Перед дзеркалом: бесіда з Дилек Ґюнґер про її романи

Автор: Норберт Райхель

«Ада має у своїй квартирі шафи, одну на кухні і одну в спальні. У неї є дзеркала, дзеркала в рамах, в спальні, у ванній, у коридорі, вони не прибиті до стіни, а закріплені дюбелями та шурупами. В дзеркалах Ада бачить себе не такою, якою вона є, а такою, якою вона не є. Вона відразу розпізнає все неправдиве, має тонке відчуття того, що несправжнє, нецілісне, неправильне, неправдиве, одним поглядом вона бачить, чого бракує, бачить прогалини, вона може бачити невидиме / Ада підходить до дзеркала, відкриває рот, бачить язик, горло і піднебіння, але не зазирає досить далеко всередину, щоб побачити красу свого внутрішнього світу. Вона закриває рот і поправляє волосся, вона не говорить “Дзеркальце, дзеркальце”, Ада сама знає, хто найкрасивіша, найрозумніша, найкраща — навіть попри всі свої слабкості та вади. / Ада завжди це знала. Це не вона».

Дилек Ґюнґер, «А — як Ада»

Дилек Ґюнґер, берлінка з турецьким корінням, що народилася в Швабії, є майстринею точности. Одного лише різноманітного досвіду її власної сімейної історії, який постійно видозмінюється у повсякденному житті та провокує нові, часто суперечливі реакції оточення, має бути достатньо для того, щоб розвивати та підтримувати цю точність. Саме так Дилек Ґюнґер робила у своїх колонках, що згодом увійшли до збірок «Цілком німецька — моя турецька родина і я» (2007) та «Серед нас» (2004).

Її чотири романи відображають усі відмінності та суперечності між минулим — про яке слід говорити у множині — і теперішнім (також у множині?), з обережним поглядом на будь-яке майбутнє. Все почалося з роману «Таємниця моєї турецької бабусі» (2007) і продовжилося наступними трьома романами, усі з яких опубліковало берлінське видавництво «Verbrecher Verlag»: «Я — Озлем», «Мій батько і я» (2021) та «А — як Ада» (2024). Завдяки роману «Мій батько і я» Дилек Ґюнґер потрапила до лонг-ліста Німецької книжкової премії. У журналі «Demokratischer Salon» я представив її книжки, зокрема есеї «Турок залишається турком» та «Інтеграційна ієрархія». Публікація її нової книжки «А — як Ада» надає чудову нагоду для проведення інтерв’ю, можливо, навіть з елементами обговорення творчого процесу. Дилек Ґюнґер вже коментувала це в колонці для газети «Zeit» «Десять по восьмій», виступивши із закликом «Люди, пишіть!». Ми обоє багато сміялися під час нашої розмови (навіть там, де це прямо не зазначено). Наше спілкування відбувалось у невимушеній атмосфері.

Мініятюри про острівне життя

Норберт Райхель: На мою думку «А — як Ада» відрізняється від ваших попередніх романів. Мені він видався дуже ліричною книжкою, кожен з коротких розділів якої можна було б читати як окремий вірш у прозі.

Дилек Ґюнґер: Я не мала такого наміру. Незадовго до цього я написала про птаха для газети «Zeit», для їхньої колонки «Десять по восьмій». Схожу ідею можна знайти у вірші «Птах» Агнеш Немеш Надь. Вона описує птаха, який сидить на її плечі, важкий тягар, що впивається кігтями в плече, але коли він відлітає, вона втрачає рівновагу і падає. Цей вірш не виходив у мене з голови. Відтак написала про це текст і відразу знайшла для нього потрібний тон, і саме на нього я спиралась у своїй праці над «А — як Ада». Я знала, що хочу писати не про безтурботну дружбу, а про дружбу, шлях якої сповнений труднощами та неприємностями, — це не звичайна романтична ідилія, яка спадає на думку, коли говорять про дружбу, а й також ті речі, що її обтяжують.

Я розпочала з коротких мініятюр. Давно хотіла це спробувати, писати короткі форми. Але згодом це стало цілісним текстом. І я вирішила залишити його таким. Озираючись назад, я думаю, що, можливо, цей тон з’явився через мій настрій того часу. Я отримала масу задоволення, особливо від мовних ігор. Мені не потрібно було дотримуватися певної сюжетної лінії, я могла завжди починати спочатку. Це було дуже приємно.

