Толя Недоля. Казки і оповідання зі збірки Лабіринти підсвідомості
НАПІЙ
Зовсім недавно, гуляючи Луцьком, молодий архітектор Варгус зайшов випити кави у відому кав’ярню на Волі. День був спекотний, і, крім кави, йому захотілось випити щось охолоджене. Невдовзі мала початися архітектурна рада, де він мав виступати. За філіжанкою кави він почав подумки робити свою доповідь. У ній обов’язково потрібно згадати історію міста, його архітектурну унікальність, красу, фортецю і все, що навколо. Було спекотно настільки, що він попросив Софію, яка його обслуговувала, дати щось холодненьке й освіжаюче.
–«Ідеал» вам підійде? – запитала вона.
–Що це за напій? – спитав він.
–У нас новий бармен і він весь час щось вигадує. Хоче створити фірмовий напій на кшталт назви закладу, – відповіла Софія.
–Добре! Аби він був холодний, – відповів архітектор.
–Зараз принесу! – сказала Софія й пішла до барної стійки.
Вона принесла високу склянку, з якої через верх виливалася прозора, блакитного кольору рідина, що грала на сонці, ніби складалась із суцільного льоду. Варгус надпив напій і його думки в голові закрутились.
Він зрозумів, що доповідь має бути іншою. Що старе місто живе своїм життям, а новобудови своїм. Що все розкидане територією та не має загальної архітектурної концепції.... Із цими думками він пішов на архітектурну раду й проголосив настільки розгромну доповідь, що головний архітектор пішов у відставку, а доповідача, недавнього випускника призначили новим головним архітектором.
День розпочався незвичайно!
Варгус пішов поділитися радісною новиною з Іреною, своєю дівчиною, з якою жив разом уже декілька років. Побачивши її, він раптом забув, що хотів похвалитися. Він глянув на Ірен і подумав:
–Навіщо я скільки років псую їй життя? Я ж не кохаю її! Я просто морочу їй голову, користуюся нею для втіх, як коханкою, але нічого не можу їй запропонувати! Вона гарна, неймовірно розумна, талановита! А я досі їй навіть не освідчився, бо немає в чому. Навіщо я псую їй життя? Я ж ніколи її не покохаю та все одно кину! – зробив він висновок.
Думки про роботу щезли самі по собі, він і вона поміркували, порадилися й вирішили розійтись.
Життя його кардинально змінилося – він став пропадати на роботі, намагаючись змінити місто. Перебуваючи у своїх думках, він знову зайшов в кав’ярню на Волі. Софія привітно зустріла його знову.
–Яка гарна дівчина! – подумав Варгус. – Я вже майже рік відвідую цей заклад, але жодного разу її не помічав, який я сліпий! Це та, кого я давно шукаю! Саме з нею я б одружився не роздумуючи! – подумав він і одразу запропонував стати його дружиною.
Софії подобався цей дивакуватий красень. Але пропозиція була настільки неочікуваною і відвертою, що вона погодилась.
–Мені здається, що це все зробив той напій, який ти мені тоді запропонувала! – сказав Варгус своїй молодій дружині, обіймаючи і цілуючи її.
– То був просто змішаний з водою та збитий лід, – відповіла Софія. – Того дня було дуже спекотно. Відвідувачі випили всі напої. Нові ще не підвезли і я вимушена була імпровізувати, – поцілувавши коханого, сказала Софія.
–А як же всі мої рішення в ті дні, які змінили наше життя? – запитав Варгус.
–То були твої, наші рішення. Просто ти їх ніяк не наважувався прийняти, а збитий лід привів тебе до тями. Любий, напій тут ні до чого! – з усмішкою прошепотіла Софія й міцно поцілувала коханого чоловіка в губи.
