Зіняк Олександр. У світі жахів
Вирішив створити трішки незвичний допис на тему переглядів певною категорією людей жорстоких сцен з кінофільмів, зокрема фільмів жахів, документалок про серійних вбивць, маніяків, проаналізувати і спробувати зрозуміти, чому цій категорії це так до вподоби.
Крім того, розберемося, які почуття і емоції у людей під час війни, в тих людей, хто на собі відчув жахи війни, і тих, котрі стоять осторонь цих подій у ролі «спостерігачів».
Фільми жахів – це жанр художнього фільму, в основі якого створено сюжет, ціль якого дати глядачу відчути хвилювання, створюючи атмосферу напруження і постійного очікування чогось жахливого, при цьому у людини збільшується викид адреналіну, який мобілізує енергетичні ресурси тіла і мозку.
У фільмах жахів, як і в літературному мистецтві, існують різні види та піджанри.
Наприклад, є реалізм, тобто фільми основані на реальних подіях, де характерними персонажами є серійні та масові вбивці.
Фантасмагорія, направлення суто психологічних ефектів, як-от фобія чи парапсихологія, зокрема міфічних персонажів, наприклад зомбі, вовкулаки, привиди та інші вигадані істоти.
Крім того, є аніме і манга в жанрі жаху, також готичні, фантастичні, надприродні, навіть – ви здивуєтесь – є релігійні фільми жахів, назви яких ви можете загуглити в інеті, і безліч інших напрямів.
Що людина відчуває під час перегляду таких фільмів, я вже описав вище, а тепер хочеться з’ясувати: якщо такі фільми несуть жах під час перегляду і в них є багато сцен насилля, то чому все-таки є велика аудиторія людей, що їх так охоче переглядає, і яку психологічну користь чи шкоду вони несуть глядачу.
За поясненнями деяких експертів цього жанру, перегляд фільмів жаху дає нам можливість подумки репетирувати, як ми впораємось з тими чи іншими видами небезпеки.
І найцікавіше: чим більше негативних емоцій людина відчуває під час перегляду, тим більша ймовірність того, що вона отримає задоволення від цього жанру.
Дослідники виявили, що перегляд фільмів жахів вивільняє нейротрансмітери, які не лише підвищують активність мозку, а й спонукають мислити більш широко, тобто сюжет таких фільмів діє як стимулятор для мозку людини.
Дехто з науковців навіть стверджує, що такі фільми можуть бути корисними для нашого здоров'я та зменшувати стрес.
Якщо глибше розібратися, то фільми жахів забезпечують безпечний спосіб для людей досліджувати свій страх та справлятися з емоціями, розвинути стійкість до страху та стресу.
Скажу навіть про свої відчуття, що по закінченню перегляду жахів у мене настає відчуття якогось полегшення, тобто, як не дивно, це такий собі «позитивний стрес», хоча, якщо фільм був занадто страшним, то це може погіршити сон і деякі сцени можуть з'являтися у сновидіннях.
Тепер переглянемо негативну сторону від перегляду фільмів жахів і її наслідки.
Основна глядацька категорія таких фільмів – це підлітки. Для декого з них такі перегляди є невід'ємною частиною життя.
Під впливом від перегляду сцен насилля у підлітків формується насамперед негативні, руйнівні емоції, як-от агресія, незахищеність стосовно навколишнього світу, асоціальна поведінка.
Всі ми є свідками того, як діти знущаються над своїми ровесниками і не тільки, знімаючи це на свої телефони, під спільний сміх. І їм це приносить задоволення, їх це веселить. Уявіть собі, що відкладається в голові нападника і жертви, у їхній несформованій дитячій психіці.
Надмірне захоплення фільмами жахів призводить до емоційно-психологічних відхилень у здоров'ї підлітків, і в результаті вони стають нервовими, жорстокими, не реагують на виховний вплив батьків, вчителів, втрачають інтерес до навчання, виявляють велику, навіть патологічну цікавість до різноманітних «стимуляторів настрою», тобто !наркотиків!
Підіб’ємо підсумок.
Фільми жахів можуть негативно впливати на дітей психологічним формуванням асоціальної поведінки, комплексом уседозволеності, вчать дітей жорстокості, роблячи їх агресивними, нечутливими до насильства, притуплюють почуття, блокують свідомість, усувають межу між реальним і нереальним, роблять дітей надмірно безстрашними, що може призвести навіть до летальних випадків.
Рекомендую батькам знати вплив тих чи інших медійний засобів і цікавитись (хоч іноді) тим, чим захоплюється ваше чадо у вашу відсутність.
Раджу переглядати разом з дитиною кіно, а не дивитися лише те, що вас цікавить, а її заганяти у дитячу кімнату даючи ноут чи планшет, щоб переглядала, що хотіла, лиш би вас не відволікала.
