16.10.2024

Гавдьо Ігор. Маленька баронеса. Лірична оповідь кралечки

Найбільше мені подобаються ті хвилини, коли він пише за письмовим столом, а я зручно вмощуюся поруч і уважно спостерігаю. Мені все страшенно цікаво бачити: як рівно лягають рядки на папір, послідовно складаються аркуші на окремі купки, і навіть його почісування потилиці ‑ переконлива ознака інтенсивних роздумів. Я, звичайно, не знаю, про що він пише, але переживаю за нього і щиро бажаю успіху. Іноді примружую очі і входжу в стан блаженної напівдрімоти. А він зрідка відводить погляд від написаного і дивиться на мене лагідно і водночас трішки насмішкувато. Наші серця і душі гармонійно поєднані, хоча він жодним словом не озивається до мене, і я також – ні мур-мур. Ми вже три роки разом, а починалося усе так.

Народилася я у селі і перші два місяці життя провела в будинку вчителів. Моя добра мама турбувалася про мене та моїх сестричок і братиків, а господиня дому, пані Слава, не забувала нас годувати. Тата я не бачила, але з розповідей матусі довідалася про його поважну і сміливу вдачу та неухильне дотримання писаних та неписаних законів і правил нашого роду. А потім була мандрівка у кошику до великого міста. Я була подарунком для доброго знайомого з нагоди новосілля. Крім мене, Слава несла також інші презенти, серед яких я вважалася, безсумнівно, головним. Гості брали мене на руки, розглядали і обговорювали. Я страшенно зашарілася, і хоча серед багатьох рук мене напевно брали і його руки, але тоді я не звернула на це уваги. Побавившись, мене відпустили, і я знайшла сховок від цікавих очей під шафою. Гості порозходилися, і Слава сказала господарю квартири на прощання: “Вона підросте і буде порядкувати”. Нарешті я почула лише одні кроки у квартирі. На душі у мене – ніби коти шкребли. А може, цей чоловік нічого не знає про особливості життя нашого роду і зараз спробує викупати мене у ванній? Брр… аж подумати страшно. Його кроки були легкими та пружними, а рухи безшелесними, тобто подібними до моїх. Отже, між мною та чоловіком, який недавно заселився, є багато спільного. Це мене втішило, і я почала його розглядати – високого зросту, худорлявий, з залисинами. Якийсь час він розставляв меблі у кімнаті та відносив посуд до кухні, згодом перевдягнувся у домашній одяг. Я оцінила його ноги – з незначною волохатістю (її аж ніяк не можна порівняти з моїм хутром), й досить стрункі. Увімкнувши тихенько відпочинкову музику, чоловік ліг у негліже на старий, обшарпаний диван. Я обережно визирнула з-під шафи. Чоловік кліпнув правим оком, потім лівим, лукаво усміхнувся і я зрозуміла – це він мені підморгує.

“Це добрий чоловік”, – вирішила я, на половину вилізла з-під шафи і несміливо сказала: “Няв”, що в перекладі на мову людей означає: “Може, познайомимося?” ‑ “Няв, няв”, – передражнив мене чоловік, імітуючи мій тоненький голосок, і це нічого не означає на котячій мові. “Ти будеш Пестливкою, Лагідкою - Ласкавкою, чи Ніжинкою, ні – Марусиною, а, може, Красунькою чи Манюнею, Кісандрою, або просто Кицькою”, – сказав він, тицяючи пальцем у мій бік. Я не заперечувала – добрий чоловік може називати мене як завгодно. Хоча, якщо добре подумати, то можна було б не тільки придумувати мені імена, а й самому відрекомендуватися.

Роль духовних чинників у житті незаперечна, однак ситуація змусила мене звернути увагу на матеріальну потребу ‑ харчування. Адже мене протрусило спочатку в електричці, потім у міському автобусі, і голод давався взнаки. Господар та гості гарненько попоїли, а малу кицю не нагодували. А якими запахами насичена кімната! Вони теж наганяли апетит. “Няв”, – сказала я про це чоловікові з відповідною інтонацією. “Ага”, – відповів чоловік і, як я згодом переконалася, це були його характерні слова у випадку прозріння стосовно досі незрозумілих подій, проблем чи обставин. Він пішов на кухню і повернувся з молоком на блюдечку, яке поставив на віддалі кроку від шафи, вирішивши перевірити мене таким чином на сміливість. А я вже його не боялася – вилізла, скуштувала молока, переконалася, що воно смачне, і почала апетитно хлептати. Чоловік подивився на мене, присів навпочіпки і уважно спостерігав за моїм язичком. Я трохи наситилася і мені стало ніяково – відчула свердлильний погляд, спрямований до свого рота. “Няв”,– сказала я, що означає: “Навіщо витріщатися? Краще візьми блюдечко і спробуй, а якщо незручно хлебтати на підлозі, то постав його на стіл”.

Треба віддати належне господарю, який наступного дня довідався про харчування котячих і пригостив мене дуже пристойною вечерею. Ось він кинув на сковороду кусень печінки, і я занюхала цей незрівнянний запах (знайомий мені з дитинства), який запаморочив мені голову – його можна порівняти хіба що з величезною кількістю мишей, що бігають перед тобою, і кожну з них можна вполювати. Він тримав на виделці шматок печінки, який мав охолонути, перед тим як буде поданий на моє блюдечко, і в цю мить здогадався, що доречно мені відрекомендуватися: “Борис Романович Баран – доктор філософських наук, професор кафедри філософії. Невдовзі сподіваюся здобути…” На жаль, я так уважно спостерігала за ласим шматком, що останні слова Бориса пропустила повз вуха. Його самозвеличення не справило на мене жодного враження – ой, тримайте мене, бо впаду з усіх своїх чотирьох лапок! Хіба це є головним у житті? Гармонійні стосунки та прекрасні почуття – ось для чого варто жити! Що ж, хвалькуватість – це характерна хиба багатьох чоловіків, і цьому ніяк не зарадиш. Хоча, його ім’я, по-батькові та прізвище сукупно звучать дуже солідно і надійно.

Початок нашого спільного проживання став для Бориса вагомою подією, яку неможливо приховати від оточення. Про рідних Барана я тоді нічого не чула, не зважаючи на постійно нашорошені вуха, хоча, якщо логічно подумати (а саме такий стиль мислення мені притаманний), то принаймні батьки у нього повинні були б бути. Відвідувачів до нас заходило обмаль. Часто бував рудий Володя – колега Бориса, молодший від нього років на двадцять, котрий спершу не дуже звертав на мене увагу, і я теж ставилася до нього насторожено, уникала. “Звичайна, маленька кицька сірого кольору з чорними смужками,” – розповідав Борис про мене своїм знайомим у телефонних розмовах. Описуючи мене та колір мого хутра, він вживав такі прикметники як “банальний”, “тривіальний” та, у кращому випадку, “традиційний”. Відверто кажучи, акцент на “звичайності” мені не сподобався. Безперечно, колір мого хутра не є винятковий серед представників кошачого роду. Прикро, що ця зовнішня ознака заважає Борису помічати становлення нової кошачої особистості з індивідуальним “няв” та неповторними рухами хвоста.

З плином часу враження Бориса про мене стали змінюватися на краще. Я швидко зростала, щодня набувала нових знань та вмінь. Він зауважив, що спочатку я стрибала лише на маленький стілець, потім – на табуретку, а згодом – вже на підвіконник. Борис все частіше говорив мені компліменти: “Але ж спритна моя кицька! Яка вона граційна!”. Він також помітив, що цокотання моїх лапок підлогою подібне до цокання годинника. Вражений пластичністю моїх рухів, Борис сказав, що я не ходжу, а переливаюся з однієї ділянки простору у іншу. Коли він купив нові табурети, то відзначив, що у них ніжки такі самі витончені та філігранні, як у мене. Тільки ж табурети, ясна річ, ходити не вміють. Тоді ж з’явилося одне з моїх нових імен – Граціана.

Познайомившись зі мною, Борис почав уважніше придивлятися до інших котів – наприклад, до тих представників мого роду, які живуть на дачному масиві. Порівняно зі мною їхній спосіб життя є вільніший, але водночас менш цивілізований. Коти, як істоти гордовиті, не підходили до Бориса для близьких взаємин, а от кішки лащилися до його ніг, випрошували їжу і дозволяли брати себе на руки. “Барви хутра у деяких кішок досить привабливі, але жодна з них не має таких виразних зелених очей як у тебе. Твої очка нагадують мені два гладенькі ясно-зелені камінчики”, – визнав Борис. Звідси утворилося ще одне моє ім’я – Зеленоока.

Іноді Борис буває дошкульно іронічним. Якось стоячи на холодильнику, я захоплено намагалася спіймати передніми лапками нечемну комаху, котра бігла по стіні. Несподівано почала ковзати серветка під задніми лапками, і я впала у нішу між холодильником і стіною. Ще однією неприємністю було видряпування з купи баклажок та іншого непотребу. “Красунько, ти падала у вертикальному положенні з надзвичайно розгубленою і кумедною фізіономія”, – пояснив мені Борис, коли у нього закінчився напад нестримного сміху. “Няв”, – кажу з образою, що означає: “Невже, як ти був малим і вчився ходити, то ніколи не падав? Негоже потішатися над невдачею малої, недосвідченої киці, яка живе поруч і незабаром стане відданою тобі усім своїм єством. Краще навів би лад за холодильником”. ‑ “Запам’ятай, маленька, що згідно однієї теорії, Всесвіт утворився з хаосу. Хаосом люди називають системи, які не піддаються науковому пізнанню, а насправді жодного хаосу немає”, – виправдовувався Борис. Я так натужно розмірковувала над його словами, що відчула біль за лівим вушком: перенапружилася ліва півкуля мозку, яка відповідає за аналітичне мислення. Спостереження щодо моєї розгубленості під час екстремальної події свідчить, що в звичайних умовах у мене уважний та вдумливий погляд. Зовсім не те, що у псів – багато з них поглядають на світ, як недоумки.

