Історія має значення. Історико-політичний дискурс з історикинею Кристиною Мориною
«Ще одна причина вказати на важливість і користь історії в дискусії, яка розгортається серед гуманітарних наук, а тим більше — на діялектику часу, яку оприявнює історик шляхом тривалого спостереження; на нашу думку, немає нічого більш значущого в центрі соціяльної реальности, ніж жива, внутрішня, нескінченно повторювана суперечність між моментом і часом, що повільно минає. Незалежно від того, чи йдеться про минуле, чи про теперішнє, чітке усвідомлення цієї множинности соціяльного часу є необхідним для методології, спільної для гуманітарних наук».
(Фернан Бродель, «Історія та соціяльні науки. Час великої тривалости», 1976)
Історію можна розповідати з різних точок зору. Це, власне, істина, але все стає цікавішим, коли різні погляди стають предметом історичного дослідження і розкривають те, що Фернан Бродель називав «діялектикою часу», тобто зв’язок між окремим моментом, окремою подією чи «неподією» та структурами і взаємозв’язками незліченної кількости подій протягом тривалого періоду часу. Такий підхід до історії дуже відрізняється від «вічного повернення», яке Фридрих Ніцше критикував як «крайню форму нігілізму». Лише зважаючи на «час великої тривалости» можна розпізнати відмінності та індивідуальні риси і оприявнити значення, яке можна вивести лише історично, а не телеологічно, і яке завжди пов’язане з окремими особами або певними соціяльними групами, які конкурують одна з одною іноді мирно, іноді не зовсім.
Кристина Морина (Christina Morina) — одна з видатних історикинь, яка живе цією традицією історичних досліджень. Вона поєднує історичні дослідження з підходами до соціології та когнітивної лінгвістики, особливо в сфері аналізу джерел, які відображають різні погляди та сприйняття сучасників, які прагнуть зробити свій внесок у розвиток майбутнього як актори свого часу і роблять це у більш-менш ретельно опрацьованій письмовій формі.
Кристина Морина народилася 1976 року у Франкфурті-на-Одері. Під керівництвом Джефрі Герфа (Jeffrey Herf) вона захистила докторську дисертацію про різні погляди Східної та Західної Німеччини щодо Сталінграда («Legacies of Stalingrad» [«Спадщина Сталінграда»], 2011), а відтак провела габілітаційне дослідження під керівництвом Норберта Фрая (Norbert Frei) про інтерпретації творів Карла Маркса, які запропонували вісім марксистів та одна марксистка з Німеччини, Франції та Російської імперії («Die Erfindung des Marxismus» [«Винахід марксизму»], 2017), а також у 2024 році, з нагоди 35-ї річниці падіння Берлінської стіни, проаналізувала сприйняття подій трансформаційного періоду на початку 1990-х років з боку тих, хто його пережив («Tausend Aufbrüche» [«Тисяча починань»], 2023). До того ж, спільно з Норбертом Фраєм, Франкою Маубах (Franka Maubach) та Майком Тендлєром (Maik Tändler) вона опублікувала книжку «Zur rechten Zeit — Wider die Rückkehr des Nationalismus» («Вчасно. Проти повернення націоналізму», 2019). Книжка «Тисяча починань» отримала Німецьку премію нонфікшн у 2024 році. Вона також увійшла до короткого списку премії за нонфікшн на Ляйпцизькому книжковому ярмарку 2024 року.
Від 2024 року Кристина Морина редагує серію «Минуле сьогодення — дебати про новітню історію» у видавництві Vandenhoek & Ruprecht: перший том присвячений темі «Німеччина та Европа від 1990 року» і містить розмови з Мар’яною Біртлєр (Marianne Birthler), Норбертом Фраєм, Томом Нейгаусом (Tom Nijhuis) та Філіпом Тером (Philipp Ther), другий том присвячений темі «Антисемітизм і расизм» і містить тексти, зокрема, Штефані Шулєр-Шпринґорум (Stefanie Schüler-Springorum) та Терези Коломи Бек (Teresa Koloma Beck). Більше публікацій історикині можна знайти на сайті Білєфельдського університету.
2018 року Кристина Морина та понад 1100 її колег написали відозву до проводу Соціял-демократичної партії Німеччини (СДП) проти розпуску історичної комісії при проводі партії. Незважаючи на застереження, відповіді підписанти не отримали.
