Гармати кличуть знов до бою... та інші вірші. Іван Сидорчик

ГАРМАТИ КЛИЧУТЬ ЗНОВ ДО БОЮ

Гармати кличуть знов до бою,
Зусюди б*ють, як батоги,
А в нас – уже нема набоїв,
Лиш дика лють до ворогів
Та ще, позаду, Батьківщина
В саду, що раптом спопелів,
Та мати, що заждалась сина –
Ікона нашої землі.

Гармати знову звуть до бою;
Луна команда йти вперед,
Хоч в нас уже нема набоїв
І ми, прощаючись  з тобою – 
За  автомати знов беремсь.

Хоч в нас уже нема набоїв;
Ще з ночі вистріляно все.
Та ждем, зітхаючи з тобою,
Що хтось їх ще та підвезе
Й тим самим сили нам подвоїть.
Дасть заступити світ стіною
Від ворога, що, ген, повзе…

РОТА

Війна й сумно долі в окопах
Вкриває кривава роса,
І в ній, поріділа вже рота,
Мов птах, відліта в небеса.

Хоч в декого з серця ще й лине, – 
Мов прапор, злина раз по раз:
Вертайтеся, хлопці, живими, –
Вітчизна чекає на вас!

Та в воїнів є ще робота;
Нападник іще не відповз,
Отож не хитається рота,
Мов воду – втира свіжу кров

У вибухах вбивчого грому,
Де все ще луна раз по раз:
«вертайтеся, хлопці, додому, –
Вітчизна чекає на вас»

Де луплять ворожі гармати,
Й зусюди летить чорний сніг.
Й не хочеться хлопцям співати,
Що ще дочекаються їх…

ВНУКИ

Літо доспіває, вже в зеніті
Струшує меди з своїх долонь:
Гори яблук на столі й на вікнах,
І жде баба внуків у село

Із міських, задимлених асфальтів,
Де й трава вже рідкість – ну а тут
Від рясних, в росі, яблукопадів
Й роздуми вже зоряно цвітуть.

Хоч біда у баби, справжня мука
Віднедавна поселилась тут:
Яблук вдосталь, та немає внуків –
По містах тепер вони живуть..

ПІСНЯ

Признатись,-   сором,  наче  п’явка  ссе.
Коли  десь  на  весілля  потрапляю,
І  в  тому  гулі  глохну  від  пісень,
Яких  уже  давно  не  пам’ятаю.
 Й  хоч  хтось втіша «‎Журитися  не  слід!» -
Я  б  у  сльозі  у  власній  утопився;
На  мене  кисло  дивиться  весь  рід –
Мов  каже,
Що  в  мені  він  помилився.
 Й  відводить  очі, гублячи  слова.
Й  стає  мені  в  тім  велелюдді  тісно.
А  все – моя  немудра  голова,
Що  в  суєті  забула  рідну  пісню.

ДІСТАЛОСЬ ВСІМ ВІД «БРАТНЬОЇ» ЛЮБОВІ…

Дісталось всім від «братньої» любові,
Яку несе Москва в усій красі;
В санбатах від побаченої крові
Геть сиві санітарочки усі.
Й, бува, здається їм, що то лиш сняться
Скалічені солдатики в бинтах.
Й чомусь уже не хочеться сміятись
Дівчатам у їх молодих літах.
Й, не стримуючись, по кутках ридають;
До дзеркалець припавши крадькома,
З жалем свої сивини розглядають,
Якими їх позначила війна…
 

ЗЧОРНІЛА БЄЛГОРОДЩИНА
 
І знову з белгородщини летіло *;
Підступно стерто ледь не пів села.
Тож Бєлгородщина уже не біла,
А чорна від біди, що принесла.
 
А орки все хизуються війною,
Та й чим іще хвалитись можуть там,
Коли в них замість серця під полою
Лише крива шаблюка та аркан…
 
   * Під час теперішньої війни, розв*язаної 
московитами, чимало обстрілів території України 
здійснюється саме звідти.
 
 
НЕПІДНЯТИЙ ТЕЛЕФОН
 
Там, де в димах стікає кров'ю фронт
І все святе вже вибили гармати, – 
В окопі дрібно дзвонить телефон,
Та вже нема кому його підняти.
 