Іншим прикладом насмішкуватості Бориса є його репліки, коли я дивлюся у дзеркало і бачу, як звідтіля на мене дивиться така сама маленька киця як я. Тоді він глумливо застерігає: “Гляди, Кісандро, не знепритомній від споглядання своєї краси!”. І чого б оце насміхатися? Я ж справді дуже симпатична кицька.

Борис подбав про місце відпочинку для мене: знайшов коробку з-під взуття та вистелив її м’якою тканиною. В коробці мені було зручно, але якось самотньо. Провівши там кілька ночей невилазно, я якось вночі заскочила на диван, щоб спати у Бориса в ногах. Прокинувшись вночі Борис здивувався, а потім згорнутою газетою прогнав мене з дивану: “Манюня! Не зазіхай на мою територію”. Я підкорилася, але подумала, що становище, коли двоє живих істот мешкають в одній квартирі, а сплять окремо, є неприродним (Борис по-вченому сказав би “аномальним” або “дисонансом”), і його треба виправляти. Право спати поруч з Борисом я виборювала поступово і наполегливо. Наступні кілька ночей Борис бурчав на мене, але вже не проганяв. Згодом я привчила Барана (не без деякого опору з його боку) до того, що вже ввечері лягаю спати на диван біля його ніг. Часткова перемога настала тоді, коли Борис викинув геть коробку, приготовлену для мого спання. Відтоді я почала лягати на Борисове стегно (докладніше – я на ковдрі, а під ковдрою знаходиться його стегно). Накриватися мені, зрозуміло, нема потреби – мене гріє хутро. Борис знову протестував: “Морфеїно! Ти дуже гаряча – твоє тепло відчувається крізь ковдру. І взагалі, відчуття іншого тіла, яке лежить на мені, є настільки інтимним, що я не можу заснути”. Що ви на це скажете? Спочатку не міг заснути зі мною, а потім звик, і не може заснути без мене. Сон у Бориса чутливий, неспокійний, з частими перекиданнями, які змушують мене теж тлумитися. Однак, ці незручності є дрібницями порівняно з тим, що ми цілу ніч разом. Тепер я присипляю його та іноді пробуджую зранку. Отже, він потрапив, якоюсь мірою, у залежність від мене, що дуже важливо для нас, представниць слабкої статі.

Віднедавна Борис бере мене із собою на приємні прогулянки, які поєднувалися з корисними відвідинами закладів торгівлі. Зазвичай, я розташовувалася на плечах Бориса і розкошувала від того, що мене несуть, і це вже саме собою тішило моє самолюбство. Крім того, з такої позиції дуже добрий огляд, і можна при нагоді щось промуркотіти своєму Барану-супутнику (чи носильнику?) на вушко. А як мені подобається терпкий та мужній запах крему з виноградних кісточок, яким користується Борис! Я довго вибирала найзручніше положення на його плечах і зупинилася на такому: треба згорнутися дугою навколо його шиї і стати живим комірцем; задні лапи і хвіст – з одного боку, передні лапи і мордочка – з іншого. І не треба найменших зусиль, аби втримати рівновагу. Не вірите? Спробуйте теж так робити!

Я вже збагнула, що існують різні способи життя кошачих у цьому чудовому світі. Коли представники мого роду живуть природно, вони позбавлені людського піклування, і змушені самостійно добувати хліб насущний. При цивілізаційному трибі життя люди дбають, аби котячі, які не покидають меж їхньої квартири, жили на всьому готовому. Привабливим є такий стиль життя, за якого котячі харчуються і ночують в людських домівках, але іноді їх випускають у вільні мандри. Очевидно, у цьому випадку є ризик, що котячі не повернуться до своїх двоногих партнерів.

Борис бере мене на прогулянки для забезпечення повноти життя, не обмеженої стінами квартири. При цьому він притримує мене, не дозволяє стрибати на землю ‑ остерігається втечі. Де ж він ще знайде таку кицьку як я!

Коли Бориса немає вдома, а дзвонять до нашої квартири, я завмираю біля вхідних дверей і нашорошую вуха – мені цікаво знати хто, кого і навіщо шукає. Найлегше здогадатися про прихід членів будинкового комітету, які трохи недочувають і тому розмовляють дуже голосно. “А хто тут тепер мешкає, коли Н-ські виїхали?” – запитав голова комітету. “Самотній чоловік, який часто прогулюється з кицькою на плечах”, – відповів жіночий голос. А я тріумфую! Не сказала ж, що живе доктор наук, професор, а тільки той, що зі мною ходить! Логічне мислення, однак, у цієї пані кульгає: чому чоловік самотній, коли має супутницю? Борис оцінив би таке твердження як дилему. Потім жіночий голос доповнив: “Мабуть, з жінками не зживається”. Я не второпала, що вона має на увазі, але її слова мене зачепили – негарно так говорити про найближчого мені чоловіка.

Згодом будинкові активісти застали Бориса вдома, і їх голова довго говорив з ним про гроші. Суперечка була не надто голосною, але напруга протистояння, здавалося, відчувалася у повітрі. Розмова закінчилася, і кожен з опонентів залишився при своїй думці. Пізніше Борис заочно лаяв голову будинкового комітету: “Кондом з будкому!”. Я здогадалася, що “будком” – це будинковий комітет. А от що таке кондом? Але хіба недосвідчена, молода кицька мусить все знати?

Віднедавна, скажу без зайвої скромності, моє розуміння багатьох речей та явищ поглибилося. Наприклад, ставлення до грошей, які Борис іноді називав “шелестунчиками”. Раніше вони здавалися мені непотрібними папірцями, бо майже не пахнули або мали легкий неприємний запах (нічого дивного, бо скільки людей обмацує їх не завжди чистими руками), які лише цікаво шурхотять при перекладанні. Однак, відколи Борис бере мене з собою на закупи, я зауважила, що для того, щоб отримати печінку, “Whiskas”, молоко, іграшкові мишки та інший крам, треба спочатку дати грошові папірці. Окрім цього, існує зв’язок між кількістю продуктів і корисних речей та кількістю грошових папірців, рисунком та орнаментом на них. Від них залежить важливість грошових папірців. Якось Борис дав продавцеві всього один папірець з зображеною вродливою жінкою та гарним орнаментом, а натомість отримав не тільки багато різного краму, але й кілька менш важливих грошових папірців.

На початку літа Борис купив мені металеву драбину і поставив її на балконі для того, що б з верхніх щаблів я могла оглядати вулицю, а він мав нагоду насміхатися: “Дев’ятсот шістдесят сьома серія серіалу “Панорама вулиці”, або: “Знову, Киціана, оглядаєш перший національний”. Згодом прийшли двоє майстрів і забрали у мене драбинку. Я спочатку образилася, але потім зрозуміла, що вони позичили драбинку тимчасово і для потрібної справи – ремонту у квартирі. Майстер-батько був трохи вищий від Бориса, та, мабуть, вдвічі ширшим у плечах. Подумки я називала його майстер-шафа. Майстер-син був дещо вужчим у плечах ніж батько, однак на голову від нього вищий на зріст – справжній двометровий велетень. Я, маленька киця, спочатку боялася цих дужих чоловіків, ховалася від них, але потім відчула серцем їхню простоту та добродушність. Спілкувались вони між собою з доброзичливим гумором, зверталися один до одного через “ майструньо” або “маестро”. Майстри випивали зовсім мало горілки, але з’їдали стільки, що я очам своїм не вірила.

Борис йшов на роботу і залишав мене вдома з ними, примовляючи: “Милана! Залишаю тебе хранителькою покоїв”. Майстри чомусь називали мене котом, але це не заважало мені з ними бавитися – я підкрадалася до них ззаду, швидко лапкою з усіх сил “бах-бах” по штанині та й утікала. Спочатку ці здоровані не відчували моїх пустощів, але десь за двадцятим разом майстер-батько озирнувся, побачив мене і сказав: “Так це ти, коте, мене лоскочеш”. Якось майстри принесли велике корито, яке я почала відразу досліджувати. Майстер-батько, перед тим, як жбурнути до корита піску, попередив мене: “Коте, марш до буди!”. Цікаво, де це він бачив котячу буду? Зібравши до купи всі свої спостереження, я виснувала, що майстер-батько зовсім нічого не знає про життя собак та котів, а також котів і кицьок.

Під час ремонту Барану було не до пустощів зі мною, але як тільки-но ця марудна справа завершилася, він провів рукою по моєму хутрі, побачив хмарку пилу і жахнувся. Він виставив мене ззовні балкону і почав витрушувати. Тоді я злякалася, хоча для мене висота третього поверху не є небезпечною. “Няв, няв”, – репетую, що означає: “Чоловіче добрий! Ти ж нещодавно дав мені притулок. За які провини мене викидаєш?”. “Як же я без тебе, моя Френдлице!” – сказав Борис, трусонув мною ще кілька разів і заніс до кімнати.

Найдужче мені подобається відкушувати краї газет, паперів та картонних коробок, які мають різноманітні запахи. Рвати папери, які постелені на навісних шафках, і скидати шматочки вниз, на кухонний столик є особливою спокусою. До моїх розваг Борис ставиться досить толерантно – дозволяє доти, доки паперове клоччя не падає йому на голову або до тарілки.

Я дуже насторожилася, коли одного разу Борис заборонив кусати краї товстої газети, яка лежала на столі: ”Ласкавко! Не шматуй газету з рекламними оголошеннями, бо нам потрібно купити новий диван”. Навіщо? Нам і на старому місця вистачає! Чи не задумав він привести сюди жінку? Та моя тривога виявилась даремною. Згодом Борис пояснив: новий диван у розкладеному вигляді є ширший за старий, а складений – займає менше місця, що важливо для однокімнатної квартири.