Фото Ральфа Гіршберґера (Ralph Hirschberger). Джерело: Bundesarchiv 183-1989-1109-014. Wikimedia Commons
Провідна тема
Норберт Райхель: Можливо, варто почати з провідної теми вашої дослідницької праці.
Кристина Морина: Центральною темою моєї праці є політична та культурна історія Німеччини в европейському та глобальному контексті від початку ХІХ до початку ХХІ століття. Зокрема, мої дослідження часто зосереджуються на вивченні взаємозв’язку між біографією, ідеями та політикою, на тому, як індивідуальні горизонти досвіду, політичні погляди та політична практика впливають одне на одного.
Н. Р.: А з методологічної точки зору?
К. М.: Від самого початку мене цікавила історична семантика, формулювання досвіду та ідей за допомогою певних термінів, образів та наративів, тобто питання про те, як і в якій формі, з якою виразністю вони вербалізуються в політичній сфері. Я також завжди цікавилась біографічними джерелами, особливо еґо-документами, також відомими як особисті свідчення, останнім часом найбільш ретельно я ними займалась у книжці «Тисяча починань», для написання якої я проаналізувала тисячі листів громадян зі Східної та Західної Німеччини, починаючи від 1980-х років. Нині я працюю над щоденниковим проєктом про Голокост з европейської перспективи. Ми з моєю командою науковців у Білєфельді збираємо єврейські та неєврейські щоденники, які аналізуємо за допомогою герменевтичних, семантичних та комп’ютерних лінгвістичних методів. Ми вивчаємо історії про переслідування євреїв у цих цінних, з одного боку, дуже особистих, а з іншого — дуже соціяльних свідченнях сучасників.
Н. Р.: Ваша методологія трохи нагадує мені французьку школу «Аналів» (фр. École des Annales), яка займалася вивченням світоглядів. Мені здається, що цей підхід також є характерним для вашої праці — питання про те, як розвиваються менталітети, чому населення думає так чи інакше, про тяглість і розриви, навіть протягом тривалих періодів часу.
К. М.: Тішуся, що ви мене так розумієте. Не в останню чергу цьому сприяв той факт, що німецьких істориків все ще заохочують, якщо вже не змушують, вивчати принаймні два минулі століття у двох основних наукових дослідженнях на шляху до отримання професорської посади. У повсякденному житті актуальні знання стають дедалі короткотривалішими, ми дедалі швидше забуваємо, а старі дослідження іноді занадто швидко оголошують неактуальними. Я уважніше, з великою повагою ставлюся до того, що вже існує, і бачу себе тим, хто стоїть на плечах попередників. Наразі я викладаю переважно нову та новітню історію, але її неможливо зрозуміти без глибокого погляду назад у ХІХ століття. Для мене найцікавішими є питання про більш тривалі зв’язки, або, що ще складніше, про тяглості, які доводиться постійно переосмислювати концептуально і методологічно. Візьмемо, наприклад, питання спалаху расизму після возз’єднання Німеччини, який стався близько 1990 року: у розділеній Німеччині, безумовно, були передумови, про які часто згадують. Але простежити, як саме вони виглядали і як збіглися після 1989 року, — завдання не з легких. Лише зараз проводяться змістовні дослідження.
Отже, часто йдеться про зміну цінностей і світогляду з плином часу, зокрема в моєму новому проєкті, присвяченому щоденникам Голокосту: що люди вважали правильним і добрим, як ці погляди та настанови змінювалися, під впливом яких досвідів і яку роль у цьому відіграють дії держави та суспільні процеси? Це ключові питання як для суспільств минулого, так і для сьогодення. Я з великою користю для себе прочитала багато праць істориків школи «Аналів», але досі не сприймала себе частиною цієї традиції. Це дійсно цікаво, що ви так бачите мої праці.
Н. Р.: Вже на перших сторінках «Тисячі починань» ви формулюєте, на мій погляд, наріжне питання для аналізу також і сучасних процесів у Німеччині, які мають вплив не лише на Сході, а й на Заході: «Як із демократичної мобілізації міг виникнути ґрунт для антидемократичного повстання?».