Н. Р.: Жодна з ваших книжок не має завершення. Ні катастроф, ні щасливих фіналів. Нічого остаточного. Основна думка зрозуміла завжди, навіть якщо змінювати порядок читання. Як у збірках віршів. Кожен окремий текст, кожен окремий вірш існує самостійно.

Д. Ґ.: Навіть коли текст вже готували до друку, я дещо змінила його послідовність. Під час публічних читань я вибираю фрагменти залежно від настрою.

Н. Р.: Як виникла назва «А — як Ада»?

Д. Ґ.: Спочатку у моєї «Ади» не було назви. Потім я випадково прочитала в інтернеті пост мого друга, що живе в Туреччині, де він писав про день народження свого сина, якого звуть Ада. У турецькій мові це ім’я для хлопчиків і дівчаток. Він сказав, щоб жити в цій країні досить добре, треба створити свій власний маленький острівець. У політичному сенсі, звісно. Тоді я подумала, що це ім’я дуже добре підходить. Але я б не обрала його, якби воно не означало «острів». Німецькою «Ада» звучить трохи пафосно. У моїй уяві це ім’я викликає зовсім інші образи, ніж персонаж, який живе на острові. Проте це насправді не має значення, бо коли читаєш текст, то швидко усвідомлюєш, що йдеться саме про острів.

Зв’язок з материком

Норберт Райхель: Часто можна почути слова Джона Дона: «Немає людини, що була б, як Острів, сама по собі». У третьому рядку свого вірша він продовжує: «кожна людина є частиною Материка».

Дилек Ґюнґер: Ця цитата дуже пасувала, але я спеціяльно її не шукала. Вона впала мені в очі, і я подумала, що вона є доречною.

Н. Р.: У ваших книжках головні герої, з одного боку, зовсім одинокі, не самотні, а саме одинокі, проте, з іншого боку, вони ніколи не бувають самі, оскільки завжди діють спільно з різними групами, з родиною, дядьками, тітками, друзями, зі своїм оточенням. Або, продовжуючи метафору, не острови, а радше півострови. У мене склалося враження, що самотність у ваших книжках є своєрідною психологічною характеристикою.

Д. Ґ.: Ця ідея червоною ниткою проходить крізь усі мої книжки. У моєму районі в Берліні є книгар, який говорить, що це ненавмисна трилогія, і він завжди продає їх у комплекті. Він запитав, чи я не проти цього. Звісно, в «Аді» є багато елементів, які також присутні в інших книжках — перебування на кухні, розмова з батьком і водночас мовчання. Мені подобається, що читач може впізнати деякі речі і при цьому зрозуміти все, навіть якщо він не знайомий з іншими книжками. Це так звані лейтмотиви. Працюючи над «Адою», я намагалася ігнорувати, навіть активно відкидати всю свою сором’язливість, відчуття та думки про те, що мені нема про що більше розповідати, що так не слід робити. Навпаки, я вирішила діяти саме так.

Н. Р.: Я вважаю, що ви завжди пишете дуже точно. Мені також подобається, що ви не розтягнули свій роман на шістсот сторінок.

Д. Ґ.: Багато людей говорять мені, що в моєму тексті стільки всього, що можна почерпнути з роману набагато більше, ніж якби він був утричі довшим. Коли я пишу, у мене постійно виникає відчуття, що я вже це говорила, думки дуже швидко повторюються, тоді я починаю скорочувати і скорочувати. Тим не менш, все необхідне залишається. Нічого не має бути втрачено. Це не повинно виглядати анекдотично чи афористично. Я трохи боялася цього. Роман має бути історією, а не балаканиною.

Н. Р.: Я розумію це як ліричне письмо. Викреслювати все зайве. Саме це, на мою думку, вирізняє ваші романи. Я відкриваю будь-яку сторінку і знаходжу щось цінне.

Д. Ґ.: Я теж так читаю. Це не означає, що я не читаю книжку від початку до кінця. Але я просто відкриваю її, щоб зануритися в стиль книжки.

Н. Р.: У 600-сторінкових творах іноді досить складно згадати, хто і де вже з’являвся.

Д. Ґ.: Мене дуже виснажує, коли під час читання роману завжди треба задумуватися, хто це і що це за місце.

