Емма Андієвська. Зимове
Дрізд із дзьоба видихнув зиму:
Мовляв, я умру, то нехай вона буде,
Замість мене, на людях,
І замело, закрутило —
Струмок при свідках позбувся тіла
І шматків зібрать не зумів
Від наглого перевтілення:.
Гулять пішло у глибінь,
Ніде не лишивши прогалини.
Зиму ганили,
Товкли ногами,
Поки раптом серед погоні
Зрозуміли: зима тихоня —
Торкнеш пальцем у спину,
Вона і спиниться.
З димарів попливуть дідугани,
Райську браму виллють з ковганок
Крізь гілля від очей до небес
Затужавіле розмахом бездн.