Микита Рижих. Звичайна різдвяна історія. П'єса
1
Джек заходить, струшує сніг з куртки, роздягається. Він сідає на ліжко, бере з купи фастфуду на журнальному столі недоїдений сендвіч та починає жувати.
Джек:
На вулиці холодно й скоро на честь Різдва зупинять роботу комунальних автобусів. Повна нісенітниця, люди вигадують свята собі й вихідні, аби не працювати, а згодом питають себе, чому навколо у державі та світі нічого не працює. Насправді всі люди та держави світу однакові. Усі ми однаково жалюгідні, наш мозок породжує страждання. Чому я не бездумна мураха, яка проживає своє життя та рефлексах, автоматично наче біоробот? Та скоро всі мої жалюгідні напрочуд людські травми зникнуть. Де моя куртка?
Джек підводиться дістає з карману куртки снодійне:
Мені вдалося дозволити самому собі невеличку свободу. Адже смерть це найбільша у світі свобода. Сьогодні зранку я придбав снодійне. Це не просто снодійне, це потужний засіб для евтаназії, за який я заплатив багато грошей. Закон і людські принципи нізащо не встоять перед грошима. Я маю гроші, багато грошей. Але мені все одно нудно та самотньо жити серед ідіотів.
Джек бере замість сендвіча яблуко:
Так, боги смерті харчуються лише яблуками. Проте я не маю ілюзій, я така ж нікчемна людина, як і всі інші нікчемні люди. Просто я вчений, а це зобов'язує бути дещо більш розумним і допитливим за інших. Хоча б дослідження світу дозволяє трохи заповнити свою внутрішню порожнечу, не вдаючись у крайнощі потипу закоханості. Жахливе яблуко, воно майже зіпсувалося за два тижні на столі. Усе довкола здається нудним для того, хто вміє спостерігати. Я вмію спостерігати. І я вмію мовчати. Єдина місія ученого чи митця – це фіксувати факти. Коли ти починаєш інтерпретувати ці факти, то ти починаєш грати у добро і зло, ігри моралі й совісті. Коли ти оцінюєш, що саме у світі є добром, а що злом, то перетворюєшся на пропагандиста. Якщо ти починаєш боротися за добро, то це означає лише те, що ти розв’язуєш війну. Кожна людина, що воює, перш за все бореться за власне розуміння добра. Проте всі ми самотні у власних розуміннях. А наші розуміння та уявлення про світ – це лише фікція, спроектована мозком. Мозок – це єдиний друг і ворог кожної людини, а інших друзів і ворогів попросту не існує. Добро самотнє. Добра не існує. Ми самотні. Проте ми існуємо. Одного разу ми як вид хомо сапіенс знищимо самих себе. Я хочу померти раніше, просто зараз.
Джек крутить у руках снодійне:
Померти на Різдво, аби згодом народився Христос. Христос народиться вкотре, але вже без мене. Я помру замість Христоса, адже це справедливо. Умирати повинні ті, хто самі бажають смерті, а не випадкові люди. Або ж старі: так, старість вигадана саме заради смерті, аби світ позбавлявся старих і недолугих людей. Наші гени мутують, аби вбити нас хворобами та старістю. Але я не хотів би померти від старості чи хвороби, це огидно. Я не хотів би вмерти у негарному стані, наприклад, із перерізаними венами або у лужі сечі. Я не хотів би вижити після спроби самогубства, аби жити в інвалідному візку. Саме тому я обрав найкрасивіший та найефективніший спосіб смерті – евтаназійне снодійне.
Штучна ялинка падає з шафи.
Джек:
Бісова ялинка, бісове свято. Ця штучна ялинка дісталася мені у спадок від батька. Мій батько – це людина, що привчила мене емпатії. Адже це дуже емпатично: роздягати та класти на ліжко свого п’яного зовсім неадекватного батька о першій годині ночі. Я співзалежна людина, визнаю. Мені завжди було простіше піклуватися про свого п’яного батька, ніж про самого себе. Саме тому я і став ученим: аби допомагати всім людям навколо себе. Так, я ненавиджу людей навколо себе, проте я також людина і моя соціальність нікуди не дінеться. Хоча, ні. Смерть понад усім, смерть це єдина річ на світі, здатна змінити хоч щось. Люди ж незмінні у своїй огидності. Добре, що зараз різдвяні свята, мені ніхто не завадить померти. Також ніхто навіть не помітить моєї смерті: однією людиною більше, однією людиною менше. Ніхто нікому насправді не потрібен. Ніхто не намалює ікони з моїм обличчям, ніхто не повісить на мою честь зірку на верхівку ялинки. Я народився та помру на самоті. Кожен народжується та помирає на самоті, наче Ісус.