Н. Р.: Ви щойно зауважили, що мова відіграє певну роль, що висловлювання, спілкування, постійне порівняння одного з іншим мають значення. Я згадую те місце в романі, де ви підхоплюєте мотив Білосніжки: «Дзеркальце, дзеркальце». Для мене це один з найважливіших моментів у книжці. Ви застерігаєте читачів.

Д. Ґ.: Іноді це вдається за допомогою мови, іноді мови недостатньо. Коли у вас є діти, ви розумієте: важливо не те, що ви говорите, а те, яким тоном ви це промовляєте. Для них менш важливо, які слова я використовую, набагато важливіше, в якому контексті я це говорю.

Н. Р.: Це стосується також і дорослих.

Д. Ґ.: Гадаю, ми менше звертаємо увагу на зміст слова, а більше на контекст.

Як писати (про) почуття?

Норберт Райхель: Що Ада бачить у дзеркалі? Що бачать інші?

Дилек Ґюнґер: Ви просто не знаєте. Я часто запитую себе, чи інші бачать світ так само, як я? Чи бачать вони те саме? Ми не маємо змоги це перевірити. Що бачать інші, коли дивляться на мене? Що бачу я, коли дивлюся на себе? Наскільки сильно на нас впливає те, що інші про нас говорять? На мене найбільше впливають негативні висловлювання, коли хтось каже, що так не можна робити, так не годиться. Вони впливають на мене більше, ніж коли хтось каже: «Ти молодець, ти можеш це зробити». Підтримка інших, можливо, також залишається зі мною. Це питання, які кожен ставить собі сам.

Н. Р.: Можливо, як Ада в розділі «На шафі»? «Ада розмістила свої вимоги на кухонній шафі, вона не може до них дістатися без драбини. Так і має бути, адже що Аді робити з вимогою, заради задоволення якої вона повинна вставати навшпиньки? Мама переконує, що Ада може все, Ада може робити все, Ада все вміє, Ада все робить не докладаючи великих зусиль. Усе, що Ада може зробити не докладаючи великих зусиль, нічого не варте. Важливо, щоб Ада нічого не могла зробити без жодних зусиль. Вона не може зробити це навіть докладаючи великих зусиль, вона не може зробити це взагалі». І коли треті особи вішають на нас ярлики, а ми дозволяємо цьому відбуватися, це відчуття загострюється.

Д. Ґ.: Так, ви не можете йти по світу і просто говорити, що я — це я. Я завжди перебуваю в контексті. Я не просто я, я завжди живу в конкретному контексті.

Н. Р.: На мою думку, ваші персонажі переживають це знову і знову.

Д. Ґ.: Персонажі — це завжди одні й ті самі люди. Я завжди пишу про себе.

Н. Р.: Ви пишете в автобіографічному ключі? У мене радше складається враження, що ви описуєте певні ситуації з несподіваної перспективи, очуднюєте типові ситуації.

Д. Ґ.: Подорожі, яку я описую в «Мій батько і я», насправді ніколи не було. У «Я — Озлем» теж є сцени, які з одного боку відповідають реальності, а з іншого — ні. Я більше зосереджуюсь на емоціях, ніж на реальних подіях, і намагаюся передати їх так, щоб вони зачепили інших. Я також бачу, що мої романи зворушують багатьох. І це мені подобається. Викликати у когось емоції — це непросто. Як зробити так, щоб інші відчували те саме, що й ти? Мені якось це вдається.

На моїх письменницьких майстер-класах одразу стає зрозуміло, чи є у когось емоція, яку він перетворює на сцену, чи хтось описує пейзаж, наприклад, річку, верби, гілки, що звисають над водою, і через це намагається викликати почуття. У мене все навпаки. Наприклад, таке почуття, як сором. Почуття сорому за своє походження відоме не всім. Але саме почуття сорому знайоме кожному. Звідки я знаю це відчуття, що відбувається в цей момент, що відбувається в моїй голові, як це відчувається? Тоді кожен відчуває щось, що можна описати. Я вважаю, що навіть ті, хто не живе, як Ада, хто не знає життя, яке веде Ада, все ж знайомі з цим почуттям у різних контекстах.