Переглядайте фільми інколи разом з дітьми, наприклад фантастична казка «Нескінченна історія», «Мері Поппінс», де круто відображенні стосунки батьків, дітей та няні, «Казки на ніч» про різні чарівні історії, «Дамбо» про слоненя, у якого величезні вуха, а фільм вчить, що будь-яка вада – це твоя особливість, яку варто любити ще більше, «Прибулець» фільм про справжню дружбу та відданість між хлопчиком і прибулцем, у кінці перегляду цього фільму плачуть і дорослі і діти, «Щоденник слабака», головною думкою є те, що потрібно бути собою та цінувати дружбу. І багато інших хороших фільмів, що вчать бути добрими, лагідними, щирими і нездатними на злі думки і вчинки.
Є такий жанр документального направлення, як «Тру-крайм». Це такий контент, в якому розповідається про злочини.
Причому найбільший інтерес аудиторії викликають саме вбивства, особливо якщо перед цим стоїть незвична, дивна історія.
Дехто вважає що «Тру-крайм» допомагає відслідковувати потенційну небезпеку для навколишнього світу.
Тобто глядач намагається дослідити психологічний профіль злочинця чи маніяка, вивчити його мотиви.
Виявляється, що 77% людей дивляться фільми в цьому жанрі, тобто це не лише документалка, а й трилери, кримінальні серіали і т. п.
Більша частина опитаних глядачів повідомила, що їх притягують історії про маніяків, сюжети про вбивства, викрадення.
Щоб з'ясувати, чому в людей такий потяг до перегляду подібних фільмів, я знову-таки вирішив проаналізувати і розпочав з дослідження того, що робить людей маніяками.
В уяві людей серійники – це, як правило, холодний і розважливий чоловік чи жінка, котрі одержимі нав'язливою ідеєю, що штовхає їх на шлях злочину, а саме – вбивати.
Вчені виявили, що більшість із серійних вбивць страждали від психічних розладів і дитячих травм, наприклад, 28% відомих серійних вбивць страждають від розладів аутистичного спектру, деякі – від черепно-мозкових травм і психосоціальних розладів.
Багато хто з цих злочинців в дитячі роки пережили психологічний стрес, викликаний сексуальним чи фізичним насиллям або розлученням батьків.
Я вважаю, що маніяками вони стали переважно тому, що вчасно не отримали – чи не мали можливості, чи не хотіли – кваліфіковану допомогу спеціаліста (психолога чи психіатра).
Такі люди повинні отримувати необхідну допомогу і підтримку якомога раніше, тоді серійних маніяків було б суттєво менше.
Тобто нам подобається дивитися фільми у жанрі «Тру-крайм» документалки, наприклад, про психічно хворих людей, і це якийсь дивний, хворобливий, я б навіть сказав, потяг.
Навіть напрошується питання: можливо, ми теж психологічно хворі?
Тут хочеться вставити цитату журналістів Марії Федоренко: «Людина – це хвора і хижа тварина». Або Дмитра Фіоніла, котрий зробив театрологію «Маніяк поміж нас». Це, певно, наймонументальніший художній репортаж, написаний в Україні.
До речі, а ви знаєте, що дівчат, котрі закохуються у маніяків під час судових процесів, значно більше, ніж самих маніяків? Це реальні факти.
Є такі маніякі, як, наприклад, один з них – Теж Барні (30 доведених вбивств, ймовірних), в котрого прихильниць стільки як у рок-зірки. Жінки ночували під стінами суду, щоб вранці встигнути зайняти місця в залі.
У культового серійника О. Печушкіна (48 доведених, 60 ймовірних вбивств) було понад тисячу прихильниць, котрі об'єднувались у групи в соцмережах, сварилися, конкуруючи за серце свого кумира, писали йому вірші.
Тобто дивно те, чим страшніший маніяк, тим більше в нього прихильників.
Питання.
Чому від побаченого звірства маніяків деякі молоді криміналісти непритомніють на місці події, а глядачі з такою цікавістю переглядають всі звірства?
Якось складно змиритися з тим, що людям подобається проводити своє дозвілля, переглядаючи ролики чи фільми такого жанру, які висвітлюють гвалтування, розчленування, пристрасть до некрофагії, тобто поїдання трупів (остання фаза розвитку маніяка).
Дивно.
Відносно дівчачої захопленості маніяками, можливо, це не романтичний бік питання, а радше меркантильний?
Тобто затриманий маніяк – це як бренд.
Інтерв'ю, що відомо з закритих джерел, з ним дуже дорого обходиться фінансово, на закритих аукціонах продаються речі маніяків, хоча це переважно в США.
