Олександр Вігер. Оповідання Кошатниця
Це була типова вігерівська зустріч класичного вігерівського оповідання. Зазвичай, такі зустрічі старих знайомих відбуваються на вулиці, але іноді й у приміщенні. Що називається, заходь, гостем будеш.
Її хрущовка нічим не відрізнялася від мільйонів інших, крім величезної кількості котів. Відчувалося, що саме вони господарювали у квартирі, а моя стара знайома була їх обслуговуючим персоналом. Боротьба з шерстю та запахом велася зі змінним успіхом, тому час від часу можна було вловити легке амбре.
Зазвичай, на таких зустрічах перемивають кістки іншим старим знайомим і щось розповідають про себе. Мені подібні автобіографічні монологи давалися найважче. Не було чим похвалитися, життя проходило повз, залишалося лише відбиватись заготовленими конструкціями, на кшталт жити можна і гріх скаржитися. Поміж ділом згадати байку про те, що я одного разу курив тютюн у аркушах відривного календаря. Щирими в таких відповідях були хіба що глибокі зітхання спочатку, винуваті усмішки, очі в підлогу та паузи.
Наша розмова майже не торкалася темного минулого та туманного майбутнього, а точилася навколо котів. Наскільки я сам любив свійських тварин, настільки втомлювали нескінченні розмови про них. Кошатники і собачники зазвичай не дбають про співрозмовника і в усіх подробицях розповідають, хто що стягнув зі столу, хто кого покусав і хто кому лікар. Але за можливість не говорити про себе можна було і дозволити виговоритись.
Серед нескінченних історій про пухнастих кіборгів була загальна, яка мене не втомлювала. Історія про покинутих беззахисних кошенят, які через кілька місяців турботи ставали нахабними рудими (і не тільки) мордами. Залякані кістляві грудки шерсті, здається, ніколи не зміняться, але трохи уваги, і вони вже диктують свої умови. Може, й людині потрібно не так багато, як вона думає.
Найкраще коту гладити спину, ще можна голову, живіт і хвіст кілька секунд, а лапи краще взагалі не гладити, подряпає, – говорила вона, – хоча з часом і довірою можна буде й лапи.
Мені було шкода цю турботливу жінку, яка між розмовами про котів мовчала про самотність та бідність. Не знаю, може, це її реально не хвилювало, вона намагалася не помічати оточення чи просто не хотіла мене грузити. Непотрібні загони про несправедливість миру та часу, що все одержують шахраї та кидали, а не ті, хто віддає себе. Якщо хтось із моїх знайомих заслуговував на щастя, так це вона.
– А знаєш, я з дитинства мріяла забирати бездомних тварин додому. Можна сказати, моя мрія здійснилася.