Кожному представнику кошачого роду необхідно періодично гострити кігті. Для нас це так само нормально, як для жінок (я підглядала за пані Славою) наносити косметику на обличчя. У нашій квартирі, на щастя, не бракувало килимів, які можна було б подряпати з надхненням. Крім постелених на підлозі, ще три килими, згорнуті в труби, тулилися по кутках. Та найулюбленішим предметом для обдирання був диван. Не дивно, що й новий рудий тапчан теж припав мені до вподоби. На жаль, Борис мав інші міркування – він застеляв новий диван усіма наявними покривалами і рішуче забороняв мені випробувати його кігтями. Мабуть, ці заходи здалися йому ненадійними, і Борис виготовив мені дошку для дряпання. Ви самі здогадуєтеся, який може бути майстер з філософа! Однак, сяк-так він обгорнув дошку куснем старого килима та прибив його цвяхами. Яскраво-червоний колір виробу більше пасував би бикові, ніж кішці, і тому я сприйняла його цілком байдуже. Таке ставлення образило Бориса, і він почав агітувати мене – ставав навколішки і демонстративно шабатував нігтями свою дошку. В цей час я навмисне відверталася. Хай собі дряпає. Може, гострі нігті доктору наук теж знадобляться? Я створіння достатньо незалежне – дуже не люблю, коли мені накидають смаки. Кілька місяців я оминала виріб Бориса, а згодом випробувала його і відчула, що роздирання матеріалу, закріпленого на твердій дошці, спричиняє своєрідний кайф. Це неабияк втішило Барана, який хвалив мене: “Дряпіжнице! Нарешті я дочекався гідної оцінки своєї роботи”. Тепер, окрім Борисової дошки, я шкрябаю все, що цього гідне. Адже ці речі теж виготовлені людьми, і я виявлятиму до них неповагу, коли не дертиму.

Я сиджу на батареї, а в Бориса напоготові заїжджений жарт: “Марусько, ти батарею грієш?”. Справді, батареї у квартирі гріють ледь-ледь. Як тільки-но ми заселилися, через щілини у старих вікнах проникав холод, тому у квартирі й бракувало тепла. Мене це не дуже зачіпало, бо у мене є хутро, але ж Борис, хоч і має прізвище Баран, все ж безвовняний.

Згодом Борис замінив вікна, і стало значно тепліше, але я вірна своїм звичкам – в опалювальний сезон батарея залишилася моїм улюбленим місцем для відпочинку. Борис іноді розчулюється, коли бачить мене на ній у різних позах. Особливо йому подобається, коли я кладу під мордочку лапку, і примружившись спостерігаю за ним. “Скільки турбот у моєї киці! Усе з мисочок треба повиїдати, туалет свій наповнити, і отак з пів дня дрімати і думати, думати і дрімати!” – жартує наді мною Борис. “Няв”,– кажу, що означає: “Тут, на теплій батареї, вилежуючись відносно нерухомо, найкраще відчуваєш плин часу. Через заклопотаність науковими ступенями та вченими званнями, ти цього не помічаєш, а потім мучитимешся у пошуках втраченого часу. Ти ж філософ, Борисе, і мав би про це сам здогадатися”. Баран враз споважнів – здалося, що мою думку він второпав.

Зазвичай, на цьому ж місці я спочиваю, коли Борис зранку виходить, і прощаючись не пропускає нагоди покепкувати: “Ля-Люсю, стережи наші хороми! Гляди тільки – не піднімай нічого важкого, бо можеш надірватися! Ще одна небезпека ‑ при багатогодинному перебуванні без руху тобі можуть стерпнути лапки. Розповідають, що така прикрість трапилася з однією кицею, і її потім довго-довго масажували, щоб привести до тями”. Очевидно, що Борис даремно наді мною насміхається. Навіть заперечувати йому не хочеться. Полежавши у глибокій задумі, я час від часу спинаюся на лапки та піднімаю спинку якомога вище – такі собі то-тя-гу-нь-ки. Потім трохи прогуляюся письмовим столом і знову повертаюся на улюблену батарею. Та це все пусте, суєтне. Жарти жартами, але Борис добре розуміє мою головну роль – берегині домашнього затишку.

Як гарно оглядати кімнату чи кухню з найвищої точки! Для цього, зрозуміло, треба на неї видряпатися. Я досить сильна і спритна кицька, але з підлоги відразу на верх шафи заскочити не можу – мені потрібні проміжні точки опори. У кухні такою є витяжка, з якої легко дістатися на підвісну шафку. Ще одна її перевага полягає у тому, що витяжка нагрівається, коли горить газ на кухонній плиті, а батареї холодні. Тоді на ній приємно сидіти – вже й стрибати нікуди не хочеться. Борис толерантно спостерігав за мною, коли я успішно мандрувала за маршрутом: стільниця – витяжка – підвісна шафка. Себто, не заперечував проти використання витяжки як місця перебування та проміжної вершини. Якось, коли я туди вискочила, Борис подивився на мене лагідно і похвалив: ”Яка струнка та граційна моя киця!”. Краще б він цього не казав, бо одна опора не витримала, і я з переляку не збагнула, яка подія трапилася раніше: чи я опинилася на підлозі, чи витяжка одним краєм нахилилася впритул до газової плити. Борис схопився з табуретки і закричав на мене, на маленьку та розгублену кицю: “Ти не кицька, а свиня у кошачій подобі!”. Ось такі вони чоловіки! Тільки що був таким чуйним, а тепер вже злоститься! “Няв” – кажу з-під столу, що означає: “Істеричні симптоми мужчину не прикрашають і не допоможуть усунути несправність”. Борис погодився і подивився на мене суворим поглядом, але вже без злості.

У нас в кімнаті є коробочка, яку Борис іноді вмикає, і тоді на ній з’являються малюнки, які рухаються, чути розмови та співи. Зазвичай, оця чудасія мене зовсім не цікавить. Іноді там показують і моїх родичів – кошачих. Я не відчуваю їх запаху, бо вони штучні, і користі від них жодної. Переважно, мої родичі в тій коробочці біжать до їжі, а потім там з’являються малюнки малих коробочок, в яких є котяча їжа. Невже для того їх показують, щоб справжні коти відчували заздрість до своїх уявних родичів, які бігають коробочкою? Марна справа – Борис мене добре годує, і до того ж низьке й примітивне почуття заздрості мені не дошкуляє.

Я живу у цікавому світі, бо у квартирі є багато закапелків з таємничими речами, які треба дослідити, а перед вікнами розгортається панорама вулиці, де завжди щось діється. Тому, на мій погляд, тривалий час вилуплюють очі на цю коробочку лише створіння з обмеженою уявою, які не здатні розгледіти краси та інтриги в усьому, що відбувається довкола. Вона корисна лише тим, що допомагає нам відпочивати.

Найкраща релаксація для мене – це танці з Борисом. На початку забави він урочисто промовляє: ”Танцювально-феєричне, рок-н-рольне шоу починається!” Я очікую нетерпляче і кажу: “Няв”, що означає: “Баранячо - кошаче”.

Борис вмикає коробочку. Співак, підтоптаний дядько у шортах та смішному картатому картузі, заклично волає: “Is everybody ready?”[1] ‑ “Yes!”[2] – відповідають люди на коробочці. “Так!” – гукає Борис, і я теж нявкаю на знак згоди. Лунає музика, натовп на коробочці вимахує руками в її ритм. Борис танцює, пересуваючись туди-сюди вздовж дивану і махає руками й ногами до мене. Я ж бігаю на дивані слідом за ним, намагаючись дістати його кінцівку лапкою.

“All right now, baby, it’s all right now!”[3] – пристрасно гукає вокаліст, а Борис підхоплює його слова: “All right now, кицька, it’s all right now!”. Пісні звучать одна за одною майже без пауз, і швидкий ритм змінюється повільною мелодією. “I’am lose control because of you baby”[4], – лунає з коробочки, а Борис приголублює мене до себе, заколисує в такт музики і співає: “Full control”[5]. Починається швидкий, уривчастий ритм і вокаліст горланить: “Mamma, we’re all crazy now!”[6]. Експресія забави зростає. На найвищій ноті соло-гітари лунає хрипкий крик: “Crazy horses!”[7], чути щось подібне на іржання коней, Борис гукає: “Wild cat!”[8], і моє тоненьке: “Няв” губиться у галасі. Забава досягає свого апогею, дядько вигукує: “Is everybody happy?”[9] ‑ “Yes!” – відповідає натовп на коробочці, “Так!” – говорить Борис, “Няв” – кажу я, бо все чудово.

Звучать останні акорди, Борис хапає мене, підкидає над диваном, я виконую сальто у повітрі і, як завжди, благополучно стаю на лапи. Я і Борис ‑ щасливі. Шкода тільки, що Борис швидко втомлюється, і вимикає коробочку, бо я б ще казилася.

Чоловіки (та ви самі це знаєте) бувають іноді такі неуважні, зосереджуються на власних проблемах, а до решти світу їм зась, і винятком не стають навіть їхні найближчі, які живуть поряд. Так сталося і з Борисом Бараном: заклопотаний отриманням вченого звання професора, він звертав на мене дедалі менше уваги. Добре, що хоч годувати не забував. У цей сумний час я всіляко нагадувала йому про своє існування. Коли Борис у задумі походжав з одного кутка кімнати до іншого, я бігала за ним, обганяла, на поворотах мене завжди заносило, а він однаково мене не помічав. А я вже навчилася підкидати лапками маленьку штучну мишу. Крім того я вдаряла по тенісному м’ячику так, щоб він котився вздовж дивану, а сама стрибала на диван і зверху атакувала його, наче це миша. Спробував би Борис таке зробити! Ніколи у житті йому це не вдалося б, навіть коли б перед тим він з’їв цілу миску курячої печінки!

Я створіння достатньо незалежне, але ігнорування завжди ображає, і з таким

ставленням до себе ніколи не погоджуся. Маленька, не дуже досвідчена кицька теж не ликом шита і здатна підкреслити свою присутність.

