Малиновський Орест. Конкурс драбблів
– Дякую, – каже неочікувано.
– Що? – брови її здіймаються, а губи розтуляються, не розуміючи, що коїться.
– Хотів подякувати тобі за те, що допомогла, – потирає потилицю, збираючи слова до купи. – Пробач, але мушу йти. Бувай, і ще раз дякую!
Його слова врізаються в душу дівчини. Раніше не чула від нього цього приємного слова. Вкриває її серпанком щастя. Сильно окриляє і підштовхує вперед. Дає бажання жити далі. Проста вдячність, але така сильна та могутня, що здатна підняти тебе до небес.
“Чому раніше не казав?” – танцюють сумніви у ній. “Мабуть, не цінував, а зараз… Зрозумів”, – тендітна посмішка вкрила обличчя. – Дякую!!!