Письмо і читання в машині часу

Норберт Райхель: Ви щойно згадали про письменницькі майстер-класи, які ви проводите. Колись, близько 25 років тому, я сам проводив поетичні майстер-класи і зрозумів, що люди, особливо жінки у віці 50+, беруть участь і знаходять сміливість вперше показати комусь свої вірші. На мою думку, писати — це справді дуже сміливий вчинок, особливо коли ти публікуєш свій результат. Чи мали ви подібний досвід на ваших мастер-класах?

Дилек Ґюнґер: Особливо в школах це є сміливим кроком для учнів. Адже діти з різних класів збираються разом, підлітки різного віку зустрічаються в одній групі, де не всі добре знайомі один з одним. Саме в підлітковому віці, мабуть, особливо незручно читати щось на очах інших, особливо перед старшими людьми, тим паче, якщо робиш це вперше. Я часто кажу їм, що вони дуже сміливі, дякую за довіру поділитися своїми текстами і за те, що вони їх зачитують.

Дуже важливо надавати їм зворотній зв’язок, цінувати їхні твори, говорити, що саме подобається, а що ні, і обов’язково пояснювати чому. Приємно бачити, як хтось розуміє, що має що сказати, незалежно від того, чи йому 13, чи 16, чи це хтось дорослий. Підлітки часто думають, що завжди потрібно висловлюватися дуже вишукано. Тоді я кажу їм, що вони повинні писати так, як говорять, адже те, що вони хочуть сказати, є важливим і актуальним. Помилятися — це нормально, перший варіянт тексту — це лише чернетка, яку завжди можна змінити. Головне — це відчуття, що я маю що сказати. Це не іспит, як у школі. Якщо ми постійно говоримо «потім, потім», ми просто знущаємося над дітьми. Важливим є «тепер». Тепер зачитується текст, тепер ми говоримо про нього.

На одному з університетських курсів студентка зізналася, що їй було складно коментувати роботи інших студентів віч-на-віч. Коли вони обговорюють літературу на інших заняттях, то мова йде про письменників, які вже померли, або про тих, хто живий, але не присутній в авдиторії. Тепер, віч-на-віч, їм важко.

Коли я на сцені, у мене схожі відчуття. Я думаю, хтось щось зараз говорить про Аду, тому я не можу сказати «я», навіть якщо цей персонаж мені близький. Це коливається то в один, то в інший бік — чи сприймаю я це особисто, чи ні?

Н. Р.: Я досі пам’ятаю захід, який ми організували в Боні до пандемії, до першого локдауну.

Дилек Ґюнґер одразу ж згадує, розтягує «так» і підвищує інтонацію.

Н. Р.: Я взагалі не зрозумів, хто тоді прийшов. Це були переважно літні жінки, близько 90 відсотків авдиторії, які взагалі не розуміли, що таке «Озлем», одна учасниця сказала, що «Озлем» потребує «психіятра». І не можна було зрозуміти, чи мала вона на увазі персонажа, чи авторку.

Д. Ґ. (сміючись): Це було просто жахливо.

Н. Р.: Мені було дуже ніяково. Вони зовсім нічого не зрозуміли. Після заходу до мене підійшли дві жінки, які все зрозуміли і були здивовані авдиторією. Не хочу образити літніх жінок, але це показало, як важко адаптуватися до світу, відмінного від твого власного. Ви часто з таким стикаєтеся?

Д. Ґ.: Буває по-різному. Іноді мені здається, що я подорожую машиною часу. Я зачитувала зі свого першого роману «Таємниця моєї турецької бабусі». Потім з найновішого роману. У вступі хтось говорив про гастарбайтерів, які приїхали до Німеччини в 1960-х роках. Я відразу зрозуміла, що більше не можу повернутися до того сидіння між двох стільців. Жінка, яка представляла захід, була дуже милою.

Вона захоплювалася моїми книжками, була дуже щирою, але я все ж помічала, що є безліч паралельних життів. Я не можу і не хочу заповнювати цю прогалину зараз. Я просто читаю свої твори і сподіваюся, що те, що я кажу, якось передається, або що я повинна сказати, що це життя між двох реальностей вже не актуальне. Я все ж підняла це питання і сказала, що сидіння між стільцями — це не справжнє місце, насправді, ти просто сидиш на підлозі. Мені довелося повторити, але в авдиторії було багато людей, для яких це вже не було потрібно. Вони вже приєдналися до мене. Вони жили в 2024 році.