ВРОДА І ГАРНІЙ
У далекій країні, де сила вважалася перевагою, а хитрість і зовнішність – засобами досягнення успіху, жив парубок. Його звали Гарній. Його називали так, не тому, що він був дуже гарний, хоча він і зачаровував багатьох дівчат своєю незвичною красою. Його так назвали, бо він дуже сильно реагував на красу, він практично нею жив. Із самого дитинства Гарній цікавився мистецтвами, архітектурою, літературою, поезією... Він дуже тонко відчував гармонію й незвично реагував на її відсутність – починав плакати. Це так його дратувало, що він не міг миритися з негарними речами й домагався від присутніх їхнього повного виправлення. Його зауваженнями нехтували, сміялися над ним, поводились зухвало й жорстоко. А він плакав і починав все виправляти сам. І це в нього виходило настільки гарно, що люди перестали з нього насміхатися. Вони вважали його дивакуватим, але стали прислуховуватися до його порад, запрошувати його для консультацій. Люди часто просили його щось зробити своїми руками, бо руки у нього були бездоганні, тобто, золоті. Усе саме виходило. І це було настільки гарним, що за сорок років місто перетворилося на казку.
Туристи приїздили, щоби помилуватись його архітектурою, магазини й музеї були переповнені чарівними речами, товарами, витворами мистецтв. Бездоганна краса й мода, вулиці й навіть домашні тварини – усе це створило світ, який творив і розумів Гарній.
Коли здавалося, що життя поступово завершиться в спокійній гармонії, з’явилась вона, одягнена в негармонійний одяг, з недосконалими манерами, з глузливим поглядом. Гарній зустрів її в одному із закладів і бачив її здалеку. Хотів знову втрутитися. До нього підійшла дуже молода дівчина. Він здійняв на неї свої очі і... увесь світ перевернувся: такої досконалої краси він ніколи не бачив. Він заплакав. Це була Врода. Вона була одягнена не ідеально, на ній був неідеальний макіяж, вона неідеально поводилась і говорила. Але яка вона була гарна! Це все пасувало їй, немовби не псувало її неповторну вродливість, а навпаки – підкреслювало. Цього дня всі ідеали краси й гармонії Гарнія розбились і впали до ніг Вроди – він закохався. Його не зупиняла ні різниця у віці, ні попередні стосунки, ні осуд. Гарній був підкорений поглядом цієї красуні. Він змінив своє сприйняття ідеального й своїм авторитетом почав все змінювати та виправляти. Місто поступово перетворилось з міста-музею на живе місто, де живуть і кохають одне одного неідеальні пари, де існує недосконалість, яка пригнічує, радує, забавляє, хвилює. Де всі один одному пробачають помилки. Бо краса Вроди показала, що вона – не в ідеальному, а в незвичному, надзвичайному, шокуючому, різноманітному, суперечливому, романтичному. Її потрібно не тільки бачити, але й відчувати. І якщо Врода відчуває її, то їй все одно, який вигляд має її обранець, скільки йому років, який він носить одяг і що він їсть, чим він живе... Бо вона бачить у ньому ту досконалість, якої їй не вистачає, про яку вона мріяла, або вона просто, незважаючи ні на що, кохає цього недосконалого дивака.
ПАХОЩІ
В одному зі старих будників Луцька жила заможна сім’я. У великому дубовому кабінеті зберігалася гарна різьблена коробка. На ній було написано старовинними літерами «Пахощі». Сім’я любила на великі свята або вихідні гасити світло, запалювати свічки й ароматні палички та слухати, як грає на роялі хазяйка оселі.
У цій коробці жили свічки й ароматні палички. Вони лежали поряд, тому одна свічка, а точніше Свічак, закохався в ароматичну паличку Арому, яка лежала поряд. Вони насолоджувались одне одним. У Свічака була гарна, блискуча, блакитна, напівпрозора оболонка, яка грала на світлі, коли коробку відкривали. А Арома була дуже тендітна, тонка, струнка й видавала неймовірно приємний запах троянди. Вони часто лежали заплющившись і мріяли про своє спільне майбутнє. Але їх весь час турбувала одна таємниця, яка стала таємницею життя: з коробки кудись зникали їхні друзі і сусіди – свічки й ароматні палички. Вони зникали доти, аж поки ці двоє не залишились у коробці самі. Їм стало моторошно, але вони були разом і це ще більше зблизило їх – вони були закохані одне в одного до нестями.
Одного разу настала їхня черга: їх дістали з коробки й поставили поряд у свічник і дерев’яну підставку для ароматних паличок. Згасло світло і їх запалили.
