Наталія Мельниченко. Цикл поезій «Спокуса»

ВІЛЬНІ
Не божеВІЛЬНІ, сваВІЛЬНІ, поВІЛЬНІ...
Не підНЕВІЛЬНІ воли - ми є ВІЛЬНІ.
Ми ВІЛЬНОдумні і ВОЛЕмовні,
Бо ВІЛЬНОзрощені і ВІЛЬНОкровні.
До України ми ВІЛЬНОприковані,
Бо в ДНК її ВІЛЬНОвкарбовані.
Ми ВІЛЬНОслівні і ВОЛЕЮ сильні,
ВІЛЬНОнескорені й ВІЛЬНОнестримні,
ВОЛЕспрямовані, ВОЛЕцентровані,
ВІЛЬНОєдині, й на цім сконцентровані,
ВІЛЬНОзатяті і віддані ВІЛЬНО
Ми лиш тобі, ВОЛЕлюбна країно!

СПОКУСА
Спокушай мене українською,
Мов незвіданою спокусою:
Медом райдуг, розсипаних низкою
В морі хмар - райських яблук некусаних.
Спокушай золотим сяйвом соняхів
І волошок пухнастими віями,
Лоскітливо-кульбабовим подихом
І лісів зеленавими мріями,
Колосисто-духмяним обрієм,
Барвінково-смарагдовим дотиком,
Калиново-маковим полум'ям,
Полиново-болючим опіком,
Серпанково знайомою стежкою,
Росянисто ясними туманами,
Руто-м'ятною диво-мережкою,
Надвечір'ями терпко-багряними.
Спокушай мене українською -
То є вишукана принада.
Вона лине пісенною низкою,
Сяє зоряним водоспадом.
Невловимо-тендітно-пружиниста,
Сокровенно-відкрито-могутня,
Випромінено-вогневигиниста,
Вічна зваба моя незабутня.

МОЯ МЕДОВА
Свою медову українську мову,
Народжену від радості й жалю,
Мов тишу сумовиту вечорову,
Як в небі райдугу уквітчану, люблю.
Снується українська стигла думка,
Колоссям вигойдана в сонячних полях.
Вона струнка й чітка, як візерунки
На традиційних наших рушниках.
Моя стрімка, мов пісня заповзята,
Що до небес літає на крилі.
В ній кожне речення - то мудрість, то цитата,
Де в кожнім слові линуть журавлі.
Ти, українська, дійсно пречудова,
Як той світанок, повний кришталю.
Ти сонячна, духмяна і медова,
В тобі усе, що в цім житті люблю.

БАЛАДА ПРО УКРАЇНУ
В поцілунках ранкового променя
І в обіймах тендітних життя
Дзвінко линула, мов симфонія
Україна, ясна і свята.
Мов у шаль чорно-білу, загорнена
В пружні крила лелек-журавлів,
Запишавшися синіми гОрами
Й килимами пшеничних полів.
Мовби струмом, струмками насичена
І налита потоками рік,
Райдуг піснею закосичена,
Підіймала до неба свій лик.
Хто ж бо знав, що із неба перлинного,
На світанні жахіття впаде,
Вкривши зграями яструбиними
І міжхмар'я, і тло голубе?
Враз криваво-багряно-маково
Стало на українських ланах.
Очі, повні стражданням, плакали,
І спливали по вбитих тілах...
Ми свою Україну не втратимо,
Хоч і втратили вірних синів,
Що у вічність пішли солдатами,
Не вернувшися з чорних димів.
Лик до неба іще підІймемо -
Буде чисте воно, мов кришталь.
І обіймемося з Україною,
Задивившися в синю даль.
В безвість підуть нальоти з атаками,
ЗаколОситься хлібом земля...
Червнясто-багряними маками
Душі вбитих цвістимуть в полях.