К. М.: Якщо поглянути на історичні дослідження останніх десятиліть, то питання про причини й походження подій значно втратили свій авторитет. Однак, на мою думку, класичне питання «Як це могло статися?», яке тривалий час стосувалося здебільшого періоду нацистського режиму і 1933 року або також 1914 року, залишається важливим для історичних досліджень. Ми стали дещо обережнішими щодо питань про причини та причинно-наслідкові зв’язки, тому стислий опис, як-от у перспективі Кристофера Кларка про «сновид» (дивись його книжку «Сновиди: Як Европа пішла на війну 1914 року», 2012), вважається більш захопливим. Проте, я вважаю, що історична наука з аналітичним підходом повинна знову і знову порушувати питання про причини.
Питання, які я ставлю у «Тисячі починань», виникли з нинішньої реальности. Ця книжка є актуальнішою, ніж усе, що я писала раніше, і водночас вона звертається до багаторічної історіографічної проблеми, а саме написання інтегрованої німецької післявоєнної історії. Також у книжці йдеться про тяглість, що її так часто згадують історики: Чому партія «Альтернатива для Німеччини» (АдН) була і є настільки сильною, особливо у Східній Німеччині? У чому і як це пов’язано з часами Німецької Демократичної Республіки (НДР)? Як взаємодіють політичні та культурні традиції Східної та Західної Німеччини? Які пояснення з історичної перспективи можна додати до дискусії про, зрештою, загальнонімецький підйом «Альтернативи для Німеччини»?
Ключові ідеї німецьких протестних культур
Норберт Райхель: Протестні культури — принаймні так я бачу структуру підйому АдН (Альтернативи для Німеччини), хоча не всіх виборців цієї партії можна виправдовувати, називаючи їх протестними виборцями — мають свої ключові ідеї. Однією із таких ключових ідей, яка призвела до підйому Зелених, була атомна енергетика. Ключова ідея протестних культур правих — це міграція. Де спостерігається тяглість, а де відбуваються розриви?
Кристина Морина: Якщо запитати так, то першою відповіддю, яка спадає на думку, є те, що сьогодні центральним поняттям є демократія. Я також намагалася звернути на це увагу у «Тисячі починань». Новітня історія німецької демократії в контексті Східної Німеччини була суттєво неповною. Тут важливо зрозуміти, чому правий популізм у Східній Німеччині знаходить значно більшу підтримку, ніж у Західній Німеччині. Я вважаю дуже важливими тамтешні, частково дуже своєрідні уявлення про «народну демократію», але з точки зору загальнонімецького контексту додається ще багато інших тем або ключових ідей. Ми з Норбертом Фраєм, Франкою Маубах та Майком Тендлєром задокументували це в книжці «Вчасно. Проти повернення націоналізму». Ми доводили, що такі теми, як міграція, притулок, імміграція завжди були актуальними, але питання, як їх розглядали в політиці, особливо в урядовій, завжди впливало на те, які можливості для мобілізації це створювало для правих рухів.
Існує зв’язок між тривалою відмовою визнати Німеччину, як на Заході, так і на Сході, імміграційним суспільством і мобілізацією правих у 1980-х і 1990-х роках. Також у сучасності дуже важливо, як уряд вирішує конкретні питання і які можливості для поляризації та спотвореної мобілізації це створює як з правого, так і з лівого боку. З одного боку, певна динаміка протистояння між опозицією та урядом є частиною будь-якого демократичного ладу. Водночас цілеспрямована мобілізація шовінізму, націоналізму, расизму та антисемітизму, яка має довгу традицію в німецькій історії, несе величезні загрози, особливо тому, що вона завжди відбувається за рахунок слабших у суспільстві.
Н. Р.: Всі говорять від імені «демократії», але під цим поняттям кожен розуміє своє. Іншими словами, всі хочуть демократії, проте коли справа доходить до деталей того, як її реалізувати в повсякденному житті, однієї думки немає. Багато речей тоді вважаються «недемократичними», часто просто тому, що вони не відповідають чиїмось власним інтересам.
К. М.: Безумовно. З огляду на Східну Німеччину особливо важливо уважніше розглянути розуміння демократії, очікування громадян щодо політичної системи та їхні уявлення про свою роль у цій системі. Це може частково пояснити успіх АдН (Альтернатива для Німеччини) у цьому регіоні, оскільки певні історично сформовані ідеї прямої демократії та «народництва» відіграють важливу роль у східнонімецькому світогляді.