І ось я дочекалася нагоди: сиджу на серванті між вазочкою з сухими квітами та маленьким електронним будильником. Баран поглянув на мене якимось відстороненим поглядом – як на неживий предмет. Тоді я почала підсувати будильник все ближче до краю серванту, змушуючи Бориса зацікавитися мною. “Красунько! Котисько, що ти робиш!” – кричав Борис з дивану, але сидів, мов заворожений, хоча між нами було всього два кроки. “Дзень!” – годинник впав на підлогу, а я вискочила на шафу, щоб не бачити video його злісного вигляду та бути подалі від audio його сварливих слів. Місця мого інтимного перебування за диваном Борис називав Задиванням, закуток за письмовим столом – Застіллям, а територію на шафах – Котячим плоскогір’ям. Та хіба в стані афекту він згадає ці влучні назви? Принишкнувши, я перечекала бурю. Борис ще трохи побурчав, а тоді вилаяв годинник: “Та пішов би цей будильник…” Закінчення лайливих фраз Борис не вимовляв зважаючи, що я – ще малолітня киця. Через кілька хвилин він покликав мене примирливо: “Милено! Стрибай до мене, будемо бавитися”. Я довірливо виплигнула до нього на коліна. Борис – розумний чоловік, який знає, що приязні стосунки набагато цінніші за матеріальні блага.

І навіщо було так лютувати? Такі ж будильники я бачила на базарі і впевнена, що там їх не менше, ніж доцентів на кафедрі, де працює Баран. Не вірите, що молода і недосвідчена кицька може про це знати?

“Маленька, в нас відсутнє товариське життя. Ходімо між люди!” – якось сказав Борис, взяв пакунок з подарунком і посадив мене на плече. Ми приїхали до місця зустрічі біля університету, і поважний чоловік, який стояв у центрі гурту, сказав: “Борисе Романовичу, ми ж домовлялися, що їдемо на пікнік без своїх половинок”. Присутні гучно розреготалися: невідомо тільки чи від дотепу завідувача, чи тому, що жартував саме він. Анітрохи не збентежившись, Борис пояснив, що прийшов лише привітати ювіляра, бо сьогодні день народження його доньки. Вислухавши вітання Бориса і отримавши подарунок, ювіляр фривольно взяв мене за задню лапу і відрекомендувався: “Доцент Доценко Доцик Доцикович” (так його умовно назвемо). Я сильніше притулилася до Бориса і міцніше схопилася передніми лапками за його плече. “Кицька зашарілася”, – сказав хтось, і всі знову засміялися. На жаль, більшість чоловіків почали наслідувати недоречний ритуал привітання ювіляра зі мною. Переважно це були доценти, але їх аж ніяк не було стільки, скільки маленьких електронних будильників на нашому базарі. Жінки, на щастя, не посміли безпардонно смикати мене за лапку, однак під час їхніх привітань я відчула, як від деяких з них струмує ще більша небезпека – вони хотіли сподобатися Борису і заволодіти його прихильністю. А це вже далеко не жарт.

Зрозуміло, що окрім мене, Борису вдома нема з ким поговорити. Зважаючи на недостатній освітній рівень, він не розглядає мене як рівноправного партнера, з яким міг би провадити філософські діалоги, а полюбляє кпити з маленької киці. Якось він виплодив наступні міркування: “Є низка екзистенціальних проблем, які мені незрозумілі. Одна з них стосується каналізаційних труб у багатоповерхових будинках. Як їх розбирають за необхідності? Ще більшою загадкою є практика статевих стосунків у змій та їжаків. Чи не заважатиме тобі, моя Хвостунко, хвіст під час любовних утіх?” ‑ “Няв”, – сказала я, що означає: “Не вдавай дурника і не знущайся! Я створіння (ще раз наголошую) досить незалежне та самодостатнє, і хвіст є надзвичайно важливою частиною мого тіла. Вважаєш, що його рухи є випадковими? Помиляєшся! Вони цілком обумовлені моїм душевним станом та характеризуються багатьма параметрами: амплітудою, частотою, плавністю руху, розпушенням тощо. Якщо хочеш розпізнати настрій киці – уважно спостерігай за її хвостом. Наприклад, його розпушення може свідчити про азарт мисливця, який готується до стрибка, або про передчуття захопливої гри”.

Якось Борис заносив додому пакунки, і двері до квартири якийсь час залишалися відчиненими. Раптом сходами догори побіг кудлатий пудель. Я захвилювалася, бо інстинктом відчула ворога свого роду, і в напруженні виглядала з квартири. Борис дуже здивувався: “Хвостице! Твій хвіст так розпушився, що здається вдвічі збільшився в об’ємі”.

Надивившись з коробочки малюнків та послухавши розповіді про життя тварин, Борис поділився зі мною новими знаннями про любощі у їжаків: “Моя Допитливице, все дуже просто. У той час, коли їжачиха хоче їжака, у неї в організмі виділяється спеціальна речовина, яка пом’якшує голки, і вони лягають на її тіло. І тоді їжак…” Борис, не закінчивши фразу, почав потирати руками, а я так і не второпала, що ж робить їжак. Потирає лапки?

У мого Барана є велике розчарування – донька, яка не хоче його знати. Не раз він намагався поговорити з нею по телефону, але безуспішно. Ось і тепер Борис подзвонив дочці з найкращими сподіваннями, але отримав холодну і відчужену відповідь. Заціпенілий у своєму сумі, він сидів на дивані, а я стрибнула йому на коліна та припала мордочкою до грудей, щоб хоч трохи розрадити. “Ходи до мене, моя Кралечко!” – Борис притулив мене до себе і походжав кімнатою, ніжно гладячи спинку, хвіст та за вушками. “Няв”, – сказала я, що означає: “Я теж тебе дуже люблю”. Він пестив мене і водночас шепотів якісь телячі ніжності, адресовані дочці. Раніше така поведінка здавалася мені нетактовною, але в процесі особистісного розвитку емпатія переборола егоїзм. Я відчула, що його туга поступово минає і дозволила ще годину себе носити та пестити. Чому ж довготривалі милування для мене є обтяжливими? Відомо, що для порівняння віку кошачих з віком людей, треба використати множення на вісім. Тоді мені було більше року, але менше ніж два. Уявіть собі дівчинку віком від восьми до шістнадцяти років. Чи може вона, наприклад, годинами сидіти у парку, милуватися природою та розглядати перехожих? Зрозуміло, що такій молодій та енергійній киці як я, страшенно нудні оці тривалі голублення. Та як не потішити найкращого друга, коли у нього неприємності?

Через день Борис захворів: гарячка, біль голови, кашель. Лікувався він пігулками, великою кількістю напоїв та сном зі мною. Я відчула його хворе місце і лягала на груди, щоб зігрівати теплом свого тіла.

Згодом прийшов рудий Володя, приніс найнеобхідніші харчі і особисто мені “Whiskas”. Борис дуже втішився, мало не розчулився, а я позбулася недовіри до Володі. Раніше мене насторожувала звичка Володі кепкувати над Борисом, хоча останній відповідав йому у такому ж дусім. Наприклад, Володя кликав мене або “Баронеса”, або “Баранеса”. Тепер я зрозуміла, що його глузування та вміння під’юдити насправді подобалися Барану. Крім того, він помітив мою благородну стриманість, бо, як на слабку стать, я є маломовною та скромною ‑ не випрошую різних наїдків та речей, як інші кицьки. Отже, Володя – справжній друг, і я навіть пошкодувала, що він не живе разом з нами.

Здоров’я мого друга почало поправлятися, і ми втрьох провели кілька годин у дуже милому товариському спілкуванні – я стрибала з колін Бориса на коліна Володі і навпаки, а вони жартували та сміялися. Коли я дивилася на витяжку, Володя застережливо кивав мені пальцем, що означало: “Туди стрибати не можна”. Я погоджувалася, бо він закріпив витяжку після поломки і має право на заборону. Однак, мене потішило його пояснення причини руйнування кріплення витяжки – напруження втоми під час циклічних навантажень. Оце так насмішив! Яка втома може бути у мене, молодої та енергійної кицьки!

Борис жартівливо розповів про цікаву подію ‑ він подарував мені м’ячик для настільного тенісу та забув, на свою біду, заховати його на ніч. Не натішившись ним вдень, я почала його котити делікатно вночі, щоб не розбудити Бориса. Хіба ж я винна, що у нього такий чутливий сон? Баран прокидався, сварився на мене, і я затихала, а потім через хвилин п’ятнадцять - двадцять, коли він починав засинати, знову бралася за своє. Це повторилося чотири рази, Борис розлютився (“озвірів” – недоречно кажуть люди в таких ситуаціях) та зірвався з ліжка. Чомусь я дозволила себе схопити, і він відчув дрижання мого ніжного тіла. Я сказала: “Няв”, що означало: “Вибач, любий, я більше не буду”. Тоді Борис передбачливо заховав злощасний м’ячик до шухляди столу, і ліг спати, міцно притиснувши мене до своїх мужніх грудей. Хвиля ніжних почуттів до нього заполонила мою душу, я замуркотіла, і ми швидко заснули у гармонійному єднанні.

Зауважу, що моє муркотіння - не такий уже й простий процес, як здавалося раніше Барану, і як багатьом уявляється. “Милаво! Вмикай своє муркотіння!” – говорив, тільки-но взявши мене на руки, ще недосвідчений Борис. “Няв”, – відповідала я, що означало: “А дзуськи! Я не біологічна машина, яку можна увімкнути-вимкнути. Для мурчання треба налаштувати відповідний стан моєї душі, що можливо досягти милуванням і голубленням”.

Іноді Баран називає мене Муркою. Я вмію муркотіти, тому у цьому імені немає нічого дивного, якби не та обставина, що Муркою я стаю після появи на коробочці одного статечного та поважного чоловіка, який з натугою, повільно вимовляє кожне слово. Мабуть, його слова є дуже важливими? Одного разу він так довго підбирав наступне слово, що на екрані показали секундомір. Це, напевно, був приклад того, як треба цінувати власні слова та не молоти зайвого. Я теж маломовна і ніколи не скажу лишнє: “Няв”.

Незабаром Борис видужав і почав писати доньці розлогий лист. В перервах між цією працею духа він пестив мене, називаючи при цьому Лесею. “Няв”, – сказала я, що означало: “Якщо потрібно, то можу називатися Лесею. У листі не розмірковуй прискіпливо над тим, хто, коли і чим завинив. Краще напиши дочці, що ти її дуже любиш”.

