Інтертекстуальність

Англ.: intertextuality; нім.: Intertextualität; ісп.: intertextualidad;
франц.: intertextualité.

Згідно з теорією інтертекстуальності [Крістева (Kristeva, 1969), Барт (Barthes,
1973 a)], текст стає зрозумілим тільки завдяки взаємодії з іншими попередніми, які,
трансформуючи даний текст, видозмінюють його. Відтак місце драматичного тексту й тексту вистави – у серії сценічних драматургій і сценічних знаків. Деякі
режисери, не вагаючись, вводять у тканину сценічного твору чужі тексти, пов’язані з п’єсою одним і тим самим змістом: тематичністю, пародійністю і пояснюваністю (Вітез, Планшон, Месґіш). Так відбувається діалогізація цитованого твору й первісного тексту (зокрема, так Вітез цитував Араґона у своїй поставі “Андромаха”).
Описану вище техніку належить відрізняти від звичайного переведення численних
постав у соціальний чи політичний “контекст”: пошук інтертексту трансформує початковий текст – і в плані означених, і в плані означальних. Він ущент розбиває послідовність фабули й театральну ілюзію, зіставляючи два ритми й дві манери викладу, часто прямо протилежні, та дистанціюючи початковий текст від акцентуації його матеріальності. Інтертекстуальність виникає і тоді, коли режисер ставить одночасно (з тими самими декораціями і навіть акторами) два тексти, які неминуче перегукуються між собою, як, наприклад, у Вітеза в його мольєрівській тетралогії; в А.Дельбе в його трьох “Расінах”; у “Театрі Акваріум” в “Неминуча” Метерлінка й “Леонія випереджає Фейдо”; в “Служниці” О.Пі. Це поняття вимагає пошуку зв’язку між двома текстами, аналізу тематичних асоціацій та розширення горизонту прочитання текстів.

Літ.: Bakhtine, 1970; Texte, № 2 , 1983 (bibliographie); Pavis, 1983 a, 1986 a; Ruprecht,
1983; Lehmann in Thomsen, 1985.