Н. Р.: У «Тисячі починань» ви також документуєте голоси тих, хто хоче прямої демократії, бо вірить, що їхня справа обов’язково отримає більшість голосів. АдН постійно покликається на швайцарську модель прямої демократії, референдуми та загальні збори.
К. М.: У книжці «Тисяча починань» я систематично проаналізувала, що люди розуміли під «демократією» до і під час трансформації 1989–1990 років. Очевидно, що досвід диктатури породив дуже категоричне розуміння демократії, яке передусім спирається на участь громадян і пряму демократію. Існує глибокий скептицизм щодо процедур та інститутів партійної демократії, яка була повністю делегітимізована після досвіду режиму Соціялістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН). Цікаво подивитися, як ці ідеї та очікування розгорталися під час революції 1989 року, як вони допомагали її рухати, а потім ледве увійшли до федерального республіканського устрою Німеччини. Адже це був і є представницький демократичний лад, за який переважна більшість східних німців все ж таки проголосувала і підтримує донині — попри численні труднощі. Хоча питання про те, чому значна меншість голосує за АдН, є основною темою книжки, вона не зупиняється на цьому, а неодноразово розглядає цей розвиток подій з іншого боку — з точки зору багатьох конструктивних, стійких і успішних дій, «тисяч починань» східних німців у Федеративній Республіці. Вони також є частиною історії.
В опитуваннях часто цікавляться лише загальною підтримкою «демократії». Основні показники підтримки на Сході та Заході Німеччини, залежно від опитування, майже зрівнялися. Однак, якщо заглибитися в деталі та запитати про роль опозиції, доцільність посилення прямих демократичних елементів або ж виправданість використання насильства в надзвичайних ситуаціях, то й досі можна помітити певні відмінності. У Східній Німеччині спостерігається менш ліберальне ставлення, наприклад, більша готовність обмежити права опозиції в надзвичайних ситуаціях, а також вища підтримка авторитарних рішень. В соціологічних дослідженнях слід детальніше аналізувати ситуацію та ставити запитання про конкретні ознаки демократії, щоб краще зрозуміти суть проблеми. Що насправді чують і уявляють люди, коли політики з партії «Альтернатива для Німеччини» називають себе «справжніми» демократами?
Н. Р.: Хочу ще раз торкнутися теми національних надзвичайних ситуацій. У мене склалося враження, що жителі Східної Німеччини набагато активніше виступали проти заходів із запобігання коронавірусу, але, можливо, це було пов’язано зі специфікою висвітлення цієї теми в медіа? Традиційні прихильники езотерики та нетрадиційної медицини, які ближче до «Зелених», також активно виступали проти локдаунів, масок і обов’язкової вакцинації, зокрема, у Баден-Вюртемберзі.
К. М.: Дякую за запитання. Опитування, про яке я згадувала, було проведене на початку 1990-х років. Інститут дослідження громадської думки Алєнсбаха був одним з небагатьох, що докладно досліджував уявлення про демократію. Яку роль повинні відігравати військові та державна влада, наскільки далеко поширюються права опозиції? Тоді спостерігалася значно більша підтримка скасування або обмеження прав опозиції в ім’я вищих інтересів нації або народу. За цим стоїть також поширене у Східній Німеччині припущення про існування в суспільстві єдиної «волі народу» — наслідок пропаганди СЄПН. Наприкінці 2010-х років, зокрема через пандемію COVID-19, з’явився ще один фактор, який також має історичні корені: недовіра до інституцій і, як наслідок, нехтування державними рекомендаціям щодо вакцинації. І це в регіоні, де за часів НДР були постійно високі показники вакцинації, а вакцинація вважалася нормою. На мою думку, скептичне ставлення до вакцинації на Сході Німеччини було пов’язане не стільки з питаннями здоров’я, скільки з поширеною там невдоволеністю політичними партіями та вираженою недовірою до інституцій і держави.
Культура консенсусу чи культура суперечок, або і те і інше?
