Драматургія

Англ.: dramaturgy; нім.: Dramaturgie; ісп.: dramaturgia; франц.: dramaturgie.
1. Еволюція поняття
а) Первісне класичне значення терміна
У відомому тлумачному словнику французької мови Літтре поняття драматургії визначено як “мистецтво написання театральних п’єс”.
•У найширшому значенні драматургія є технікою (чи, інакше, поетикою) мистецтва, що передбачає виведення принципів побудови твору на основі конкретних
індуктивних прикладів, дедуктивних систем абстрактних принципів, а також існування сукупності виключно театральних правил, знання яких конче потрібне для написання п’єси та її точного аналізу.
До класичного періоду драматургія, яку здебільшого розробляли самі автори
(наприклад, “Промова” Корнеля, “Гамбурзька драматургія” Лессінга), мала на меті
з’ясування правил, ба навіть рецептів написання п’єс та приписів творчості для драматургів (наприклад, “Поетика”Арістотеля, “Практика театру” д’Обіньяка).

• Ж.Шерер, автор “Класичної драматургії” (Франція, 1950 р.), розрізняє внутрішню структуру п’єси (чи інакше драматургію у вузькому значенні) та її зовнішню
структуру, яка зв’язана з (ре)презентацією тектсту: “Внутрішня структура […] – це
сукупність елементів, які […] становлять суть п’єси; це те, що є для автора сюжетом
ще до появи роздумів над поставою. Цій внутрішній структурі протистоїть зовнішня
структура, складена з форм, які залучають потенцію написання п’єси та її репрезентацію” (Scherer, 1961).
Класична драматургія шукала складові елементи драматичної побудови будьякого класичного тексту, якот експозиція*, зав’язка*, конфлікт*, розв’язка, епілог* тощо.
Класична драматургія вивчала тільки працю автора та розповідну структуру
твору. Безпосередньо в її поле зору не потрапляла сценічна реалізація вистави, відтак у наш час спостерігаємо певну байдужість критиків до цієї дисципліни, принаймні до її традиційного тлумачення.
б) Брехтівське і постбрехтівське тлумачення
Починаючи від Брехта з його теоретичними засадами драматичного та епічного театру, трактування понять драматургії, поза всякими сумнівами, розширилися:
• ідеологічна й формальна структура твору;
• специфічний зв’язок форми та змісту із сенсом, на основі якого Руссе визначає мистецтво як “солідарність ментального світу й очевидної конструкції, світогляду та форми” (Rousset, 1962 : 1).
• загальновживана практика використання у поставі тексту, призначеного для
впливу на глядача. “Епічна драматургія” для Брехта означала не що інше, як театральну форму з використанням засобів коментування та епічного дистанціювання задля досконалого опису обраної соціальної дійсності та намагання її змінити.
Драматургія в такому тлумаченні стосується водночас і первісного тексту, і
сценічних засобів постави. Вивчити драматургію вистави означає “рельєфно” описати фабулу п’єси, тобто визначити її в конкретній репрезентації специфіки театральної манери викладу й розповіді дійства (див. анкетування* № 9).
в) Повторне тлумачення драматургії як діяльності драматурга
Драматургія як діяльність драматурга (значення 2) полягає у задіянні текстуальних і сценічних матеріалів, виділенні складних сенсів тексту для особливої інтерпретації та орієнтації вистави в потрібному напрямку.
Драматургія відтак означає сукупність естетичних та ідеологічних варіантів,
які трупа (від режисера до акторів) повинна зреалізувати. Її завдання полягає в розробці та репрезентації* фабули*, виборі сценічного місця, монтажі*, грі акторів,
ілюзійної або дистанційної репрезентації вистави. Одне слово, драматургію цікавить, як будуть розміщені матеріали фабули в текстуальному й сценічному просторі та як – у часовому плані. Драматургія (в сучасному тлумаченні) виявляє тенденцію до виходу з рамок аналізу драматичного тексту задля його всеохопності та сценічної реалізації.
2. Проблеми драматургії
а) Функціонування естетики та ідейності
Вивчення функціонування світу та сцени, тобто ідеології та естетики – основні
завдання драматургії. Йдеться про розуміння самого факту “формування” поглядів
на людей і на світ, тобто процесу формування тексту й сцени. Така ситуація вимагає реалізації процесу моделювання (абстрагування, стилізації та систематизації) людської діяльності, що дає можливість специфічного використання театрального механізму. У театрі сенс – це обов’язково питання конкретної технічної реалізації на
основі сценічних матеріалів, форм і структур.