Є на світі така чудова річ як валеріана! Вперше я спізнала її дію завдяки Борису, який ковтнув на сон пігулку валеріани та й пригостив мене. Я відчула просто-таки ейфорію – весь світ навколо став чудовим та прекрасним. Борис пояснив, що дія валеріани на котів і алкоголю на людей є подібними, і склав про нас віршик: / Я і киця – наркомани / На ніч п’ємо валеріану/… Поет з Барана ще гірший, ніж майстер-практик, і кожен наступний рядок його вірша гірший за попередній, тому далі не цитуватиму. Згодом він дізнався, що ціла пігулка може зашкодити маленькій киці, і дозволяв мені облизувати горня, в якому була настоянка цієї рослини. Запрошуючи мене скуштувати чарівного трунку, Борис хвацьки промовляв: “Наркоманко! Наркотице! Нумо вдаримо по сто!”. Горня було середньої висоти й дуже широке, я застромляла до нього всю голову, щоб не залишити жодної краплини, а Борис сміявся до нестями.

Під час наливання валеріани її краплини часом потрапляли на пальці та долоні Бориса. Тоді я облизувала їх, а він казав: “Хоча, Ля-Люсю, ти любиш валеріану більше, ніж мене, але відчуття дуже приємне!”.

Стан піднесення, зумовлений валеріаною, супроводжувався безтурботністю та розслабленістю, так що одного разу це мало не призвело до непоправних наслідків. Одним з моїх найулюбленіших занять є пошуки ввечері сховку у підковдрі та під простирадлами. Того вечора під впливом валеріани ми були обоє. Я заховалася під простирадлом, а Борис, замість того, щоб мене шукати, сів мені на хвіст. Після мого тоненького та розпачливого: “Няв!”, Борис злякався і закричав голосно: “Ой!”. Чого б оце лякатися і так репетувати? Хто ще тут живе, крім нас? І хто ще, крім мене, вміє говорити: “Няв”?

Зазвичай, Борис йде на роботу вранці, і повертається не скоріше обідньої пори. Коли його нема, я, насамперед, досліджую ці закутки квартири, які для мене заборонені. Їх є обмаль, і я швидко справляюся. Згодом перевіряю, чи засунуті шухляди та зачинені двері шаф. Якщо можна проникнути у зазвичай недоступні місця, то наводжу там лад на свій естетичний смак. А потім доїдаю сніданок, згортаюся у клубок на м’якому кріслі та поринаю у стан дрімоти, поки не почую кроки Бориса в коридорі. Вони мені дорогі, і я безпомилково впізнаю їх з-поміж сотень чужих кроків. Переважно зустрічаю його у коридорі біля вхідних дверей, відчинивши які, Борис звично бачить мої люблячі очі.

Цього разу він повернувся набагато швидше. Напевно, студенти зігнорували його лекцію, і він був у поганому настрої. Я, як завжди, впізнала його кроки, почула скрегіт ключа у замку і подумки вже була з ним. Однак, дрімалося мені так солодко, що я не підвелася. Чому так сталося? Можливо, у цей день я встала з лівої лапи? Борис відчинив вхідні двері і, не роздягаючись, заглянув до кімнати. В цю мить я стрибнула йому назустріч і сказала: “Няв”, що означало: “Як у тебе, любий, справи? Чому так швидко повернувся?” ‑ “Спиш, ліниве котисько, цілий день, а потім ночами тлумишся!” – роздратовано сказав він. Я промовчала, та настрій вже було зіпсовано. Прикро, що він влаштував скандал без вагомих причин. Ось такі вони, чоловіки. Байдужим та неуважним був тоді зі мною цілий день. Глибоко ображена, ввечері я лягла спати на м’яке крісло. Борис довго крутився у ліжку з боку на бік, потім зрозумів, кого йому бракує, та покликав: “Кицька, моя Чутливко, ходи до мене”. Я вмостилася в ногах у Бориса. Нам, слабкій статі, треба іноді йти на компроміс, і навіть на поступки задля збереження приязної атмосфери вдома. Така наша доля.

Відтоді, навіть якщо вдень між нами і виникають дрібні непорозуміння та образи, то ніч усе зводить нінащо (нівелює – сказав би Борис), і ми спимо завжди разом.

Маю здогадку, що новації в навчальному процесі Борису не вдаються, і невдачі у цьому напрямку він намагається компенсувати успіхами в керуванні моїми природними виділеннями. Отже, з якогось часу він виставив мій туалет на балкон. У теплу пору року ми не мали клопоту, бо двері на балкон були відчиненими, а от з настанням холодів Борис час від часу примусово викидав мене на балкон і зачиняв двері. Уявлення про частоту моїх природних виділень у Бориса склалися із власного досвіду, обтяженого простатитом. Тому між нами траплялися непорозуміння. Я дозволяю себе впіймати, він лагідно мене погладить, потім зачиняє на балконі, а сам починає нишпорити, наприклад, у шухляді письмового стола, де нагромаджена сила-силенна цікавих речей. Тоді я змушена спостерігати за ним через шибу, що дуже пригнічує, хоча з цього хаосу, нагромадженого у шухляді, нізащо не утвориться ще один Всесвіт. “Няв, няв”, – говорила я йому неодноразово, що означає: “Не знаю як у котів, але у кішок простатиту не буває!”. Добре, що є розумні люди, які поділилися з Борисом досвідом життя з кошачими, і він поставив мій туалет поруч зі своїм унітазом, відновивши природний порядок речей.

Наступна реформа Бориса була свідченням його банальної скупості – він кидав шматки старих газет у мій туалет, щоб зекономити на наповнювачі. Негідна ощадливість, на мою думку, як на доктора наук. Про свою рішучу незгоду з цим я повідомляла Борису виразним: “Няв”, але він мене і слухати не хотів. Довелося свою позицію продемонструвати практично – кілька разів я справила потребу на ганчірку, постелену біля унітазу. Цей аргумент виявився таким переконливим, що відтоді Борис постійно купує мій улюблений наповнювач з деревини.

Знаючи патологічну пристрасть Бориса до жартів наді мною, легко уявити як кожного разу, коли я загортаю наповнювачем фекалії, він кидає ущипливу репліку: “Яка у мене киця-трудівниця! Вираз мордочки у тебе такий поважний, як у професора, що виступає на захисті дисертації. Якби, на лихо, якісь грабіжники увірвалися до нас, то, насамперед, поцупили б вміст твого туалету”.

Не хочеться згадувати про інтимно-фекальні сторони мого життя (займатися духовним ексгібіціонізмом ‑ сказав би Борис), але не змовчу, бо з цим пов’язана дошкульна іронічність Барана. Наповнивши свій туалет маленькими ковбасками, я, природно, відчуваю полегшення і піднесено бігаю квартирою, та запрошую Бориса до гри. Тоді він, зазвичай, звертається до мене з перлинами сарказму на кшталт: “Моя Невагома, існує причинно-наслідковий зв’язок, пропорційність між кількістю твоїх екскрементів та жвавістю, з якою ти потім казишся”. Особливо мене дратує оте його “Невагома”, як вульгарний натяк на масу моїх виділень.

Мабуть, ви погодитеся зі мною, що подібно до настрою, який не завжди є світлим та погідним, апетит теж іноді цілком щезає. А от мій двоногий мудрагель–колега цього не розуміє, і якось, коли я зігнорувала його харчі, обізвав мене волохатою ємністю з фекаліями.

Я теж могла би встановити кореляцію, як каже Борис, між кількістю виділених ним великих ковбасок та обсягом наукових праць, написаних після відвідин туалету, і їхньою філософською глибиною. Проте, такими дурницями займатися не хочеться – краще грітися на батареї та насолоджуватися доцільно витраченим часом.

Ось і настав той час, коли мене охопило тривожне збудження та зовсім нове, досі невідане бажання. Кому про це сказати? Звичайно, що тільки Борису. Він розгублено спостерігав мій незвичайний стан, пропонував чимраз вишукані наїдки, вигадував нові розваги, але нічого не допомагало. Якось Борис звернув увагу, що задні лапки у мене напівзігнуті та розсунуті, а весь задок трохи задертий вверх. Ця поза, очевидно, викликала у нього якісь асоціації і Борис промовив вагоме: “Ага!”. Це магічне слово вимовляють усі доктори наук, коли у них виникають блискучі здогадки. Порадившись з досвідченими людьми, Борис почав масажувати мене від шиї до хвоста, а коли це не допомагало, то помічними ставали спеціальні пігулки. У цьому специфічному стані я так настирливо домагалася масажування, що Борису доводилося мене зупиняти: “Милава, окрім твоїх бажань існують також інші сфери життя, і я можу бути лише метафоричним котом”. Як створіння самодостатнє та незалежне, я раніше не завжди дозволяла Борису зловити себе. Іноді я вдавала, що мене можна спіймати, і в останню хвилину, дражнячись, вислизала з його рук. Тепер, під час нападів нової жаги, я стала цілком залежною від Бориса.

Якось масажуючи мене, Баран поринув у роздуми: “Звабнице, я тебе розумію – оце сексуальне бажання затуманює голову. Кажуть, що у чоловіка відкривається справжня мудрість лише тоді, коли він з жінками вже нічого не може. Хоча, у мене є підозра, що це – вигадка неспроможних чоловіків для самовтіхи”. ‑ “Няв”, – сказала я, що означає: “А як у тебе з жінками?” Борис вдав, ніби запитання не зрозумів: “Є цікавий намір, моя Любострасно”. Він взяв мене на плече, і ми пішли до сусіднього під’їзду, де біля входу сидів великий рудий кіт. Борис поставив мене навпроти нього: ”Любаво, познайомся з цим кабальєро”. Що означає “кабальєро” я не знаю, але помітила, як рудий пристрасно оглянув мене і як заблищали у нього очі. Кіт потягнувся з усіх сил, торкаючись пузом асфальту. Звичайний хвалько, який уявляє про себе казна-що, або, як каже Борис – тип з завищеною самооцінкою. Наступні його рухи теж мали на меті явити, як йому здавалося, молодецьку звитягу. Це мене відразу насторожило, так само як не сподобався його запах – зовсім не такий як Бориса. Далі цей нахаба посмів покласти грубу руду лапу мені на спинку. Я відсунулася від нього і застережливо зашипіла. На жаль, це його не зупинило, і він ще наполегливіше наліг. Мабуть, цей самозакоханий піжон вважав, що я у захопленні від його вульгарний залицянь. Тут мені урвався терпець – я відкинула чужу нахабну лапу і відразу дістала своєю лапою його зухвалу пику, зашипіла і знову пішла в атаку. Рудий відступив і кинувся навтьоки – дременув сходами догори. Я загнала кота на четвертий поверх, і перед дверима однієї з квартир він зупинився та глипнув здивовано на мене. Ще б пак! Такому молодцю відмовили! Надбіг захеканий Борис, взяв мене на руки і поніс додому. “Але ти, Жаданице, виявляється, перебірлива!” – промовив з докором Борис. “Няв”, – сказала я, що означало: “А ти примхливий!”. На вулиці Борис реготав: “Маленька! Цей легінь в півтора рази довший за тебе, але як справжній джентльмен не відповів на твій ляпас”. Вдома він не переставав мені докоряти: “Як лагідно цей кіт поклав лапу тобі на талію!” ‑ “Няв”, – сказала я, що означало: “Його лагідність ти оцінив візуально, а я – на дотик. Але що таке талія?” ‑ “У людини талією називають найвужчу частину тулуба. Можна вважати, що талії у тебе нема, або що вона простягається від голови до хвоста”.

