Інтерпретація
Англ.: interpretation; нім.: Interpretation; ісп.: interpretación;
франц.: interprétation.
Інтерпретація – це ставлення читача чи глядача до тексту та вистави, відтак її
завданням є виявлення сенсу й значення твору. Окрім того, вона стосується ще й
процесу постави спектаклю драматургом і сприймання вистави публікою.
1. Інтерпретація постави
Драматичний текст не виконують “безпосередньо”, без попереднього драматургічного опрацювання, спрямованого на пошук значущого аспекту, який мав би бути представленим на сцені. Коли твір прочитано, його конкретизація залежатиме від епохи й умов постави*, а також від публіки, якій вистава адресується.
2. Інтерпретація актора
Інтерпретація з боку актора буває то грою, то особистою транспозицією твору, цілковито новим творінням актора на матеріалі, яким він володіє. У першому
випадку інтерпретація тяжіє до певного самоусунення актора задля здійснення задуму драматурга чи режисера. Актор при цьому вже не виконує ролі користувача й трансформатора інформації: він стає просто лялькою У другому випадку, навпаки,
інтерпретація стає джерелом значень, де знаки* утворюються не як наслідок доапріорної системи, а як структурування та формування цієї системи. З виникненням постав*, коли режисери стали відмовлятися сліпо наслідувати незмінний “законодавчий” текст, інтерпретація перестає бути вторинною мовою. Вона робиться власне матеріалом для спектаклю.
3. Глядацька і читацька інтерпретація
а) Герменевтичний підхід
“Інтерпретувати текст...] не означає шукати приховану в ньому інтенцію автора, а іти за логікою в напрямі до референтності, тобто певної реальної дійсності,
чи радше певного буття, відкритого для тексту. Інтерпретувати означає розвинути
думки, які запрограмував дискурс між людиною та дійсністю” [Рікер (Ricœr, 1972 :
1014)]. Неможливо обійтися (як це намагалися зробити теоретики семіології комунікації, механічно пересадженої на літературу та мистецтво) без розумінняі суті герменевтики та інтерпретації. Інтерпретація змушує обережно ставитися до різних варіантів прочитання твору. Вона спонукає до оцінки творчих зусиль і сприймання глядачем, а також герменевтичного ставлення до спектаклю: “Ставлення глядача до спектаклю є композиційно неясним, непевним, двозначним; саме йому, тобто глядачеві, слід не дошукуватися сенсу, а брати участь у процесі його виникнення, виходячи з комунікативності випадкових аспектів спектаклю. Отож, така позиція актора, поза всякими сумнівами, стає до певної міри інтерпретацією” [Корвен (Corvin, 1978 : 15)].
б) Семіотика й семантика
Теорія Бенвеніста (Benveniste, 1974 : 4367) щодо розмежування семіотичного
виміру (закрита система диференціації знаків) і семантичного виміру (відкрита стосовно світу й дискурсу, ситуацій та інтерпретацій система) дозволяє розрізняти сенс вистави та її значення. Якщо розуміння сенсу дає можливість описувати іманентне функціонування твору (його архітектоніку), то інтерпретація сприяє розумінню вистави в площині зовнішніх систем певної епохи, історії та суб’єктивного ставлення глядача.
в) Плюралізм інтерпретацій
Критичне опрацювання тексту й сцени може відбуватися або в напрямку аналізу (проблемного) до центру ґравітації (статичної інтерпретації), або в напрямі урізноманітнення інтерпретаційних ходів і можливих векторів інтерпретації всередині спектаклю. Нині, на нашу думку, переважає останній варіант. Науковці здебільшого є прихильниками плюралізму, а отже, розвивають теорію Р.Барта: “Інтерпретувати текст не означає надати йому більшменш арґументованого, довільного сенсу, а, навпаки, означає оцінити поліваріантність його побудови” (R.Barthes, 1970 : 11).
Літ.: Ricœr, 1965; Barthes, 1996 b; Pavis, 1980 c, 1983 a.