Норберт Райхель: У «Тисячі починань» ви використовуєте термін Мартина Заброва (Martin Sabrow) «диктатура консенсусу» (Конрад Ярауш [Konrad Jarausch] посилив це означення за допомогою поняття «диктатура добробуту») та описуєте, наскільки огидною і водночас потужною була ця форма правління для східних німців, а також говорите: цей термін був надзвичайно важливим, тому не дивно, що «консенсус» все ще залишався ідеалом для «народу» навіть після 1990 року. Мій друг, який є членом Лівої партії (Die Linke), описав мені протилежну картину, він якось сказав мені, що в партіях-спадкоємицях СЄПН, починаючи з Партії демократичного соціялізму (ПДС), люди більше не хотіли приймати єдину партійну думку. Саме тому члени політичних партій досі постійно сперечаються про все і про вся, що коментатори потім називають недоліком. Очевидно, що партії не повинні сперечатися, уряди повинні говорити одним голосом, термін «суперечка» має негативну конотацію.
Кристина Морина: Культура суперечок і визнання здатности суспільства відкрито і мирно вирішувати конфлікти є основою демократії. По-перше, інтереси різних людей не збігаються, різноманітність є частиною повсякденного життя, саме тому здатність ефективно вирішувати конфлікти має фундаментальне значення. По-друге, Східна Німеччина, природно, є дуже конфліктним суспільством, яке все ще — тепер уже в другому поколінні — виснажене змінами. По-третє, це досвід ХХ століття з його диктатурами, різними ідеями радикально гармонізованого «арійського» народу або «соціялістичної» спільноти людей, які представляли і намагалися впровадити партії та уряди єдности за досить широкої участи населення. Ідея та частково реалізована практика консенсусного «народовладдя» залишається впливовою, тому після подвійного досвіду «консенсусної диктатури» на Сході в 1990 році багато хто уявляв демократію насамперед як «демократію консенсусу». У 1990-х роках політичні ідеї ґрунтувалися на ідеалі, що політика повинна створювати і забезпечувати високий рівень суспільної злагоди, і ця ідея частково зберігає актуальність до сьогодні. Хороший уряд — це уряд, який керує у постійній згоді з населенням, і тут також важливу роль відіграє ідея про те, що існує щось на кшталт єдиної народної думки.
Це, звісно, суперечливо, оскільки Східна Німеччина в багатьох місцях залишається ще більш поляризованою, ніж Західна. Я бачу в цьому взаємозв’язок, адже ця потреба в гармонії, це прагнення до консенсусу іноді вступає у протиріччя з необхідністю вирішувати проблеми та конфлікти. Якщо цінність конфліктів і мистецтво конструктивної суперечки не цінують належним чином і, відповідно, не практикують, то не дивно, що люди погано підготовлені до вирішення складних конфліктних ситуацій, наприклад, у зв’язку з масовим напливом біженців після 2015 року, люди були дуже погано підготовлені до того, щоб з цим впоратися. Це, у свою чергу, ще більше ускладнює ситуацію, створюючи своєрідне замкнене коло.
Н. Р.: Ця потреба в гармонії також підкріплена з боку медіа і, на мою думку, є однією з причин того, що уряди, зокрема нинішня так звана Світлофорна коаліція (нім. Ampelkoalition — німецька партійна коаліція між СДП, Вільною демократичною партією та Союзом 90/зеленими), має таку погану репутацію.
К. М.: Це свідчить про те, що це не лише проблема Східної Німеччини та що плюралістична партійна демократія завжди коливається між двома полюсами. З одного боку, потрібна суперечка, а з іншого — переговорні процеси, які мають привести до консенсусу, щоб мати можливість ухвалювати рішення і щось змінювати. Однак вирішальне значення мають не лише процедури, а й спосіб, у який конфлікти вирішуються, тобто, зрештою, управління та вирішення конфліктів. І кожному уряду доводиться знову і знову доводити свою здатність це робити.
Потенціял для змін 1990 року
Норберт Райхель: Повернімось до 1990 року. Ви проаналізували безліч особистих документів. У мене часто складалося враження, що деякі речі, які були сформульовані ще тоді, сьогодні загострилися. Чи є тут певна лінійна тенденція розвитку?