Ця пригода трапилася у неділю, що й викликало наступні роздуми Бориса: “Цікаво, що найбільше котів сходяться на подвір’ї в недільне пообіддя. Невже ці коти у будні ходять на свою котячу роботу, а в неділю вирушають на б…?”. Промовивши останнє слово, Борис схаменувся і суворо наказав мені його забути, зваживши, що я киця-малолітка.

Пізніше Борис розповів мені, що в його приятеля є великий кіт попелястого кольору – справжній розбишака та забіяка, що має вухо, надкушене у бійці з псом. Та найголовніше ‑ жодної кицьки своєю увагою не оминає, причому не зважає на негативне ставлення кішок до себе. “Хочеш познайомитися з таким котом-шибеником?” ‑ “Няв”, – сказала я, що означало: “Цей образ мене трохи насторожує, хоча попелястий колір мені дуже до вподоби, а участь у бійці з псом – переконлива ознака відваги”.

Мене дуже стривожила купівля Борисом рожевих капців малого розміру. Ти готуєшся до приходу жінки, Борисе? Насамперед, мені спало на думку здійснити характерний для мого роду акт зневаги – цюркати на предмет, який викликав неспокій. На щастя, як засвідчили подальші події, внутрішній голос застеріг мене від таких радикальних дій.

Борис був на сьомому небі від радості, коли прийшла його донька. Успіх його листа до Лесі не в останню чергу зумовлений моїми підказками, які Борис сприйняв через зв’язок між нами на підсвідомому рівні. Він пояснив здивованій доні, що табурет стоїть на комоді тільки для того, щоб я могла з нього стрибати на шафу. Від неї не могло сховатися, як батько захоплений мною, як урочисто він нас познайомив, яке важливе місце я посідаю у його житті. “Дуже приємно”, – сказала Леся з лукавою посмішкою. “Няв”, – сказала я, що означає: “Нічого іронізувати”. Вона покликала мене до себе, але я спостерігала за нею недовірливо з кутка кімнати. Їй років двадцять п’ять, вона струнка й симпатична, легка, ніби пір’їнка. Борис увімкнув їй картинки на коробочці, щоб познайомити з музикою своєї молодості. Знайомий голос дядька у картатій кепці запитує: “Is everybody ready?”,[10] а я стрибаю на диван і готуюся до танцю. Однак, Борис мовчить і не ворушиться, хоча натовп на коробочці відповідає: “Yes!” та вже готовий біситися. “Поглянь на кицьку! Хвіст розпушила та нетерпляче ним крутить, вушка настовбурчила – зараз піде у танок!” – сказала дочка Борису. І чого б це дивуватися? Бігаю диваном, підстрибую і не впізнаю Бориса: сидить, лише одна нога в такт музики баламкає, і якось розгублено поглядає то на коробочку з картинками, то – на доньку, то – на мене. Тоді я зрозуміла, що він соромиться в присутності Лесі танцювати зі мною. А може він має рацію? Танці з Борисом є частиною нашого приватного життя і не треба демонструвати їх навіть доньці.

Зрештою я збагнула, що незважаючи на тендітність Лесі, Борис все ж таки не зможе носити її на руках. А якщо б навіть спробував, то у неї ж немає хвоста!

Отже, у цьому сенсі Леся для мене не суперниця. Навіть більше – ми любимо одного й того ж чоловіка, але різною любов’ю. Тому у нас більше причин для солідарності, ніж для суперництва. Я довірливо стрибнула на коліна до Лесі, і вона приголубила мене. На запитання Лесі про причину асиметрії моїх вусів, Борис пояснив, що підстриг їх з одного боку, а потім я відмовилася від симетричного підстригання з другого. Дочка знову грайливо посміхнулася, і я зрозуміла, що це означало: “Татко жінки не має, тому з дивацтвами до кицьки чіпляється”.

Думка про попелястого кота-розбишаку не покидала мене, але не так сталося, як гадалося. Коли у мене розпочався наступний період жадання любощів, завітав колега Володя, про щось пошепотівся з Борисом, і ми поїхали в гості до пана Петра. Моя присутність у цій компанії спричинена тим, що у Петра живе кіт на ймення Панда. Я побачила великого пухнастого кота вогняно-цегляного кольору, сильного та жвавого. Вже з перших рухів та звуків голосу я зауважила його красу, мужній та стриманий характер і добре виховання. “Няв”, – сказала я, що означало: “Може, познайомимося? Прикро, але я не знаю, як себе назвати, бо Борис придумав для мене справжнє різнобарв’я імен. Вчора він мене довго вичісував, щоб я тобі сподобалася”. ‑ “Няв”, – сказав Панда, що означало: “Це не біда, бо не тільки ім’я прикрашає кицю. Ти є першою кицькою, з якою я знайомлюся дорослим, тобто я ще цнотливий кіт. Перед твоїм приходом Петро мене викупав, ще й похлюпав пахучою водою”.

“Няв-няв, няв-няв ” – говорили ми одне одному, бо у нас було багато тем для обговорення. Панда не відходив від мене ні на крок, знайомив з обстановкою у квартирі, говорив компліменти. Господар квартири разом з Володею та Борисом вели бесіду годину, потім другу, і крадькома підглядали за нами. Нарешті, це заняття їм наскучило, бо, мабуть, вони не побачили те, на що сподівалися. Мене залишили у гостях в пана Петра та Панди.

Я відчула до Панди щиру симпатію, однак, коли його залицяння були занадто настирними та навіть непристойними, я ховалася, використовуючи ту обставину, що в окремі, доступні для мене закутки квартири, не міг пролізти мій друг з кремезною статурою. Наше чарівне спілкування з Пандою на духовному рівні тривало чотири дні, моє бажання минуло, і Борис забрав мене. Вдома він оглянув мене прискіпливим поглядом і безсоромно запитав: “Любомило! Ти закривала хвостом свої принади від Панди?” – “Няв”, – сказала я, що означає: “Цікавишся, що між нами було? Нічого, окрім насиченого емоціями спілкування. На мою думку, молодої та порядної кицьки, часу проведеного з Пандою було недостатньо для серйозних інтимних взаємин, хоча я з розумінням ставлюся до бажань представників сильної статі. Інакше буває тільки в песиків, які щойно побачили одне одного: таке неподобство я не раз спостерігала з балкону”. Борис підхопив мою думку: “У людей теж іноді буває як у анекдоті: “Те, що ми з вами трахалися , ще не є достатньою причиною для нашого знайомства”.

Барана насмішила подібність між паном Петром і Пандою: “Навіть вуса у них однаково закручені та й ходять розвалькувато!” – “Няв”, – сказала я, що означало: “Ти б краще взяв мене на руки, підійшов до дзеркала та подивився уважно на нас обох!”

Із свого досвіду можу запевнити вас, що дива та незвичайні пригоди бувають і в реальному житті, а не тільки на коробочці, яку вмикає Борис. Після ремонту сантехніки у ванній залишився зайвий кусень труби, який стирчав з отвору у стіні. З якихось причин обрізання цього непотребу та замурування отвору відклалося на невизначений термін. Перебуваючи у ванній (там біля унітазу стоїть мій туалет), я відчувала дивний запах з отвору в стіні. Здавалося, це поклик моїх предків примушував мене годинами сидіти на бачку унітаза і чогось очікувати. Іноді, ніби супроти моєї волі, я починала розривати отвір у стіні. Спостерігаючи за мною та замітаючи нарите будівельне сміття, Борис іронічно зауважив: “Досліднице! Ти у мене стала послідовником графа Монте-Крісто! За стіною живе молода родина, але кота-красеня там немає!”. Ви вже зрозуміли, що Борису легше обійтися без сніданку чи обіду, ніж без кпин наді мною. Інстинкт не дозволив мені надавати великого значення його насмішкам, і я вперто робила своє, бо знала – вона неодмінно прийде.

І це сталося – вона прийшла. Це було посеред ночі, але який може бути сон, коли прийшла справжня, якнайсправжнісінька, жива миша! Пристрасне бажання вполювати мишу поєднувалося у мене з праведним гнівом щодо непроханої гості, яка прилізла крадькома без запрошення до нашої квартири. І ось, коли я кинулася їй назустріч, це хитре створіння сховалося у коридорі, де були маленькі тумбочки та безладно розкидані різні речі. Серед цього розгардіяшу у неї були шанси уникнути моїх гострих пазурів. Захопливе полювання тривало вже близько години, я ледь не спіймала негідницю, коли прокинувся Борис, ввімкнув світло та почав докоряти мені за нічне бешкетування. Розглянувшись, він зі здивуванням помітив, що я азартно виляю хвостом перед тумбочкою, під якою шурхотить якась інша істота. “І що ж там шурхотить?” – запитав Борис несміливо. Налякана увімкненим світлом та голосом Бориса, миша завмерла. Баран почухав потилицю, махнув рукою, взяв мене на руки, пригорнув до грудей і ліг спати. Я й не опиралася, бо була впевнена, що миша від мене нікуди не втече.