Звук телефона.
Джек вимикає звук на телефоні:
Ну ось, люди вже почали обмінюватися привітаннями. Вимкну звук, аби ніхто не заважав. Адже мобільні пристрої та чати в інтернеті – це буквально фейкова реальність, це особливий вид колективної самоти. Колись інтернет означав свободу, нині він означає рабство. Сучасні люди зовсім не мають свободи: від мобільного телефону, від косметики або одягу, від чужих оцінок, від власних страхів. Навіть я боюся, що хтось дізнається, що я готуюся до самогубства. Не хотілося б, аби про мене ходили погані чутки, якщо мені завадять себе вбити.
Голос:
Ти хочеш померти?
Джек:
Я хочу, аби мене любили. А краще не жити взагалі.
Б’ють годинникові куранти. Голос говорить числа від 1 до 12.
Джек:
Ну ось, уже шоста година вечора. Я й не думав, що дні так швидко здатні минати. Я ніколи так багато не думав і ні до чого так довго не готувався. Хоча ні, я все своє життя готувався до смерті.
Голос:
Навіщо ти жив?
Джек:
Замовкни, клята ялинка, не розмовляй зі мною!
Голос-ялинка:
Випий шапмпанського.
Джек:
Взагалі-то я не вживаю алкоголь, але у стресові моменти…
Джек дістає з шафи шампанське, відкриває пляшку, п’є прямо з пляшки.
Ялинка:
Помирати не боляче?
Джек, прибираж шампанське до шафи:
Головне – це вмерти без страждань. Насправді, уже час пити снодійне, але я маю ще одну не завершену справу.
Ялинка:
Ти так і не видав власну монографію.
Джек дістає запальничку з кармана:
А ще я не народив онука для моєї мами. Але моя мати також уже вмерла. Тому, коли я помру, то плакати буде нікому.
Джек запалює вогонь:
Я на мить захотів підпалити тебе, ялинко. Але тепер передумав. По-перше, якщо станеться пожежа, то я не зможу померти у спокої, по-друге, ти гарний співрозмовник.
Джек вимикає та ховає запальничку. Джек прибирає ялинку назад на шафу.
Ялинка:
Твоє мертве тіло ніхто не знайде і воно гнитиме.
Джек:
Тобі не вдасться мене відговорити. Я все вирішив. Ти мене зовсім не знаєш, ялинко. Я і сам зовсім себе не знаю.
Ялинка:
Що роблять люди після смерті?
Джек:
На щастя, нічого. А от що роблять люди під час смерті – це досі залишається для мене загадкою. Мій тато у момент смерті чомусь посміхався. Моя мама у момент смерті плакала сухими очима. Я й ніколи не знав, що можна плакати без сліз.
Ялинка:
У тебе є гроші.
Джек:
І слава. Але це не приносить мені нині задоволення. Деякі люди приходять до мене на роботу, задають дурні питання, роблять не цікаві пропозиції. Якби не робота, я би здурів серед людей і власної самоти. Серед людей досить самотньо. Одного разу я зайшов до пабу у поганому настрої, аби трохи розвеселитися, подивитися шоу, тоді на сцені виступала якась музична група. Але того вечора у пабі я сів за столик і озирнувся навкруги: усі люди прийшли парами чи групами. Лише я сидів самітником. Того вечора я закрився у себе на роботі в кабінеті та сидів з мікроскопом до 12 години ночі. Я навіть нічого не досліджував: я просто тримав у руках мікроскоп і про щось думав. Або… Я міг і зовсім тоді ні про що не думати.
Ялинка:
Скільки зараз часу?
Джек:
Не пройшло й 10 хвилин відтоді, як били куранти у годиннику.
Б’ють куранти, ялинка рахує до дванадцяти, Джек закриває вуха руками.
Джек:
Я вже просив тебе замовкнути, клята ялинко! І я не хочу, аби більше годинник рахував час. Я хочу зупинити мить раз і назавжди.
Ялинка:
Статуї ніколи не вмирають.
Джек:
Вірно.
Знову б’ють куранти. Ялинка рахує до дванадцяти. Джек біжить до входу, бере лопату та розбиває лопатою годинник. Згодом він кидає ялинку на підлогу та шматує лопатою.
