями басейн переконливо відсилають до цієї історичної епохи. Однак інші елементи сценографії – широка прозора ширма, екран, фортепіано – втілюють певну позачасовість. Костюми також не мають прив’язки до часу: вони не відображають історичну реальність і, водночас, не є винятково сучасними.
Ця поліфонічність та універсальність характеризують все, що глядач бачить на сцені. Так, наприклад, вищезгадана статуя не лише відсилає нас до часів Кая Марція. На початку вистави вона є символом подвигу героя, застиглим втіленням його звитяги. Це кам’яне, холодне відображення і є Коріоланом: воїном, якого у Марції бачать всі інші. У другій дії статуя профетично натякає на подальшу трагедію головного героя. Мужнє тіло кам’яного воїна обезглавлене, тож на Коріолана також чатує смерть.
Сидячи у залі, я відчувала холод і моторошну порожність світу, у якому існує головний герой. Дмитро Богомазов створив атмосферу кричущої самотності, граничної ізоляції Кая Марція. Розкотиста луна, що підсилювалася за допомогою мікрофонів, приглушена похмура музика та тьмяне освітлення допомагали зануритися у трагічну історію Коріолана.
Використання кольору у костюмах персонажів також видалося мені символічним. Так, суспільство, в якому живе Кай Марцій, – розрізнене: кожна його верства представлена різним кольором. Натомість, ворожа Риму армія Авфідія одягнена винятково в чорне. Вона репрезентована як однорідна темна сила, у боротьбі з якою об’єднаний народ Риму. Цікаво, що дружина і мати Кая Марція нерідко з’являються у світлому вбранні, що символізує чистоту, любов і людяність. Складається враження, що ці жінки – мало не єдині, хто бачить у суворому воєначальнику звичайну людину; вони неначе мерехтливі ліхтарики, острівці турботи, які все ж існують в його житті.
На противагу відданості та любові, яку головний герой отримує від своєї родини, народ Риму платить йому зневагою і зрадою. Народ виступає слухняною маріонеткою підступних трибунів, на сцені його уособлює група одягнених у лахміття, зубожілих міських жителів. Боягузлива юрба має не лише жалюгідний вигляд, а й промовляє невпевненим, мерзенним тоном. Їхні рухи незграбні та скуті, у їхніх діях відчувається страх та залежність від чужої волі. Жахливо, що сіра маса, не здатна до критичного мислення, перетворюється на знаряддя політичного знищення сміливої непересічної особистості. Цей меседж є важливим для кожного громадянина вільної держави та застерігає від ризиків сліпо слідувати за думкою інших та не відстоювати власну позицію.
Трагедія Коріолана є перш за все трагедією сильної людини, яка у критичну мить готова брати на себе відповідальність за суспільство. Вона нехтує власними інтересами і потребами заради загального блага. Але варто пам’ятати, що навіть загартовані у найтяжчих випробуваннях герої можуть бути вразливими. Врешті, людські плечі не здатні носити крила надістоти, тож коли воїн повертається до мирного життя, він потребує піклування і уваги тих, кого він так доблесно захищав. Мабуть, саме тому наприкінці вистави зловісний напис MORI (від лат. «помирати») на задньому плані змінюється на обнадійливе AMORI (пов’язане з лат. «любити»).
Для мене ця вистава також про те, що героями не народжуються, а стають. Мужність, звитяга, рішучість – це якості, які розвиває у собі людина, відчуваючи необхідність захистити власний дім. І нині українські воїни повторюють одвічний подвиг Коріолана, боронячи свою землю від ворожих зазіхань. Безумовно, сучасні виклики, які постали перед Україною, вдихнули нове життя у трагедію Шекспіра, а інтерпретація цього твору, яку запропонував Дмитро Богомазов, має глибокий національний підтекст. Потужність шекспірівських героїв в інтерпретації неймовірних франківців не залишить жодного глядача байдужим.
Цю рецензію було написано в рамках онлайнового проєкту «Сценічна шекспіріана: майстер-класи з театральної критики» (січень–лютий 2023) за участі провідних шекспірознавців Європи. Співорганізаторами майстер-класів виступили Європейська асоціація шекспірознавців (European Shakespeare Research Association), Український міжуніверситетський науково-дослідницький шекспірівський центр, Національна спілка театральних діячів України та Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка. Авторка вдячна Франчесці Рейнер (Francesca Clare Rayner), Вероніці Шандл (Veronika Schandl) та Кристі Карсон (Christie Carson) за уважне прочитання тексту та цінні поради.