Свічак запалав гарним синюватим полум’ям, а паличка тліла збуджуючим ароматом троянди. Вони дивились одне на одного й насолоджувалися взаємною красою. Однак вони також бачили, як на очах згасають.
–Нехай наше життя закінчиться, але воно пройшло не дарма! Я горів і освітлював тебе і твоє життя, а ти дарувала мені аромати, щоб я був щасливим. Ті, хто нас запалив, уважають, що ми світимось і пахнемо для них. Насправді ми це робили лише для нас самих. А якщо комусь було затишно від наших вогню й аромату, то це лише тому, що ми так сильно кохали одне одного! – Це були останні слова Свічака, після яких вогонь догорів, а паличка ще довго тліла своїм ароматом, після того, як втратила розуміння часу й простору.
У житті часто таке буває, що хтось запалює когось чи щось для себе й не розуміє, що вогонь, аромат, тепло належить і випромінюється не для нього, а для того, хто важливіший за плин часу, за горіння свічки або тління палички, за життя – для коханої людини.
Ті, хто вважають себе господарями життя, упевнені, що все горить і пахне для них. Насправді вони одержують мізерну частинку тих пахощів, які б могли одержати, якби по-справжньому когось кохали. Бо це і є таємниця пахощів!
КАРТИНА
У місті Луцьк, в одній з галерей висіла картина. Вона була дивною. На картині була зображена дівчина. Це мала бути дуже гарна дівчина. Чому мала бути? Тому що, виражаючи свій погляд на сучасне мистецтво, художник не намалював їй очі. Її називали Красуня чи то заради сміху, чи хтось зміг бачити в ній приховану красу. Картина була як жива, тобто вона й була жива, бо художник, який залишив її в галереї, був чаклуном. Дівчина без очей могла ходити по полотну, розмовляти, відчувати й радіти. Вона навіть могла мовби виходити з полотна та сідати на крісло, що стояло поряд і щебетати своїм голосом. У галереї бувало багато креативних людей і молоді, які розмовляли сленгом, вживали ненормативні вислови, а також зарозумілі особи. Було багато й справжніх поціновувачів мистецтва. Але ці стояли й мовчки споглядали картину, іноді зітхаючи. Усі вони й формували характер і мову дівчини-картини. Ще часто бував молодий співробітник, який вештався залою, дивився, щоб відвідувачі не чіпали картини й розмовляв з Красунею своєю малозрозумілою мовою сленгів. Він їй ніби подобався, хоча як це можливо без очей?
Одного разу в Луцьк приїхав Художник. Він був нікому не відомий, писав для себе, захоплювався літературою, багато знав, бо прожив на світі немало років і умів висловлювати свої думки гарною та зрозумілою мовою. Зовсім випадково він зайшов у галерею і... Далі все було як уві сні. Він побачив Красуню. Картина його вразила, вона його просто приголомшила, просто шокувала! Він побачив те, чого ніхто не бачив. Він побачив Красуню. Він приходив щодня, щоб надивитись на неї, поговорити з нею, розповісти, яка вона гарна й неймовірно вродлива. Їй це все дуже подобалось. Здавалось, Художник закохався в Красуню. Єдине, що Художнику було малодоступне, це її голос, бо він погано чув. Тому йому не різали вуха її недосконалі слова й вислови, він майже їх не чув і не розумів. Йому здавалось, що він трохи з ними фантазує. Красуня, слухаючи слова про себе і багато цікавого про світ, закохалася в Художника, він здавався їй неймовірним красенем.
Одного разу вона голосно, щоб почув Художник, спитала:
– Якого кольору мої очі?
Виявляється, вона не знала, що у неї їх немає. Дівчина вважала, що просто не бачить. Художник розгубився. Він не знав, що відповісти і сказав, що вони неймовірно гарні, світло-синього кольору.
Художник зник на декілька місяців, а потім прийшов до картини, і, коли вона спала, намалював їй очі, які нафантазував собі про неї. Коли вона прокинулась, то побачила гарного, але вже немолодого чоловіка. Це був Художник. Вона вийшла з картини, була розгублена, але щаслива! Виявляється дівчина була під дією чаклунства, аж поки хтось не закохається в неї і не намалює справжні очі. Художник розвіяв чаклунство й воно зникло. Красуня роздивилася себе в дзеркало, усміхнулася, взяла під руку хлопця, що чергував у залі, махнула рукою Художнику і попрямувала до дверей. Розгублений Художник так і залишився стояти біля картини під назвою Красуня, де був зображений лише силует, схожий на дівчину, який символізував його нездійсненні мрії.