Лиш стогони чиїсь із полинів
Та в мареннях пригадана ще мати,
Яка ще й досі сина жде з війни,
Але кому тепер про те сказати?!
 

ДИТЯЧІ МАЛЮНОЧКИ 
З розповіді фронтовика
 
У бліндажі, де вже неначе
Й нема проклятої війни,
Висять малюночки дитячі,
На котрих ми, усе ще ми.
 
І коли знову йдем в атаку,
Встаєм в вогні на повен зріст –
То замість сльози витирати
Пригадуєм родинний лист,
 
Де все близьке й святе. Й неначе
Нема проклятої війни,
І на малюночках дитячих
Усе ще ми, усе ще ми…

ЗАМІСТЬ СМИЧКІВ УЗЯВШИ АВТОМАТИ…

Ну що тут скажеш, що вже вдієш, брате? --
Зведися духом, витри піт та кров
На зло риблудним ворогам проклятим; 
Замість смичків – тепер в нас автомати,
І  граємо ми вже не про любов.

Хоч що не день – рідіє наша рота,
Де села догоряють, мов свічки
Й луна лиш чорна музика з окопів,
Від автоматів, що замість смичків.

Чи відали, що будемо стріляти,
Що раптом в чорне вдягне все пітьма,
І ми, замість коханих обнімати,
До рук своїх візьмемо автомати
Й підемо всі Вітчизну захищати,
Де музики давно уже нема…

В РОЗВІДКУ

«Хто сміливий?» – питає комбат, – 
Ледь приховуючи тінь засмути,
Адже зна, що дороги назад
В хлопців може уже і не бути.

«Не наказую, лише прошу,
Бо і сам там не раз був, тож знаю,
Який колір в того споришу,
Що попереду там вас чекає».
Й обніма всіх вже сивий комбат,
Ледь згасивши в собі тінь засмути,
Адже зна, що дороги назад
В хлопців може уже і не бути,
Як  в тих зір, що, ген, впали з небес,
І в димах, що наспіли, не сяють.
Піднімаються хлопці – і вже,
Наче тіні на стежці зникають.

де таки ворог близько уже
Й оглядатися не випадає,
Хоч впадуть всі, мов зорі небес,
Та не раз ще засяють, засяють…

ОБЕРІГ

Це лихо й справді люд, мов ліс, вихитує,
Мов дикі бурі ліс впродовж століть;

Згоріла хата, й тільки слоїк з квітами
На  її місці на столі стоїть. 

Мов оберіг святий від діда-прадіда,
Що і у пащі дикого вогню,
На крилах пам*яті всім нам нагадує,
Що наш народ ніхто ще не зігнув.

І хай не зразу – та, усе ж, відродимось,
Шаблями освятивши землю цю.
І вкотре вже, зітхнувши, знов підводимось

У хмарі смертоносного свинцю..
 

Наблизим волі день, хоч зло розхитує
Нас, наче буря бір ледь не щодня;
Й зведемося – адже ще душі з квітами
Навіть в хатах згорілих пломенять…

ПРИОРІТЕТИ

У тої зарази 
Нема й унітазів;*
Все тратять на зброю
І …сунуть війною.

Кажуть, «на коні»,
Насправді ж -- в г…і!

Прим.* - вояки окупаційних військ крадуть в Україні і вивозять до себе у вигляді трофеїів навіть звичайнісінькі унітази, вирвані «по живому» із людських вбиралень.  Але, як не дивно, при тім кошти на новітні озброєння та війну у тій країні є.

ТАНЦІ НА ГРАБЛЯХ
 
Хоч ґуль немало вже в нас на лобах,
І вже не раз пекучий сором мучить,  –
Та й далі ми «танцюєм» на граблях;
Нічого, схоже, нас життя не учить.
 
І як, скажіть, позбутися цих бід?
І як навчитись жити нам, як люди?
Коли проб'ємо отупіння лід
Й на ті «граблі» вже пертися
                                        не будем?! 

МАМИНА НАУКА

Наука мамина не в'яне, 
Не і понині пломенить:
Остерігайтесь слів поганих,
А добрі – й сто раз повторіть.
Бо світ наш тому й світом зветься,
Хоч іноді, бува, й гірчить,
Доки в нім є слова від серця,
Доки в нім є щось від душі.