Тепер давайте підіб’ємо підсумок і спробуємо зрозуміти таку маніакальну, назвемо це так, цікавість людей до серійних вбивць, згідно з моїми припущеннями і думками провідних спеціалістів, на котрих я посилаюсь у цьому дописі.
По-перше, це люди самі з садистськими нахилами, котрі цілеспрямовано шукають такий собі заборонений «плід», наприклад, інфу про тортури і знущання.
По-друге, це категорія людей, котрим це просто цікаво.
По-третє, психічно хворі люди, і причому їхня хвороба не завжди очевидна для оточення. А це можуть бути навіть шизофреніки, котрі самі можуть стати на шлях злочину, шляхом копіювання вбивств відомих маніяків чи щось тому подібне.
І четверга група, це – підлітки, про яких я писав вище, це їхня така собі садистська форма самоствердження, спроба кинути виклик суспільству.
Потенційний маніяк формується роками, проходячи всі стадії мною коротко описані, а тому варто задуматися, чи дійсно нам цікаво дивитися такі речі, причому в деталях, а не краще просто знати про них і дотримуватися безпеки, ретельно обираючи своє коло спілкування, мати при собі індивідуальні засоби захисту про всяк випадок, навіть у вигляді того ж газового балончика.
Тепер перейдемо до почуттів і емоцій людини під час війни, що актуально на сьогоднішній день.
Війна – це жахіття з непростим випробуванням для кожної людини.
Насамперед страждає вся нервова система і психіка.
Навіть якщо декому вдалося уникнути таких серйозних станів, то все рівно мало хто може похвалитися стабільною психікою, бо навіть якщо ти не солдат і далеко не в зоні бойових дій, то все рівно очікуєш, що, можливо, десь «прилетить» чи якийсь наступ, чи ще щось гірше, як-от ядерна війна.
Тобто в людини іноді навіть безпричинна зміна настрою згідно цих уяв.
Іноді ми бачимо позитивні новини про наступ ЗСУ на деяких фронтах, утримання чи зайняття нових позицій, що викликає ейфорію, проте все одно залишається тривога, що так виснажлива для нашої психіки.
У багатьох людей виникає постійне відчуття страху, тривоги за себе і рідних, що цілком нормальне явище, адже йде війна, гинуть люди.
На жаль, повністю позбутися таких емоційних станів під час війни практично неможливо, єдине, що ми можемо, - якось контролювати свій емоційний стан.
Більшість українців відчули на собі весь тягар війни.
Згідно опитування КМІС 78% українців мають серед рідних і знайомих загиблих та поранених.
Проте є чималий % людей, котрі вважають що їх війна не зачіпає, їх не хвилюють події на фронті.
Ці люди як «спостерігачі», для котрих фронт – це картинка на екрані телевізора чи смартфона, вони це дивляться як художній фільм чи документалку.
Проте бути таким « спостерігачем» - це зовсім інший підхід і бачення війни.
Як одна старша жінка сказала в церкві при прихожанах:
- Мій син що дурний – іти туди служити? Він і тут заробляє.
По-перше, не служити, а воювати.
По-друге, гроші там заробляють кров'ю, та й не заради грошей там захисники.
Тобто у нас в Україні живе два типи населення: один залучений у війну, а інший – дома, працює на роботі, в сім'ях у яких молоді, фізично здорові хлопці не воюють, бо сім'я старається старанно оберігати чоловіка від отримання повісток від ТЦК, тобто люди живуть і насолоджуються життям, виховують дітей в повноцінній сім'ї, та ще й і обговорюють чутки про солдат, які не витримали психологічно і фізично на своїй шкурі всіх жахів війни, попали в оточення, отримували поранення, контузії.
І хоча моральне переслідування особи згідно ст.182 є порушенням недоторканності і веде за собою кримінальну відповідальність у вигляді навіть позбавлення волі, та їх це не хвилює.
Взагалі мене дивує таке відношення цих «спостерігачів» до людей, котрі побували чи знаходяться у пеклі війни.
Деяким людям байдуже на співчуття, їм живеться весело. Ми неодноразово бачимо в тіктоці чи ютубі веселі танці навіть інколи під !російську! музику, шикарні застілля. Таке відчуття, що вони живуть за принципом: «Моя хата скраю, нічого не знаю».
Таким людям однакова доля постраждалих під час війни, та й в цілому війна в Україні, як і жахи війни, яких вони не бачать, і не надто переймаються цим.
Радує те, що таких людей, черствих, котрі стоять осторонь, невелика кількість в Україні, проте прикро, що такі існують у нашій країні!
Дуже хочеться, щоб скоріше закінчилася війна, щоб ми жили у кращому світі, оскільки теперішня наша повсякденність похмура і сумна, сповнена жахіття.
І не хочеться лише заробляти на життя, а хочеться жити і мати сили для цього, незважаючи на труднощі, зберігши своє «Я»!