Коли я виступаю в Берліні, у мене складається враження, що туди приходить багато людей, таких самих, як я. Тому мені не потрібно їм нічого пояснювати. Але це своєрідна бульбашка. Потім я виступаю в маленькому місті у ратуші. Можливо, це єдина подія того вечора в цьому містечку. Тоді мені доводиться багато розповідати про Туреччину, про моїх батьків. А інші розповідають про свої родини, своїх батьків. Мені здається, що справа не стільки в тексті, скількі в тому, що люди просто хочуть поговорити. Буває. Я потрапляю в різні часи, в різні дискурси. Потреба обговорювати книжку та спосіб, у який це відбувається, якщо взагалі відбувається, суттєво відрізняються. Щоразу я повинна до цього по-новому підходити. Я не знаю, хто прийде, і не знаю, до якої ситуації мені треба бути готовою.

Н. Р.: Як я розумію, авдиторія намагається знайти в книжках і в авторах щось конкретне. Чи не виникає у вас враження, що ви стаєте «дзеркальцем», у яке люди хочуть зазирнути, щоб побачити себе, і таким чином ви перетворюєтесь на своєрідний об’єкт для проєкції?

Д. Ґ.: Гадаю, так. Особливо коли йдеться про книжку. Адже я намагаюся знайти щось для себе в тому, що читаю. Уривки, які мені подобаються, теж мають якийсь стосунок до мене, торкаються чогось, що в мене на думці, описують те, що мене зараз непокоїть, або щось, чого я ще не знала, але тепер вважаю надзвичайно цікавим. Ми пов’язуємо себе з тим, що є, з людиною, яка сидить там, перед нами. Сама ситуація така, що я виступаю таким самим об’єктом для проєкцій, як і публіка для мене. Звісно, я спостерігаю, як реагують люди, чи слухають вони, чи хтось сміється, які ставлять питання, чи підходять до мене люди після виступу. Часто так буває, що люди ставлять запитання не в залі, а під час автограф-сесії.

Н. Р.: Хтось, можливо, через стриманість, хтось — через сором’язливість.

Д. Ґ.: Не думаю, що коли-небудь ставила запитання під час читання. Рідко. Про що взагалі питати? Хочеться зануритися в художній світ твору, слухати.

Н. Р.: Іноді питання з’являються лише наступного дня. Зазвичай ви не можете просто зателефонувати автору чи авторці. Такіс Вюрґер у своєму романі «Стелла» в кінці опублікував свою електронну адресу. Я вважаю, що це було досить сміливо. Якщо правильно пам’ятаю, він потім розповідав мені про кілька тисяч листів. Його книжка була досить суперечливою. Такі ж були і листи. До речі, моя рецензія на цю книжку («Дилема Стелли») є однією з найбільш запитуваних публікацій у журналі «Demokratischer Salon». Що ви проєктуєте на свою авдиторію? Чи існує таке поняття, як ідеальна авдиторія для вас?

Д. Ґ.: Я, звісно, тішуся, коли хтось говорить: «Ви це так гарно описали, мені це також знайомо», і коли я думаю, що те, що я хотіла сказати, зрозуміло, що жодна інформація не загубилася на шляху від мене до авдиторії, коли встановлюється своєрідний зв’язок, це і є найкращі моменти.

Н. Р.: А протилежність цьому?

Д. Ґ. (трохи вагається, перш ніж відповісти): Протилежністю є те, коли люди дають поради: «Чому Ада так поводиться? Вона ж просто мала б зробити ось це, вона могла б зробити ось те». Але справа зовсім не в цьому.

Н. Р.: Це, мабуть, та літня жінка у Боні, про яку ми щойно згадували?

Д. Ґ.: Або коли кажуть: «Треба зробити це так чи так». Проте це не так. Це лише те, в чому ми себе переконуємо. Але це не так просто. Це не є правдою. Також неправда, що ми маємо рішення. І мені подобається, коли хтось може з цим змиритися. Але не з жалем до себе, а з гумором.

Ти можеш бути як острів

Норберт Райхель: Ваші тексти зовсім не жалісливі, іноді вони навіть гумористичні, як ви щойно розповіли. Принаймні на перший погляд, багато ситуацій є сатиричними. Ті ситуації, в яких оточення Озлем хоче пояснити їй, що відбувається насправді. У романі «А — як Ада» такі випадки неодноразово відтворені в мініятюрах. Чи відчувають самі герої те саме в описаній ситуації — це вже інше питання. У вашій манері письма я знаходжу багато співчуття до людей, яких ви описуєте.