ХТО ТИ
Коли не знаєш, що сказати, -
Мовчи.
Якщо не знаєш, скільки ждати,
Ночей безсонних не лічи.
Знаєш, де вихід, хоч не бачиш?
Крокуй!
Надією серця, що плачуть,
Зціляй-лікуй.
Коли навкруг гіркі руїни
І дим пожеж,
Не забувай: це - Україна,
Люби без меж.
У пам'ять імена героїв
Карбуй. Карбуй!
Вони закрили нас собою...
Життя цінуй,
Цінуй домівки рідні стіни
І власний дах,
Де лунко б'ється Україна
В усіх серцях.
Якщо ти маєш крила птаха, -
Лети.
Але не піддавайся страху,
Знай, хто є ти.
Хто ти? Твоє ім'я - Людина,
Якщо в душі,
Де оселилась Україна,
Нема межі.

МИ - УКРАЇНЦІ
Ми - горда держава у серці Європи,
Ми - нація духу на теренах світла.
НЕ чернь, і НЕ наймити, і НЕ холопи -
Тараса онуки, свободи діти.
Ми більше рабами ніколи не будем,
Не змусить біда стати нас на коліна.
Ми - справжньою гідністю сповнені ЛЮДИ,
Ми - серцебиття і пульс України,
Ми - її кров, і любов, і надія.
Мали би знати про це чужинці,
Що затялися убить нашу мрію...
Ми не здамося, бо ми - Українці,
Справжні нащадки Франка і Стуса
З блиском в очах від Лесі і Ліни.
Гонор - наш дід, а стійкість - бабуся.
Ми - то опора своєї країни.
Знають литовці, поляки і німці,
Американці, англійці і фіни:
Ми з вами - ЛЮДИ, ми - УКРАЇНЦІ,
В серці Європи горда країна,
Що підіймає свій стяг велично
Всюди по світу під пісню волі.
Ми - непоборні і автентичні,
Мов пекторалі колосся у полі.

РУСИЧІ
Русь - росяна краса, не МалорОсія,
Не власність хижої крикливої орди.
Тут предки наші на траві ногами босими
Лишили для історії сліди,
Щоб ми - нащадки - знали і гордилися
Чеснотами тих прадідів-дідів
І пам'ятали, ким ми народилися,
І шанували пам'ять тих слідів.
Ми знаєм: Русь із Києвом повінчана,
Й не може буть ординської Русі
Споконвіків, і нині, і довічно.
Ми гордих предків правнуки усі.

КРАЇНА
Між небом, волошками й житом,
Із шаллю веселки на плЕчах,
Країна ця хоче жити,
Щоб діток плекати лелечих.
Країна ця - жінка і мати,
Що смертно втомилась від грому,
Стомилась синів ховати,
Що вийшли навіки з дому,
Знесилилась цілувати
Невинно убитим очі,
Сльозами тіла омивати
Щоденно від рання й до ночі,
Справляти все янголам крила,
Що йдуть у небесну мандрівку...
Країні сталевої сили
Нестерпно пекуче і гірко.
Між соняхами і синню
У хустці давлючої мУки
Все хоче ще жити країна,
Здійнявши до неба руки.
Благає пролити світло,
Спалить ворогів повсюди,
Щоб знову сміялись діти,
Щоб знову могли жити люди,
Щоб хліб колосився щиро,
А не догоряв серед поля...
Дай, Боже, країні миру,
Дай нам в Україні долі.

ДЕРЕВА
В лісах, мов мрії, випростались сОсни,
Крислато вигнулися гіллям ясени.
Тополі край доріг корінням босим
Пірнули спогадами в історичні сни.
Плакучі верби позгинали спини,
Вдивляються в тумани явори...
Як не щемить тобі це в Україні,
Про Україну ти тоді й не говори.
Геометрично так стоять ялини
І гомерично вкорінився поряд дуб,
Пейзажноцвітно запишалася калина,
Манірно вІльха гіллям вкрила луб,
Стрільчастий ялівець підморгує модрині,
Закучерявився до липи зранку клен...
Як не щемить тобі це в Україні,
Милуйся пальмами десь в тропіках лишень.
НадвОрі серпень, навкруги - воєнна спека.
До дуба спину міцно притулю,
Бо спів дерев, мов небеса лелека,
До подиху останнього люблю.