ГОДИННИК
В одному старовинному будинку Луцька у великій залі стояв на каміні старовинний годинник. Він був обрамлений гарним корпусом зі срібла, а зверху прикрашений фігурою старого з крилами, що тримав у руках пісковий годинник. Гості дуже захоплювались цим витвором мистецтва й механіки. Особливо їх цікавив циферблат, на якому крім стрілок, що показували години й хвилини, була й секундна стрілка. Годинник був виготовлений у 18 сторіччі і був чи не найпершим, де з’явилась секундна стрілка.
Годинник був непростим: коли гості розходились, а мешканці лягали спати, годинник прокидався й починалося чарівне дійство: секундна, хвилинна й годинна стрілки ніби прокидалися й починали сперечатися. Секундна стрілка була в цій суперечці найнепосидючішою. Вона доводила всім іншим, що вона найнеобхідніша, бо всі приходять дивитися, як швидко і вправно вона рухається по колу. Поза як вона з’явилась у годинниках нещодавно, то вона найважливіша. Годинна стрілка на це заперечувала, що вона найважливіша, тому що визначає чи на дворі ранок, день чи ніч. Хвилинна стрілка втрутилась у суперечку й нагадала, що коли гості запитують, котра година, то обов’язково спершу згадують про хвилини, а лише потім про години, про секунди взагалі не згадують.
Старий, який сидів зверху, довго слухав їхню суперечку й вирішив втрутитись.
–Зачекайте! Ви всі важливі, бо показуєте час! – сказав він.
Годинникові стрілки замовкли – вони поважали і боялися цього діда. Бо це був Хронос – бог часу. Колись Зевс скинув його з Олімпу і з того часу він намагався жити непомітно, як минає час. Як він опинився в Луцьку? Він закохався в молоду богиню Афродиту, яка на деякий час уподобала це місто для відпочинку після бурхливих любощів. Він шукав її тут. Афродита не змогла відпочити й непомітно покинула місто. Але її перебування залишило слід: місто заполонили неймовірні красуні; воно стало наповнюватись коханням. Хронос залишився, бо ще не оговтався від кохання, і знайшов собі місце на годиннику. Де ще?! Саме через цей антикваріат він керував часом.
–Заспокойтеся! Все залежить від обставин! Раніше не було взагалі стрілок – їх заміняла тінь від сонця. Але я не керую Сонцем, хіба що визначаю його час життя. Інші боги, такі, як вітри й мої сини Зевс, Посейдон, затуляють сонце хмарами. Це не впливає на час, але заважає його рахувати. Людям це важливо. Пісковий годинник теж їх не цікавить, бо він лише рахує часовий період. Люди почали рахувати час годинною стрілкою. Вони нікуди не поспішали, жили повільно, ніби були безсмертними. Час швидко минав і життя закінчувалось, не встигнувши розпочатися. Тоді люди вигадали хвилини. Ці стрілки рухались по колу повільно, не так дратували, але нагадували, що час неухильно плине. Та й це не зупиняло людей від марнування часу й свого життя. Тому вирішили додати секундну стрілку. Тобі, секундна, доводиться весь час бігати, але ти робиш це так швидко, що люди почали розуміти, що часу обмаль і його потрібно цінувати – сказав Хронос.
–А що трапиться, якщо зупинити годинник? – запитали стрілки.
–Якщо зупиниться звичайний годинник – нічого! Він лише веде відлік часу, а не керує часом. Люди знову заведуть механізм, або замінять акумулятор чи батарейку. А от якщо зупинити цей годинник, тоді може трапитись катастрофа –зупиниться час! – відповів старий.