Іноді зустрічаються фрагменти, де складається враження, що людина, про яку йде мова, болісно переживає ситуацію, як у випадку з Озлем, також з Іпек, іноді з Адою, хоча Ада говорить набагато обдуманіше і, на мою думку, точно знає, в чому полягає проблема, і що це не обов’язково має бути проблемою.

У наступному уривку, наприклад, я бачу цю суміш впевнености в собі, а також відтінок відсторонености, але не знаю, чи це іронія, чи сарказм: «Ада знає, що її волосся, її очі, її щоки, її губи, її руки, що вона сама — це валюта, за яку тут нічого не купиш. Красива собою, але нічого не варта». І вона одразу ж бере свої слова назад і визнає свою цінність: «У всьому місті немає жодного обмінного пункту для дівчат. Такі дівчата, як Ада, потребують особливих коханців». Зрештою, вона й сама дуже «особлива» жінка. Останній розділ майже програмний: «Ада почувається на своєму острові як удома». Зрештою, їй байдуже, чи небезпечно навколо, чи ні: «Сонце світить м’яко, їй нема чого боятися, є лише те, чого має боятися кожен».

Дилек Ґюнґер: Я думаю, що люди хочуть допомагати іншим вийти зі скрутного становища і намагаються дати слушну пораду, тому що самі хочуть вийти з такого неприємного стану. Часом потрібно просто бути поруч, пройти через це разом, дати іншій людині відчути, що ти поряд.

Я пам’ятаю той момент, коли народилася моя донька. Коли почалися перейми, моя мама подзвонила і сказала, що це буде боляче, я кричатиму, але всі до мене переживали це, і я також переживу. Вона не сказала, що як мати я нічого не помічу, ні, вона зазначила, що буде справді важко. Буде дуже боляче, цей реалізм, цей прагматизм, ця впевненість, мені все це подобається більше, ніж думка, що, ніби коли народиться дитина, все забудеться. Я віддаю перевагу реалістичному погляду на світ і очікую правди від інших.

Н. Р.: Я вважаю, що впевненість у собі тут є ключовим моментом. Психологи б назвали це самоефективністю та стійкістю. У ваших книжках я завжди помічаю такий лейтмотив: головна героїня сумнівається в собі, оточення сумнівається в ній, але врешті-решт їй вдається подолати всі труднощі та знайти своє місце в житті.

Д. Ґ.: Це також моя риса характеру. Нещодавно у мене був тренінг в університеті, після якого я думала, що мене вважатимуть дивною і непрофесійною. Пізніше я знайшла безліч доказів того, що це справді так. Мені потрібно близько півтора дня, щоб це минуло. Почуття настільки сильне, що затьмарює реальність. Згодом я розумію, що можу розповісти слухачам усе про письменництво, адже я пишу вже так довго, а це студенти, які тільки починають творити. У мене є великий досвід. Навіть якби я не отримала своїх нагород, я однаково могла би багато чого розповісти їм про процес написання творів. Ви можете почуватися невпевнено, можете сумніватися і все ж таки можете досягти успіху. Це нормально, що ви так почуваєтесь. Цю невизначеність не можна відштовхнути, оскільки це почуття є частиною нас. Ви можете сказати собі: «Поглянь, це твій надцятий роман, він добре продається, тебе номінували, відгуки чудові». Але це не допоможе. Натомість ви маєте запевнити себе: «Почуття невпевнености, я тебе чую, але все одно продовжую».

Н. Р.: Нині я читаю романи трилогії в тому порядку, в якому вони були написані: «Я — Озлем» — книжка про людей приблизно одного віку з головною героїнею, «Батько і я» — історія про два покоління, «Ада» — книжка про людину, яка знайшла себе.

Д. Ґ.: У мене також є відчуття, що цей роман доцентровий. Він ніби йде ззовні всередину. Це — як я тепер люблю її називати — «моя найбільш особиста книжка». Вона містить майже все те, що мені подобається робити. Мені цікаво грати з мовою, говорити коротко, вигадувати і знаходити асоціяції. Мені важко розповідати про щось одне за одним. Я думала, що робитиму з цією книжкою все, що мені заманеться. Той факт, що її так добре сприйняли, підтверджує, що у мене було правильне передчуття, що я можу довіряти тому, що роблю.