Драматургія базується на аналізі дій та актантів дій (дійові особи), що,
своєю чергою, вимагає визначення векторів драматургічного світу, цінностей актантів і сенсу (скерованості) фабули. Драматург вибирає текст для читання та постави залежно від того чи іншого когерентного погляду й інтерпретує його історичність, вкоріненість у людську історію та відокремленість від цієї історії, віддаленість драматичної ситуації та нашого референтного світу. Інтерпретуючи п’єсу відповідно до того чи іншого літературного жанру, можна створити найрізноманітніші фабули й персонажі, з тим, що текст завдяки “родовій селекції” щоразу набуватиме іншої, окремої конфіґурації. Всі ці варіанти дозволяють повторювати (якщо тільки не прояснювати) структурні й історичні двозначності, вербальний і невербальний підтекст та незрозумілі місця (труднощі прочитання, що не підлягають жодним поясненням).
б) Еволюція драматургів
Еволюція ідейного змісту в історичному аспекті й пошук формальних засобів
пояснюють неузгодженість, котра виникає між формою та змістом, викликаючи сумнів щодо їхньої діалектичної єдності. Сонді свого часу продемонстрував протиріччя західноєвропейського театру кінця ХIX ст., де використовували віджилу форму діалогу як ознаку взаємин між людьми, тоді як слід було вести розмову про світ, у якому ці стосунки стають нестерпними (Szondi, 1956 : 75). Сталося так тому, що сучасна людина озброєна науковими знаннями у царині соціальної дійсності. Пізніше Брехт відкине драматургію, що демонструє себе як незмінна форма й джерело ілюзій.
в) Драматургія як теорія репрезентації світу
Кінцевою метою драматургії є репрезентація світу у випадку, коли вона вдається до міметичного реалізму або відходить від мімезису, задовольняючись зображенням автономного світу. Принаймні драматургія встановлює фіктивний статус і
рівень реальності персонажів і самих дій. Вона зображує драматичний світ візуальними та слуховими засобами й вирішує, що публіка сприйматиме як реальність і що виглядатиме “правдоподібно”. Отож драматургія добирає “ключ” (як у музиці) до ілюзії/не ілюзії й підтримує такий стан упродовж сценічної фікції. Одним із основних шляхів цієї репрезентації є демонстрація дії та протагоністів дії. Зрештою, кінцева й основна мета полягає в “регулюванні” відношень між текстом і сценою: як “грати” текст, якого сценічного імпульсу йому надати для зрозумілого подання в певну епоху й для певної публіки.
Ставлення публіки є тим зв’язком, що визначає й уточнює всі інші стосунки:
повинен театр подобатися чи, навпаки, не подобатися, приносити задоволення чи неприємно вражати, відтворювати чи розвінчувати події. Такими є питання, що їх драматургія формулює у процесі реалізації своїх творчих здобутків.
г) Різноманітність і розповсюдженість драматургій
Хто не має узагальненоуніфікованого світогляду, той неминуче сприйматиме театральну репродукцію як фрагментарну затію. У такому випадку непотрібною
буде драматургія, яка штучно поєднує у собі когерентну ідеологію й адекватну форму, оскільки одна й та ж репрезентація часто вдається до різних драматургій. У цьому сенсі вистава не вибудовується на основі єдиної ідентифікації чи єдиного дис­танціювання. В деяких виставах маємо спроби урізноманітнення використовуваних раніше драматургій, що дає кожному акторові можливість організувати гру відповідно до власного розуміння дійсності. У наш час поняття “драматургічних варіантів” точніше відображає сучасні тенденції, аніж це властиво “драматургії”, яку розглядають як глобально структуровану сукупність гомогенних естетикоідеологічних принципів.
Літ.: Couhier, 1958; Dort, 1960; Klotz, 1960, 1972; Jaffré, 1974; Keller, 1976; Monod,
1977 a; Pratiques, n°41, 1984; n° 59, 1988; n° 74, 1992; Ryngaert, 1991; Moindrot, 1993.