Кристина Морина: Аналізуючи свідчення, ми бачимо усталені уявлення про те, як функціонує «держава», як розуміють відносини між громадянами і державою, які завдання їй приписують, яку роль у ній хочуть відігравати самі громадяни, що для них означає спільнота, зокрема й у протиставленні до суспільства. Свій аналіз я поєдную з результатами опитувань і соціологічних досліджень. Він показує, що сформовані у Східній Німеччині цінності відрізняються від західнонімецьких, наприклад, в уявленнях про баланс між рівністю та свободою, де можна спостерігати тривалі відмінності. Але цих тяглостей недостатньо для пояснення сьогоднішньої ситуації. Я не прихильниця однобічних чи навіть телеологічних міркувань, які прокладають на позір прямий шлях від минулого до сьогодення. Деякі причини сьогоднішньої ситуації можна знайти в минулому, але водночас я б не сказала, що все було заздалегідь точно визначено.
Н. Р.: Схильність до лінійного мислення є спокусливою. Ваймарська конституція містила багато хороших речей, відбувалося чимало демократичних змін, але занадто часто про Ваймар розповідають з кінця, з думкою, що так і мало статися. Можливо, ми так само проігнорували багато підходів до вивчення трансформаційного періоду початку 1990-х років, які ми могли і повинні були б розвивати, розповідаючи історію процесу возз’єднання Німеччини на основі й тих починань, які зазнали невдачі.
К. М.: У цьому контексті не слід забувати про німецько-німецький вимір. Мені видається цікавим і важливим також розповісти історію західнонімецького дискурсу про реформи. Наприклад, у 1989–1990 роках у Західній Німеччині також лунали голоси, які вважали, що їхня власна система потребує реформ. Вони запитували, дещо полемічно, але з серйозним наміром: «Хто насправді запровадив закон ринку тут, на Заході? І чому ми не досягли соціяльної рівности?». Федеральний устрій Німеччини теж не був ідеальний, тож це був би чудовий шанс спільно подумати над створенням справедливішого і кращого устрою. Отже, в ті роки було багато спільного досвіду і спільного потенціялу для демократичних політичних змін — аспект, який сьогодні майже повністю забутий. Дуже важливо, щоб історичні дослідження оприявнювали такі речі. Що з цього вийшло і що залишається актуальним сьогодні — це окремі питання.
Історія в публічному просторі
Норберт Райхель: У вашій книжці про Сталінград вам вдалося показати, як різні міти про Сталінград виникли у Східній і Західній Німеччині, вкоренилися і формували суспільний дискурс. Ці висновки ви також наводите у статті для журналу «Geschichte und Gesellschaft» («Історія та суспільство»). Хоча книжці вже майже 20 років, але, на мій погляд, вона залишається важливим внеском у знову надзвичайно актуальну тему культури пам’яті. 2024 року уповноваженій з питань культури та медіа не вдалося представити концепцію, яка отримала б схвалення громадськости. Після бурхливих протестів вона відкликала свою концепцію. Концепції просто не вистачало послідовности. Ба більше, це була концепція, позбавлена уяви та емпатії, суто компіляція ідей без будь-яких пріоритетів. Крім того — я маю на увазі не лише заяви Алєксандра Ґаулянда про нібито 1000 років успішної історії Німеччини — є також неодноразові спроби реабілітувати ганебне минуле і навіть знову героїзувати Вермахт. День ветеранів, який нині запровадив Бундестаґ, дуже швидко може бути використаний для маніпуляцій.
Кристина Морина: Це незавершена історія. У книжці я розповіла про складну політичну та культурну історію, історію осмислення війни проти Радянського Союзу і, зокрема, Сталінградської битви. В останньому розділі я також розглядаю 1990-ті роки: в наукових колах і політиці вже існувало щось на кшталт критичного консенсусу, поєднаного з визнанням Росії, аж до кульмінаційного моменту політики пам’яті та вшанування, коли канцлер Німеччини Ґергард Шредер взяв участь у вшануванні пам’яті 9 травня 2005 року в Москві. Цілком прогресивний розвиток подій. Поступово утвердився справді критичний погляд на роль Вермахту, аж до окремого солдата та його відповідальности.