Наступного дня в ранковій метушні Борис забув про нічну пригоду і не переймався тим, що я не снідаю, а гасаю коридором. Він випадково побачив, як миша перебігала з одного сховку до іншого і вигукнув: “Ну й ну!? Ти звідки взялася?” Миша принишкла і нічого не відповіла. “Чарівнице! – сказав Борис звертаючись до мене. – Поясни як це сталося? Миша постукала хвостиком у двері, ти відчинила і впустила її? Чи може це летюча миша, яка залетіла у вікно, а потім скинула крила? Мольфаро, нетямуща, недавно був ремонт ‑ у підлозі немає жодних дір, ні великих, ні малих!” ‑ “Няв”, – сказала я, що означає: “Цікаво, хто серед нас нетямущий? Миша підскочила і натиснула носиком на дзвінок. А потім все було так, як ти передбачив”. ‑ “І чого дивишся на мене з незворушним виразом котячої мордочки?” – своє нерозуміння події Баран перевів у роздратування, яке вилив на мене. “Няв?” – відповіла я запитанням на запитання, що означає: “А хіба може бути у мене спокійний вигляд баранячої мордочки?”. Ще ніколи я не бачила Бориса таким розгубленим та спантеличеним. “Няв?” – сказала я Барану, що означає: “Не переживай, бо і найрозумніший чоловік буває іноді дубоголовим, і розгублюється в простій ситуації”. Вельми тумануватий Баран вибрався на роботу в університет. Що ж подумають про нього студенти? А колеги Бориса дивуватимуться, як це я живу з таким чоловіком.

Повернувшись додому Борис, на щастя, зазирнув до ванної, зауважив діру у стіні, і сказав своє знамените: “Ага!”. Обличчя у нього прояснилося, він подивився на мене зі щирою повагою: “Пророчице! Я захоплююся тобою та визнаю свою помилку”. Я не відповіла – лише підняла голову та груди. Ввечері я знову захоплено полювала на мишу. Кілька разів я її ловила, трішки вгризла, потовкла лапками, але потім завжди відпускала, щоб продовжити полювання. Інстинкт роду підказував мені, що цю мишу можна з’їсти, але вона, очевидно, поступалася тим смаколикам, які я звикла споживати.

Наступного ранку Борис звернувся до мене з важливим запитанням: “Колежанко! Треба визначити долю цієї миші. Якщо вона житиме з нами, то мусимо її годувати, щоб не загинула з голоду”. ‑ “Няв!” – рішуче відповіла я, що означає: “Ні! Нам і без неї добре! Ця третя – цілком зайва!”. Борис, схоже, якраз такої відповіді очікував. “Якщо так, – виснував він, – то мусимо її спіймати”. Я тільки радісно замахала хвостом. Ставши на коліна, Борис запропонував мені вигнати мишу зі сховку, і я завзято кинулася в атаку. Через мить миша вибігла з-під тумбочки і Борис накрив її ганчіркою, виявивши спритність, якої я від нього не очікувала. Полювання, на жаль, завершилося дуже швидко. Я зметикувала, що потовчена мною миша перебуває у поганій кондиції, тому Борис так легко її впіймав. Він акуратно, не докладаючи зайвих зусиль, розгорнув ганчірку – щоб не придушити і не випустити з рук здобич. Оглянувши її зблизька, Борис розчулився: “Яка гарненька! Точнісінько такими мишей малюють у гумористичних журналах”. Його захоплення я не поділяла, бо, на біду, він може передумати і ми будемо жити втрьох, утворивши нову, досі невідому спільноту – Баран, кішка та миша. Але я даремно хвилювалася, бо Борис вийшов з будинку і випустив мишу біля під’їзду у квітник. І треба було так церемонитися з нею! Чи не простіше було б викинути її з балкону?

Відтоді я іноді, майже без сподівань, все ж очікую біля діри у ванній. Тоді Борис насміхається: “Надіє! Кажуть, що бомба два рази в одне й те ж місце не падає”. ‑ “Няв”, – з сумом відповідаю, що означає: “Мабуть, ти маєш рацію”.

Ми живемо з Борисом разом вже так давно, що у нас склався усталений та прогнозований стиль поведінки.

Зазвичай, зранку Борис не приділяє мені багато часу – наповнює мої тарілочки їжею та викидає штучні мишки з шухляди письмового стола, яка може бути наочним прикладом найбільшого безладу. Коли Борис йде на роботу, моє найголовніше завдання – заховати усі мишки. Якщо перед сном він зуміє їх знайти – перемога на його боці, якщо ні – на моєму. Був такий період, коли гра відбувалась, як кажуть, в одні ворота – Борис не міг знайти жодної мишки, незважаючи на всі свої зусилля. Він дивився на мене проникливо, а я на нього – незворушно-безневинно, хоча бути постійним переможцем – теж нецікаво. Зрештою, Борис перестав купувати нові штучні мишки. Набридло програвати, чи може бракувало грошей? Моя таємниця розкрилася несподівано. Я завжди ховаюся, коли до нас приходить незнайома людина, і візит сантехніка не був винятком. Тільки-но почавши працювати, майстер здивував Бориса запитанням: “У вас живе кіт? Та тут їх ціла футбольна команда!” Це він говорив про одинадцять мишок, які були заховані у тумбі під умивальником. Борис почухав потилицю, сказав своє традиційне: “Ага!”, а сантехнік пояснив, як мені вдавалося ховати мишки, не відкриваючи дверцята тумби. Після цієї події наше змагання набуло ще більшої пристрасті. Борис докупив кількох мишок, і одна з них була величезною, наче пацюк, і до того ж неприродного блакитного кольору. Її навіть пересунути важко, не те щоб перевертати чи підкидати лапками. Ця миша мені не сподобалася, і я не враховувала її у грі – не звертала на неї жодної уваги. Борис помітив моє нехтування цією мишею і перед тим, як викинути її до сміттярки, вибачливо мовив: “Розумієш, Кокетко, це не звичайна миша, а постмодерна!” ‑ “Няв”, – сказала я, що означає: “Второпала! Постмодерним називають все, що нінащо не годиться”.

У Бориса склалася вкрай негативна звичка дивитися з підозрою на мене, коли в квартирі зникають якісь речі. У випадку зникнення ниток мою провину ще можна припустити, але як я можу маніпулювати газовим ключем! Борис хотів похвалитися перед майстром-сантехніком, що і у нього на господарстві є такий інструмент, однак не знайшов його. Так йому, хвальку, і треба. Ця згуба лежить на балконі і притискає речі, які він клеїв, а потім забув про них. Моя участь у цих подіях мінімальна – коли двічі змінилися пори року, я прикрила ганчіркою цей прикрий факт Борисової безгосподарності. Я завжди готова простягнути лапу допомоги своєму товаришу.

Коли Борис повертається додому, ми обмінюємося запитаннями на зразок: “Як справи?” Іноді він поетизує з пафосом: “Як провела цей день без мене? Чи не лилися сльози із очей твоїх?” Відверто кажучи, день Бориса порівняно з моїм переважно більш одноманітний, бідніший на події. Буває, що втечуть із занять нечемні студенти, іноді виникають чвари з колегами по роботі, бо ж відомо, що амбіції науковців є невичерпним джерелом конфліктів між ними. Я докладно розповідаю про самопочуття та здобутки у самореалізації: “Няв-няв, няв-няв”, що означає: “День, як завжди, минув дуже успішно. Я звично оглянула усі закутки квартири та навела у них порядок. Потім годинки зо дві подрімала. Пам’ятаєш, ти десь вичитав, що кішки повинні спати шістнадцять годин на добу? Я присипляю тебе, а опісля пізно ввечері полюю на комах. Тоді навіщо було влаштовувати скандал, коли одного разу ти завчасно повернувся, а я задрімала? Гаразд, не буду згадувати давні образи. Основна моя робота сьогодні полягала у полюванні на моль. Скільки разів я тобі казала, що якщо до цих комах не вжити радикальних заходів, то вони спочатку з’їдять весь одяг у квартирі, а потім і за нас візьмуться. А ти жартуєш уявляючи, щоб б це було, коли б у мене окрім лап були також крила, і я би літала попід стелею за молями. Даремно насміхаєшся – замість фізичних, я володію метафізичними крилами фантазії та щирих почуттів. Або сюсюкаєш на кшталт: “Дивись, яка муська! Бац муську! Трах муську!” ‑ “Манюня, я тебе зрозумів”, – зазвичай відповідає Борис.

Потім я починаю обнюхувати речі та одяг Бориса, а він вдавано ображається: “Навіщо мене перевіряти? З чужими кицьками, як з двоногими, так із чотирилапими не спілкувався”. ‑ “Няв”, – зазвичай кажу я, що означає: “Я ж тобі довіряю, Борисе, але нюшити повинна, бо це моя родова звичка”.

“У дискурсі про самореалізацію мені близькі погляди Шарлотти Бюлер, яка вважає, що чим адекватніше самовизначення особистості, тим ефективніша її самореалізація”, – якось поважно сказав Борис і пильно подивився на мене. На недоречне запитання мене провокував? Напевно хотів пореготати, коли я запитаю, чи не є часом Шарлотта рудою кішкою з сусіднього під’їзду. “Няв”, – незворушно відповідаю, що означає: “Котячій особистості нема потреби самовизначатися ‑ програма самореалізації у нас закладена природою”.

Борис іноді складає губи трубочкою, наближає їх до моєї мордочки зі своїм “цьом-цьом” та декламує рядки: / До вуст твоїх лишилося пів подиху / До вуст твоїх лишилося пів кроку/. Цей віршик мені подобається, і хоча Борис гарних віршів писати не вміє, але він їх декламує. Часом Борис так приємно торкається своїм великим носом до мого маленького, вологого носика. Я своїм ротиком створити оце “цьом-цьом” не вмію. Замість “цьом-цьом” у мене грайливо-делікатне “кусь-кусь”. Борису до сподоби моє лагідне покусування пальців та кисті його рук, що означає: “Ти мені так подобаєшся, що я хочу тебе з’їсти”. Іноді я ненавмисно дряпаю Бориса (сам винен, бо забуває обрізати мої кігті), і він називає мене Тигрою та декламує: / A tygrys, to jest tygrys / Kawalek dupy wygrys/[11]. Ну що тут скажеш? Здається мені, що якби я була не кицею, а тигрицею, то гармонія нашого співжиття могла б раптово обірватися.

