Кінезис

Англ.: kinesiks; нім.: Kinesik; ісп.: kinésika; франц.: kinésique.

Уміння спілкуватися жестами й виразом обличчя. Фундаментальна гіпотеза в цій галузі полягає в тому, що вираженням засобами пластики керує система
кодів, яку засвоїв індивід і яка є відмінною в кожній іншій культурі. Засвоєння рухів охоплює низку факторів: форми й функції індивідуального спілкування, природа
взаємодії рухів і мови, спостереження за жестовою взаємодією двох і більше індивідів. За допомогою кінезису можна аналізувати сценічні взаємодії акторів, їхню свідому й підсвідому діяльність. Результатом аналізу стають сценічні вказівки, переміщення акторів і дистанції між ними. Функція кінезису театральних жестів полягає у формалізації процесу згаданого жестового “субспілкування”: вплив зображеного суспільного середовища, спосіб естетичної стилізації, індивідуальні й незалежні від жестів фактори і те, як враховує їх режисер. Фактори жестового кодування, з якими зустрінеться глядач, надзвичайно розмаїті. Їх складно розшифрувати. З іншого боку, сцена змушує режисерів та акторів кодувати жести. Сцена спрощує (для автентичного розуміння фабули) суть “дослідницької лабораторії” кінезису. Погляд і кут зору глядача й актора виявляються важливішими, ніж відстань між тілами акторів (проксеміка) – коли йдеться про театр чи про щоденне буття. Тому конче потрібно врахувати перспективу сприймання глядача та його емоційний чи просто фізичний стан. Суб’єктивні висновки мімів* і наукові дослідження низки театрознавців (Брехт, Декру, Мейєрхольд) щодо позицій, поз і ґестусів були першими теоретичними спробами кінезису жестового коду ще до її реалізації у театрі.

Літ.: Laban, 1960, 1994; Goffman, 1967, 1981; “Langages”, № 10, 1968; K.Scherer,
1970; Schechner, 1973 a; Stern, 1973; Birdwhistell, 1973; Sebeok, in Helbo, 1979; Pavis, 1981 a; Sarrazac et al., 1981; Pavis, 1996.