Однак цей прогрес у розумінні й громадській свідомості аж ніяк не гарантований. Погляд на історичні події змінюється від покоління до покоління, іноді навіть швидше, що є невід’ємною частиною плюралістичної демократії та історичної культури. Водночас я вважаю необхідним принципово критичний і категоричний погляд на нацистську епоху та пов’язані з нею злочини, передусім на Голокост і винищувальну війну проти Східної та Південно-Східної Европи. Не в сенсі догми, як це нині часто стверджують ліві, а радше як певний історично-нормативний основний закон Федеративної Республіки як держави-наступниці «Третього Рейху». Останніми роками цю позицію дедалі частіше і відвертіше ставлять під сумнів, особливо праві, які відкрито пропагують фашистський політичний стиль та відповідний зміст, а також представляють частково старі, частково нові формулювання етногіпернаціоналістичних ідей, орієнтовані на залучення молоді. Впродовж останніх років це дедалі систематичніше відбувається в правому та ультраправому політичному середовищі, зокрема серед прихильників «Альтернативи для Німеччини» (АдН), ідентитаріянців та в інших групах «Нових правих». Багаторічна запекла політична боротьба за «спадщину Сталінграда» є важливою частиною передісторії нинішніх подій. Адже, як я вже зазначала, це незавершена глава.
Н. Р.: Ви постійно покликаєтеся на Юрґена Габермаса та його аналіз публічного використання історії.
К. М.: Мислення Габермаса є центральним для мене; воно завжди давало мені вирішальні аналітичні перспективи, ключові слова та напрямки для роботи — від «Спадщини Сталінграда» до «Тисячі починань». Щодо останньої я від самого початку взяла до уваги «розумність республіканізму», про яку Габермас говорив 7 травня 1995 року в церкві Святого Павла у Франкфурті під заголовком «1989 у тіні 1945 року». Я цитую цей текст на початку висновків у «Тисячі починань». Набагато більше за ідею конституційного патріотизму мене надихнула точка зору Габермаса на диференційоване постнаціональне суспільство та можливості його інтеграції через республіканський етос та республіканську практику. І ще десятки років тому як філософ і соціолог він знайшов найбільш влучне формулювання для того, щоб описати, про що здебільшого йдеться, коли говорять про «культуру пам’яті» — публічне використання історії та публічну взаємодію з нею.
У «Спадщині Сталінграда» мене найбільше зацікавили згадки про так звану війну на Східному фронті серед політичної еліти, більшість членів якої мали особистий досвід війни. Дуже показово, як у Східній і Західній Німеччині дуже різна участь кожної людини у війні, зокрема участь у русі опору, значно вплинула на публічні виступи цих державних діячів про цей конфлікт після 1945 року. Зрештою, питання полягає в тому, як пов’язані між собою людські біографії, (насильницька) політика та соціяльні зміни — як залежні, так і незалежні від політичної системи, на якій ми зосереджуємося.
Н. Р.: Гадаю, ви продовжуєте використовувати цей підхід у своєму дослідженні щоденників Голокосту. У чому полягає це дослідження? Воно про жертв, про катів, чи про обох?
К. М.: У цьому проєкті ми аналізуємо згадки про переслідування євреїв у єврейських і неєврейських щоденниках від приблизно 1930-х до 1950-х років у европейському порівняльному аспекті, тобто їхнє мовне вираження у свідченнях жертв і так званого суспільства більшости або «сторонніх спостерігачів» (англ. bystanders). Сучасна лексика, що відображає досвід насильства та взаємні уявлення і стереотипи між людьми та групами, відіграє ключову роль у цьому дослідженні. Ми читаємо єврейські щоденники з точки зору їхнього погляду на суспільство більшости і, навпаки, аналізуємо неєврейські щоденники на наявність у них згадок про євреїв з боку «сторонніх спостерігачів»; вони є цікавими, навіть якщо не стосуються безпосередньо переслідування євреїв. Нас цікавить, як антисемітизм, антиєврейські акції та насильство були відображені лінгвістично в цих особистих свідченнях у різний час — до, під час і після Другої світової війни — чи взагалі не відображені, або відображені лише частково. В межах мого підпроєкту я працюю над німецько-нідерландським компаративним дослідженням, яке, на мою думку, є особливо важливим.
Зв’язок між ідеями та політикою
Норберт Райхель: Що мені подобається у ваших книжках, так це те, що ви завжди дуже детально аналізуєте та описуєте предмет дослідження. Це стосується і вашої книжки про марксизм, вашої габілітаційної праці. Ви вивчили дев’ятьох різних послідовників, вісьмох чоловіків і одну жінку, кожен з яких мав власну версію марксизму, яка випливала з прагнення створити щось добре для майбутнього, для більшої справедливости.