Борис слушно зауважив, що я постійно їм, але моя статура стрункості не втрачає. Досягаю цього раціональним харчуванням (їм часто, але малими порціями) та активним способом життя. Під пильним поглядом Бориса моя хода сповільнюється, рухи стають ще більш пластичними, а задок крутиться. Виляння задка має два альтернативні значення – іронічно-байдуже для Бориса та еротично-спокусливе для котів. На жаль, Борис, як представник сильної та менш чутливої статі, не володіє здатністю розрізняти тонкощі моєї поведінки.

Зручно всівшись на дивані, Борис не пропускає нагоди мене поніжити. Тоді я вмощуюся у нього на грудях та виконую роль психотерапевта – знімаю напруження. Коли воно сильне, у Бориса немає сил перед сеансом перевдягнутися у домашній одяг, і тоді доводиться працювати з ним довше та інтенсивніше. Однак, це для мене не обтяжливо, бо попереду нас чекає вечір з милим спілкуванням та цікавими подіями.

Епілог

За час, прожитий разом, ми з Борисом пройшли довгий шлях від взаємного пізнання до взаєморозуміння. Нині можна вважати, що грані наших характерів добре притерлися. Ми навчилися вгадувати настрій одне одного: я розумію Бориса

з пів слова, а він мене – з половини мого: “няв”.

Зрозуміло, що цей процес був непростий, з непорозуміннями, образами та сварками. Скільки нервових клітин коштувало мені дати зрозуміти Борисові, що з брудного посуду я їсти не хочу і не буду. Певний час впертий Борис (недарма у нього прізвище Баран) обзивав мене “естеткою” та іншими, ще гіршими словами. Проте, у цьому принциповому питанні я була непоступливою, і тепер наші чисті тарілки (мої – маленькі, а Бориса – великі) стоять поруч на сушарці.

Іноді я розмірковую над тим, що можна було б жити у більшій квартирі, наприклад, у чотирикімнатній. Зрозуміло, що кількість шаф і шафок, шухляд, комірок та різних цікавих куточків була б набагато більшою. Але хіба це головне? Я погоджуюся з Борисом, який говорить, що надання пріоритетів кількісним показникам перед якісними у будь-якій галузі є ознакою поганого смаку.

Борис забезпечує мені повноцінне та здорове харчування, проте я переконана у тому, що не тільки мені з ним поталанило, але йому зі мною теж. Жінка вимагала б від нього вірності, звітності, постійної уваги, пересування меблів тощо. Теоретично я допускаю, що Борис може привести жити до нас жінку. Для мене це непривабливий варіант розвитку подій, однак, я впевнена, що коли б між мною та цією жінкою виник конфлікт, і вона схотіла би викинути мене за хвоста з квартири, то Борис би цього не допустив, а швидше вигнав би її. Я від нього потребую зовсім мало – доброго харчування, щирої ласки та дещицю розваг.

Зв’язок між нами дуже міцний, однак я від природи є істотою незалежною і зберегла автономію своєї особи. Коли Борис мене кличе, я спочатку розмірковую чи варто бігти до нього. Відразу біжать лише песики – створіння, не обтяжені розумом. Якось Володя, як природжений жартівник-провокатор, запропонував Борису завести в квартирі ще й пса. “Навіщо? – здивувався Баран. – Навколо стільки людей, які люблять погавкати навіть без вагомих на це причин ”.

Борис вміє вигадувати нові розваги, використовуючи усі можливості. Вечорами я допомагаю Борису у науковій роботі – сиджу поряд з ним на письмовому столі, уважно спостерігаю та подумки посилаю йому кванти творчої енергії. Втомившись, Борис каже: “Що це за вусата дама?” і починає рахувати кількість волосинок на моїх вусах справа та зліва. Чомусь завжди у нього виходить з одного боку на одну волосинку більше, і цей факт його дуже тішить. Іноді мені здається, що Борис більше любить не мене, а кпити наді мною.

Торкаючись моїх вусиків, Борис вигадує такі рядки: /В моєї киці вусики сивенькі / Хоча вона ще зовсім молоденька/. Вусики у мене завжди були і є білими, а з Борисових строф випливає, що змалку вуса були чорними, а потім посивіли. Отже, віршик слабенький, факти перекручені, але з головною думкою повністю погоджуюся: звісно, молода я киця, молоденька.

Раніше, коли я ще була дуже маленькою, Борису подобалося лякати мене своєю акумуляторною електробритвою. Згодом я звикла до її гудіння, і Борис жартома (недоречно ‑ на мою думку) підрізав мені вусики з одного боку. На щастя, досить швидко симетрія моїх вусиків відновилася. Можна було б від сорому крізь землю провалитися, коли б мене знайомили з красенем Пандою у спотвореному вигляді з обрізаними з одного боку вусиками.

Хіба важливо, що Борис є кваліфікованим філософом, невдатним практиком та жахливо віршує? Головне, що людина він добра. Останнім часом територія вільна від волосся на його голові збільшується, і Борис жартує, що лисина є додатковим місцем для поцілунків, а я кажу: “Няв”, що означає: “І для облизування теж”. Цим інтимним ритуалом з креативним органом тіла мого друга не зловживаю – використовую лише зранку у вихідні дні, щоб мій милий не спав до обіду. Якщо ж він крізь сон щось роздратовано пробурчить, я не наполягаю – хай спить скільки завгодно.

Ми з Борисом постійно зростаємо – духовно й матеріально. Нещодавно він купив нову коробочку, в якій кришка піднімається і на ній з’являються малюнки, які іноді рухаються, часом чути розмови та співи. На основу коробочки Борис натискає пальцями, і тоді малюнки змінюються. Я зметикувала, що натискання пальцями заміняє писання ручкою. Ця новація страшенно цікава, хоча є одна обставина, яка мені не подобається. Раніше, коли Баран писав на папері, мені дозволялося поважно проходитися по написаному і при цьому лагідно гладити мого друга-філософа хвостом по обличчю. Ходити по коробочці і навіть торкатися її лапками Борис мені суворо забороняє. Зате я значно підросла і погляд у мене тепер вдумливий і поважний, що викликає у нього збентеження: “Софіє! Не дивись так на мене, бо здається, що ти знаєш щось таке, про що я не відаю”.

На новій коробочці часто з’являються голі жінки, і Борис оглядає їх з очевидним зацікавленням. Запаху цих жінок я не відчуваю, бо вони уявні, штучні, як і все, що там зображено. Можливо, розглядання голих осіб протилежної статі викликає у Барана ілюзію володіння ними, і зменшує ймовірність того, що він приведе до нас жити справжню жінку. Отож, нехай собі дивиться!

У холодну пору року я спостерігаю за панорамою вулиці з підвіконня в кухні. Навпроти ростуть дерева, на яких сидять ворони. Я ховаюся за вазонами, і пильно стежу за птахами, уявляючи себе на полюванні. Це не тільки цікава розвага, але й корисне тренування. Прикро, що Борис цього не розуміє і знову глумиться: “Діано! І скільки ж пташок ти вполюєш цього разу?”. Ось який він уїдливий! Ворони на деревах все-таки справжні, на відміну від жінок на коробочці, а мої шанси схопити пташку не менші, ніж шанси Бориса на інтимне спілкування з цими жінками. Проте, я його жалію і на кпини не ображаюся.

Віднедавна Борис почав їздити у відрядження для проведення, згідно його версії, занять зі студентами. Після кожного приїзду я старанно обнюхувала самого Бориса, його одяг та речі, але ніякого стійкого чужого запаху не виявила – лише неприємний вагонно-вокзальний дух. Якось, повернувшись з чергової поїздки, Борис урочисто оголосив, що за аналогією з прізвищем одного зі своїх студентів (Куриця) моє основне ім’я віднині буде Котиця. “Ім’я, – додав Борис, – справді є дуже важливим. І не лише для троянди, як відзначив Умберто Еко, але й для киці теж”. Я погодилася, бо ми, представниці слабкої статі, завжди прагнемо до стабільності та визначеності.

Дотепер я говорила про себе як про маленьку, недосвідчену кицю, а зараз я назвала б себе молодою кицею, але вже з певним досвідом. Ні, ні, ви тільки не подумайте, що у мене з Пандою було щось! Я зовсім інше маю на увазі.

Згадуючи прожиті літа я, киця Котиця, упевнено можу сказати: якщо є здорові чотири кінцівки та органи відчуття, якщо на світі є такі створіння як миші, що несподівано з’являються на життєвому шляху, і на яких можна полювати (а штучними – бавитися), якщо в голові немає склеротичних “налипок” і пам’ятається місце приховання усіх штучних мишок, якщо є такі дужі та гарні коти як Панда, яких можна любити, якщо іноді на коробочці з’являється пузатий дядько у картатій кепці та заклично волає: “All right everybody!”[12], якщо є такий щирий та вірний друг як Борис, то немає причин для смутку і опускання вусів, а можна задерти хвоста догори і радіти кожному дню. І наостанок: якщо є чудесна заглибина і ви відчуваєте, що звідти може вискочити миша, а пришвидшити її появу немає змоги, то принаймні наберіться терпіння і очікуйте, щоб не прогавити цю доленосну мить.

[1] Усі готові? (англ..)

[2] Так (англ..)

[3] Все гаразд, крихітко (англ..)

[4] Втрачаю глузд через тебе, крихітко (англ.)

[5] Ситуацією володію (англ..)

[6] Мамо, тепер усі збожеволіли! (англ..)

[7] Дикі коні! (англ.)

[8] Дикий кіт! (англ..)

[9] Усі щасливі? (англ.)

[10] Усі готові? (англ.)

[11] А тигр є тигром/ Кусень задка відгриз

[12] Все гаразд