Н. Р.: Книжка також суперечить читацьким звичкам. Це не історія, яка розповідається послідовно і сюжет якої можна легко узагальнити. Треба трохи подумати, і це можна робити під час читання кожного з коротких розділів. Ада також відсторонюється від того, що вона робить. Наприклад, «Їжак»: «Хто не чужий, той не питає, хто ніколи не чужий, той знає. Якщо ти ніколи не буваєш чужим, тобі не потрібно вчитися. (...) Той, хто не чужий, вже знає. Як їжак, він завжди вже там, коли приходить Ада, хоча вона так поспішає. (...) Ада біжить і біжить, тому що ті, хто так біжить, не можуть відразу зупинитися. Якщо ти так біжиш, ти не можеш відразу зупинитися. Якщо ти так біжиш, ти маєш поволі зупинятися, а потім розвернутися, інакше ти впадеш і вдаришся обличчям». Ада непохитна. Вона може бути островом.

Д. Ґ.: Так, острови не повинні ніде стикатися. Це не властивий їм стан. Ви також можете бути дуже добре адаптованими, мати необхідну близькість, ви можете залишатися на своєму острові. Ада не прагне припинити бути островом. Вона намагається робити те й інше, ходить туди й сюди, але з іншого боку: я ще не знайшла того місця, де могла б зупинитись.

Н. Р.: Під «я» ви маєте на увазі себе чи Аду?

Д. Ґ.: Обох. Мені зараз 52 роки, і я завжди думала, що це те, що ти робиш, що ти досягаєш своєї кінцевої мети в певний момент.

Н. Р.: Мені 69, і я досі не можу цього збагнути — проживши чотири життя. Все ще триває. А як щодо трилогії?

Д. Ґ.: Безсумнівно, колись з’явиться нова книжка, але зараз я не відчуваю цього творчого поштовху. Ідеї ще немає. Проте, «А — як Ада» вийшла лише кілька місяців тому. Між «Мій батько і я» та початком роботи над «А — як Ада» пройшло близько двох з половиною років. Однак далі все відбулося дуже швидко. У серпні 2023 року видавництво «Verbrecher Verlag» повідомило, що ми можемо опублікувати мою нову книжку вже навесні 2024 року. Термін здачі рукопису — всього шість тижнів. (Обоє сміються.) Я відправила частину своєї роботи, але зазвичай я нічого не показую, доки не буду впевнена, що все готово. Ми трохи продовжили термін, в жовтні я здала рукопис, до листопада ще трохи поредагувала, і вже потім книжка пішла в друк. За це я люблю видавництво «Verbrecher Verlag». Вони працюють дуже просто і швидко. Між автором і видавництвом існує надзвичайно велика довіра. У великому видавництві цей процес зайняв би набагато більше часу.

Але зараз я не відчуваю потреби сидіти самотньо за столом. Хочу трохи відволіктися, зустрітися з колегами. Тепер я займаюся так званими «мовними кав’ярнями», читаю з дітьми в початкових класах. Коли ідея для книжки приходить, вона приходить сама собою. Це не результат роздумів чи пошуків. Після книжки «Мій батько і я» я думала, що спробую щось написати, але нічого не вийшло. Я відчувала, що тільки обманюю себе.

Н. Р.: Ви до себе вимогливі?

Д. Ґ.: Гадаю, що так. Але саме до себе, а не до моїх персонажів. Я маю навчитися приймати той факт, що все добре. Якось подруга сказала мені: «Ти набагато краща, ніж ти думаєш». Деякі мої знайомі вважають, що спочатку варто мене заспокоїти і позбавити цього суворого ставлення до себе.

Коли «Ада» була опублікована і отримала так багато позитивних відгуків, я спочатку подумала, що просто продовжу писати. У мене все ще звучав в голові цей голос, я могла б просто продовжувати. Але, як я вже сказала, нині не відчуваю цього творчого поштовху.

Інтерв’ю записав Норберт Райхель.

Авторка фотографії на початку інтерв’ю: Інґрід Гартфельдер.

Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Vor dem Spiegel: Reflektionen mit Dilek Güngör über ihre Romane» в журналі «Demokratischer Salon» 1 липня 2024 року.

Переклали студенти групи 21п факультету іноземної філології Українського державного університету імені Михайла Драгоманова.