Кристина Морина: Я використовую суто історичний підхід, тобто вивчаю те, як щось з’явилося на світ. Насправді, ні Маркс, ні Енґельс не винаходили марксизм. Він виник з транснаціонального руху прихильників — жменьки видатних інтелектуалів, для яких тексти Маркса, і сам Маркс як особистість, були інтелектуально та емоційно важливими. Він не тільки надихав їх на роздуми, а й визначав їхні вчинки. У книжці я простежую різноманітні апропріяції, переклади та продовження в різних національних контекстах, таким чином оприявнюючи процес винайдення марксизму як політичного світоглядного руху. Тут також, зрештою, йшлося про зв’язок між біографією, ідеями та політикою. Джефрі Герф не брав безпосередньої участи в моїй габілітаційній дисертації, але опосередковано був причетний. Під час навчання в аспірантурі я дізналась від нього: ідеї мають значення в політиці — і важливо розуміти, яким чином вони втілюються. Це основний принцип і ключове аналітичне питання його, на мою думку, найважливішої книжки «Розділена пам’ять — нацистське минуле двох Німеччин» («Divided Memory — The Nazi Past in the Two Germanys», 2013).
По суті, історичний погляд на Маркса і марксизм у цьому сенсі дозволяє вести зовсім іншу, так би мовити, постідеологічну дискусію. Тобто йдеться не про марксознавство. Йдеться не про те, чи мав рацію Маркс, чи був ленінський марксизм марксизмом взагалі, а про те, як, за яких умов і з якими наслідками його ідеї та теорії сприймалися, розвивалися і застосовувалися на практиці в його час і наступними поколіннями. До речі, до демократії можна підійти дуже схожим чином — як до історично більш універсальної ідеї та практики. Люди розуміють демократію по-різному в різних контекстах у різний час.
Я регулярно звертаю увагу своїх студентів на пізнавальний потенціял історичного розгляду іноді реальних, іноді лише на позір вкрай актуальних проблем. Історія створює дистанцію між теперішнім і минулим, а відстань до об’єкта дозволяє краще його зрозуміти. Тому історизація може бути продуктивним способом уникнути багатьох нудних, поверхневих або суто ідеологічних дискусій і досягти справжнього, тобто також теоретично розвиненого отримання подальших знань. Простіше кажучи, моя книжка «Винайдення марксизму», зрештою, стосувалася питання про те, чим живуть революціонери.
Одного разу мені випала нагода обговорити це питання на радіо з Робертом Габеком (Robert Habeck). Приводом для зустрічі стало 200-річчя від дня народження Маркса і моя книжка, але переважно ми говорили про те, що насправді є рушійною силою політичної активности та що ж робить політичні рухи успішними. Габек ніколи не був марксистом, але він зміг дуже добре осмислити це питання з точки зору соціялізації, про яку йдеться в моїй книжці і в якій я описую входження в (марксистську) політику як різновид третинної соціялізації. Це зробило дослідження послідовним і актуальним для сьогодення. Розмова з Габеком, який на той час все ще перебував в опозиції, знову стосувалася зв’язку між біографією, ідеями та політикою, але тепер уже з огляду на його політичну активність. А також йшлося про сьогодення і майбутнє політичних партій з перспективи початку ХХІ століття.
Н. Р.: На мою думку, Габек є одним з небагатьох політиків, які замислюються над філософськими питаннями — він, між іншим, вивчав філософію — і розмірковують над своїми вчинками.
К. М.: Так, він жодним чином не уникав спілкування, навпаки: це була напрочуд відкрита і вдумлива зустріч. Габек — винятковий політик, який справді цікавиться мовним підґрунтям і філософським виміром політики. Чи стане це прокляттям або благословенням для його майбутньої політичної кар’єри, ще належить з’ясувати.
Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «History Matters: Ein geschichtspolitischer Diskurs mit der Historikerin Christina Morina» в журналі Demokratischer Salon 22 липня 2024 року.
Переклали студенти групи 21п факультету іноземної філології Українського державного університету імені Михайла Драгоманова.