І раптом з-за портьєри вибіг хазяїн будинку, схопив годинника та пригрозив кинути його до каміну. Це був Тихно. Він був уже немолодий, але багатий. Казали, що одного разу він зустрів молоду красуню Мирославу й закохався. Після того, як вона відмовила йому, він усамітнився в будинку й лише марив нею. Усі казали, що він з’їхав з глузду, але насправді це було не так. Він настільки сильно закохався, що світ без Мирослави йому став нецікавим. Хронос сказав Тихну:
–Якщо ти кинеш годинника в полум’я, нічого не трапиться, я перелечу в інший, але мені шкода стрілок, я до них прив’язався, хоча іноді вони мені набридають своїми суперечками. Що тебе спонукало до таких радикальних кроків? – запитав спокійно Хронос.
–Кохання! – відповів Тихно.
–Кохання? – зі смутком перепитав Хронос. – Я хотів тебе знищити, але сам нещодавно закохався у Афродітуу, тому облишу – сказав старий. – Чим я тобі можу допомогти? Я ж не бог кохання!
–Я знаю! Я хочу, щоб ти зупинив час, щоб я не старішав і надивився на свою кохану Мирославу – попросив хазяїн.
–Цього я зробити не можу! Світ підкоряється не тільки мені, а й іншим богам. Але я можу сповільнити час у твоєму будинку. Якщо ти будеш виходити за його межі, тоді знову час буде плинути, як завжди. Ти мусиш це тримати в таємниці. Єдине, що тобі дозволено, – розповісти про це Мирославі, за умови, що вона мовчатиме – сказав дід.
–Я згоден, – сказав Тихно й поставив годинник на камін.
Із цього часу мешканці міста почали помічати, що Тихно майже не старішав. Тихно знайшов Мирославу, яка дуже переймалася своєю красою й запропонував їй практично необмежено бути молодою. Мирослава занепокоїлася, що швидко втратить свою вроду й ... погодилась. Але постійне перебування в будинку пригнічувало її. Хоча Тихно кохав її, але вона не кохала. Одного разу, коли дівчина пішла до крамниць, вона зустріла молодого красеня Устима й закохалася в нього. Наступного дня вона покинула будинок.
–Куди ти? Ти ж швидко втратиш молодість! – у відчаї просив Тихно.
–Пробач! Я кохаю його й хочу разом з ним постарішати. Краще щасливо провести коротке життя, ніж повільно гнити в цьому сумному будинку! – відповіла наостанок Мирослава. Тихно ще довго жив сам, аж поки Мирослава не померла від старості в колі своєї родини, яку створила з Устимом. А потім його серце не витримало й він помер... Ні, не від старості, а від нерозділеного кохання. Будинок ще довго стояв у місті, яке розвивалось. Туди ніхто не заходив, бо боялись – ходили чутки, що там живуть відьми. Поступово його засипало пилом, занесло землею і він зник. А поверх нього в сучасному місті побудували дорогу. Її будували нащадки Мирослави й Устима, хоча тих давно вже не було на світі. А про Тихна всі забули, бо дітей у нього не було й час на ньому зупинився. Як він і хотів.
КАВА
У кав’ярні на Грушевського працювала гарна дівчина, її звали Краса. Вона варила дуже смачну каву, тому в неї було багато відвідувачів. Серед них було немало гарних чоловіків, які, звичайно, не могли не помітити її вроди й намагалися залицятися до неї. Вона не реагувала на ці залицяння, але їй не хотілося їх розчаровувати. Тому усім, хто замовляв каву з молоком, вона дуже вправно малювала на поверхні напою серце. Комусь серце виходило маленьким і нейтральним, а деяким вона дарувала велике кавове серце. Хоча вона приготувала тисячі напоїв і набила руку, цей процес вона не зовсім контролювала. Серце створювалось якби в залежності від настрою.
Одного разу в кав’ярню зайшов чоловік. Це був звичайний день. Він замовив каву з молоком. Але коли Краса робила йому звичний малюнок, рука затремтіла якось сама й на поверхні з’явилось серце, поранене стрілою Амура. Дівчина почервоніла й побігла в підсобку, щоб опанувати себе. Чоловік усміхнувся й пішов.
Краса дарма намагалася відтворити випадковий малюнок на каві. У неї нічого не виходило. Це траплялося лише тоді, коли незнайомець заходив до кав’ярні. Чи була це випадковість, чи кохання? Про це знають лише вони й кава!