Джек кидає лопату на підлогу, сідає на ліжко, тяжко дихає:
Ось і все, ялинко. Мені час лягати спати. І нехай мені цього разу нічого не насниться.
Джек п’є снодійне та лягає у ліжко, ховаючи своє тіло у величезній ковдрі.
2
Джек заходить, струшує сніг з куртки, роздягається. Він сідає на ліжко:
Знову Різдво. Але сьогодні я помру. Деякі речі та бажання настільки є очевидними, що не вимагають пояснень. Кожен рік відбувається одне й те саме. Лише смерть буває лише раз за все життя. Я й досі чекаю на ядерний вибух, але терпіти власне існування ще кілька років було би нестерпним.
Джек відсуває до стіни ящик з ялинковими іграшками:
Цього року я хотів прикрасити ялинку, увімкнути фільм і лежати під ковдрою. Та раптом я зрозумів, що це все самообман. Усе життя та побут, наші проблеми та турботи – це така ілюзія. Прийшов час розпрощатися з ілюзіями. Вистріл у голову миттю виб’є з тіла мозок разом із егоїстичними бажаннями, які насправді не мають сенсу. Нема мозку – нема проблем. Насправді, я дуже заздрю тваринам, адже тваринний мозок досить маленький і не здатний створювати проблеми, які створює людський мозок.
Голос:
Ніхто не вмирає, готуючись до Різдва.
Джек:
І знову ти, ялинко. Досить розповідати мені свої дурниці. Чесно кажучи, я давно хочу тебе позбутися.
Ялинка:
У тебе немає нікого, окрім мене.
Джек:
У мене немає нікого, окрім себе.
Ялинка:
Ти міг би померти заради мене?
Джек:
Я готовий померти лише заради себе. Хоча моя смерть не дуже сильно вплине на цей світ. Хоча і моє життя так само не дуже сильно вплинуло на цей світ.
Ялинка:
Годинник ти вже викинув.
Джек:
Так, варто викидати старе або зайве на смітник.
Ялинка:
Проте час іде.
Джек:
Я старію. Але просто сьогодні ввечері я помру та назавжди залишуся молодим на фотоспогадах.
Куранти годинника б’ють 12 разів і ялинка рахує до 12. Джек затикає вуха й бігає кімнатою.
Джек:
Це все нестерпно! Де мій пістолет? Лінь іти до коридору. Усе це нестерпно!
Джек стрибає з вікна. Чути падіння тіла з висоти.
3
Джек заходить, струшує сніг з куртки, роздягається. У його руках гірлянда. Джек вішає гірлянду на ялинку. Він сідає на ліжко:
Пробач, я дуже часто тебе ображаю. Та ти не ображаєшся, я знаю. Ти найкраща ялинка на світі. З Різдвом тебе. Ти така гарна, ти ніколи не старієш. А я скоро помру. Сьогодні настане чавунний кінець і ніч постукає у мій череп, опустивши додолу мої повіки.
Ялинка:
Коли ти помреш, то тебе судитиме час.
Джек:
Так, ялинко. Майбутнє у невизначеності, а теперішнє дуже нудне та самотнє. Вона відмовился від побачення. Я вже навіть обрав для нас ресторан. Але байдуже. Я все одно її ніколи не кохав. Це просто гормони, інтрига і все таке інше. Люди – це просто тварини з великим об'ємом мозку.
Ялинка:
Хто поховає тебе на кладовищі?
Годинникові куранти б'ють 12 разів. Ялинка мовчить.
Ялинка:
Хто поховає тебе на кладовищі?
Джек:
Не знаю.
Джек хапає на столі ніж і протикає свої груди. Він падає додолу.
4
Джек проходить до дому прямо у куртці. Він іде до столу, п’є склянку води:
Привіт, ялинко. Усе ще мовчиш? З Різдвом тебе.
Джек знімає шапку, дістає з кармана куртки пістолет. Постріл. Годинникові куранти б'ють 12 разів.
5
У двері стукають. Двері відчиняє жінка, вона обережно йде коридором до кімнати:
Ти тут? Це твоя сусідка. Вибач, що прийшла одразу після Різдва. Мені котика ні з ким на вихідних залишити. Ох…
Жінка бачить перед собою труп Джека — той повісився на мотузці. Жінка прикриває рота долонею, 12 разів б’ють годинникові куранти. Після цього жінка хреститься та йде, закривши за собою двері.
