Картина жива

Англ.: tableau vivant; нім.: lebendes Bild; ісп.: cuadro viviente; франц.: tableau vivant.
Постава з одним або багатьма нерухомими й застиглими акторами в експресивній позі, що нагадує статую чи намальовану картину.
1. Цією технікою користувалися в Середньовіччі та в епоху Відродження, однак захоплення нею та її “теоретизація” належать, зокрема, XVIII ст. (К.Бертінацці
вважають одним з драматургів цієї сценічної практики: він створив картину, яка зображала малярський твір Ґреза “Сільська наречена”). Згадана техніка стала жанром, що його обстоював Дідро в праці “Про драматичну поезію”: “Фіґури треба поставити поруч, наблизити між собою або порозкидати їх, ізолювати чи згрупувати й отримати низку картин, які були б скомпоновані реальним чином” (Diderot, 1758 : 110).
2. Завдяки жанровим полотнам жива картина створила драматургію з описом
місцевостей, з охопленням життя в його щоденному побуті та з наділенням людини
сукупністю патетичних образів. Нерухомість (як у випадку Ґреза) має на меті тримати в “зародку” рух і вираження внутрішнього світу. Жива картина вписується у моменти, коли потрібно нагадати радше про певні ситуації та умови , ніж про вчинки та характеристики. У деяких п’єсах цю техніку використовували систематично (в Дідро, але також в Гоголя у “Ревізорі”, що завершується образом катастрофічної незворушної ситуації персонажів, які чекають на приїзд фінансового інспектора). Однак переважно в процесі реалізації постави в наш час знову вдаються до цієї техніки.
У низці постав театру буденності та театру образів (Лассаль, Венцель, Дойч,
Кроц) кожен логічний фраґмент завершується картиною з нерухомими акторами, які завмерли у певній позі, що свідчить про сильний вплив середовища та трактування цієї драматургії: “дрібними мазками” для напівсвідомого сприймання яв у певну мить прояву.