Експозиція
ЕКСПОЗИЦІЯ (лат. exposition, exponere “виставляю, виставляти”)
Англ.: exposition; нім.: Exposition; ісп.: expositión; франц.: exposition.
В експозиції (у XVII ст. вираження сюжету у формі висловлювання) драматург
подає інформацію, потрібну для оцінки ситуації й подальшого розуміння дії. Знання цієї “передісторії” – надзвичайно важливий аспект п’єс з ускладненою інтриґою.
Воно мусить бути присутнім у кожному драматичному тексті, який імітує або вказує
на зовнішню реальність і демонструє дію з людьми.
1. Місце експозиції
Досі точаться суперечки про те, чи експозиція є складовою частиною п’єси (на
тому рівні, що криза та епілог), чи її “розказано” впродовж усього тексту. У класичній драматургії експозиція (чи інакше протаза) переважно подавалася на початку п’єси (перший акт, ба навіть перші яви) і здебільшого концентрувалася на оповіді або “наївному” обміні інформацією. Однак, коли драматична структура, не обмежуючись кризою або конфліктами, стала довільною, вказівки щодо дії почали з’являтися дедалі частіше в різних місцях тексту. Щодо аналітичної драми як виняткового театрального різновиду, де конфлікт не показують, а підказують ще до початку аналізу його мотивів, текст перетворюється в розширену експозицію, а ідея твору втрачає будьякий просторовоозначальний вимір (наприклад, Геббель, Ібсен).
Окрім цього, не завжди вдається знайти експозицію там, де її можна було б очікувати. Наприклад, розташування експозиції в натуралістичному театрі “потай” постачає значну кількість інформації, що її використовує (навіть несвідомо) публіка.
Ця інформація допомагає збагнути розгортання дії. Загальний кадр вистави зі свого боку постачає більшменш повний багаж інформації: відомості про місце театру, походження й політичну орієнтацію трупи, програма вистави з драматичним аналізом, що значно збагачує глядача. Сучасний театр дедалі рідше окреслює місце експозиції, зводячи її до єдиного набору інформації [Корвен (Corvin, 1978 a)].
2. Методика експозиції
а) Експозиція як попередня інформація
Іноді публіка відає про певні елементи дії, які не треба відкрито пояснювати:
мітос у старогрецькій трагедії, попередній текст у пародіях класичних текстів.
б) Натуралізм
Оскільки експозицію часто розглядають як неминуче “зло”, що передує дії і
“запускає” її, хоча й не є її складовою частиною, драматург поривається замаскувати
експозицію або принаймні зробити її правдивою. Ось чому початок п’єси відразу
захоплює глядача, зводить його з розпочатою історією та логікою, яку він миттєво ловить: “Мистецтво драматичної експозиції полягає в подачі її настільки природно,
що не виникає найменшого сумніву в мистецтві” [Мармонтель (Marmontel, 1787)].
в) Драматизація
Щоб експозиція, яка радше є статичною та епічною (об’єктивна оповідь про
обставини), виглядала природно, вона повинна легко переходити в живий діалог,
справляючи враження “запуску” в хід основної дії. Так виглядає доктрина “експозиції в процесі її реалізації”: “Найкращим драматичним сюжетом є той сюжет, де експозиція відразу виступає частиною розвитку дії” (лист Ґете до Шіллера від 22 квітня 1797 р.).
3. Форми експозиції
У класичній драмі експозиція, побудована за методикою правдоподібності, подається здебільшого в розмові між героєм (чи героями) і повірником. Вона повинна бути короткою й водночас ефективною: інформацію слід подавати стисло й чітко, не повторювати її надаремно, не поминути важливих моментів мотивації персонажів, підготувати розвиток фабули і її завершення, використовуючи дискретні вказівки.
З іншого боку, коли у виставі, за задумом її творців, не повинно бути імітації
та ілюзії, мотивація інформаційного рівня перестає бути важливою. Персонажоповісник або група фіґур, які приховують свою справжню суть (Піранделло, Брехт), передають інформацію “іронічно” й безпосередньо. Відповідно до методики суперечностей абсурдні персонажі говорять про ланцюг очевидних фактів (наприклад, у “Голомозій співачці”) або про “філософські” пропозиції безвідносно до місця їхньої подачі. У таких випадках, хоч як це парадоксально, функція експозиції полягає в поданні фактів, які не стосуються розуміння дії. Експозиції немає ніде, і водночас вона є всюди. Вона легко “розчиняється” і знову зринає в інших аспектах: контекст, ситуація, ідеологічні пресупозиції. “Розчиняючись” і “дедраматизуючись”, вона стає однією з найскладніших передумов розкриття драматургічної архітектоніки.
4. Питання, які виникають при розгляді експозиції
а) Актантна модель
Хто протагоністи? Що їх роз’єднує? Що їх об’єднує? Якою є мета дій?
б) Ефект реальності
Яким є ефект п’єси? Яку атмосферу й реальність вона відтворює? Для чого?
в) Логіка зображеного світу
Якщо логіка світу фікції відрізняється від логіки реального світу, як пояснити
цю різницю?
г) Суть театральної гри
Якою є мета постави? Як порівняти фікцію з нашим світом? Ідеальною експозиція є тільки у випадку ефекту ідеологічного розуміння. Глядач володіє знанням
про фіктивний світ, про ідеологічний і моральний зв’язок вистави із зображуваною
ситуацією.
Літ.: Freytag, 1857; Scherer, 1950; Bickert, 1969 et in Keller, 1976; Klotz, 1969.