Такою є наука мами,
Що мов та зірка пломенить:
Остерігайтесь слів поганих,
А гарні – й сто раз повторіть…

                  * * *
 
Ще мариться голос зозулі,
Що пророкував нам літа,
А тут – лише  снайперські кулі,
Що з свистом в окоп наш летять.
 
Й, відпавши на мить 
від прицілу,
Питає охриплий комбат:
«Ну як ви, хлоп'ята, ще цілі? –
Ще зможемо повоювать?»

Й, почувши, як десь 
                          на гармошці
Рве душу в кутку гармоніст,
Вкладає прив'ялу волошку
В свій ще недописаний лист.
 
А пісня та кличе в минуле,
З якого все ще доліта
Й приглушений голос зозулі,
Що пророкував нам літа…

ВИБІР

Всього ще буде в нас:
Вікторії і втрати
Не раз ще обпечуть на протяжних вітрах,
Та, грішному мені,
Все ж хочеться стояти
Наскільки й сили стачить – 
На стороні добра
І йти лише на світло
В пітьмі кромешно-чорній,  – 
Туди, де промінь сонця пророче пломенить;
Не гоже ж бо на все дивитись лиш з балконів,
Тим більше, що живемо
Всього лиш якусь мить…

Із збірки віршів БАЛ ХРИЗАНТЕМ. І. СИДОРЧИК

* * *
Для щастя треба небагато,
Всього лиш трішки доброти.
Аби в душі цвіло, – для свята
Хоча б дорогу підсвіти
В думок правічнім страхоліссі,
Що всі надії відбива,
Хоч іноді вже й не до пісні,
Й потрібні губляться слова…
* * *
Не судім про цей світ надто строго,
Де і справді ми всі – як трава,
Адже в нашім житті, слава Богу,
Ще трапляються справжні дива.
І цвіте, як волошка у житі,
Пресвята наша Київська Русь.
Й, попри все, іще хочеться жити,
І хоч сумно – всміхатись комусь!..

ЗРАНЕНИЙ

Зранений вояк не плаче;
Не закляк в біді своїй,
Хоч і зшитий, наче м*ячик, –
Знову на передовій
Між своїх, в окопах, хлопців,
Побратимів бойових,
Що лише одного хочуть – 
Миру для осель своїх.
Тому й рушили до війська,
Коли ворог завітав,
Хоч, по-суті, ще хлопчиська,
Й бій – одна із їх забав,
Де весь час  снаряди й міни,
Переорюючи тишу,
тіло рвуть, немов ожинник,
Тільки в сотню раз страшніше. 
Тож вже звикся і не плаче;
Поміж сивих прапорів,
Знов стрибає, наче м*ячик – 
Постарались лікарі!..

РВЕТЬСЯ ТИША…

Тиша рветься, як та павутина,
Гул сирени дійма знов і знов;
Спалено ледь не пів-України, –
Ось така вона «братська» любов.
Ось такі вони, «дружні» обійми;
Полинами наскрізь проросли,
Бо за ними лиш війни і війни:
В нас на шиях – чужі постоли.
Бо кортить іще нас придушити,
Затоптати так хочеться їм
І все добре, що є на цім світі
У кишеню собі положити,
Ще й «по-братськи» всміхнутись при тім.

Тому й тиша – немов павутина,
Й знов сумні прапори лопотять;
Адже хмарами на Україну
Із Орди й зараз стріли летять…

                       2014 – 2023 р.р.

Із зб. ПО ТОНКОМУ ЛЬОДУ

                    * * * 
В нас страхів навганяли багато,
Торочили не раз і не два
Про підступність Америки й НАТО.
Хоч насправді стріля в нас Москва,

Де не вивітривсь ще дух Батия,
Звідки зирить й тепер Чингізхан,
Бо по-іншому жити не вміє, 
Тож і досі  не затишно нам.

В нас страхів наплодили багато,
Ще і досі торочать, бува,
Про підступність Америки й НАТО,
Хоч насправді стріля в нас  Москва*…

     * Мається на увазі анексія Росією українського Криму, розв'язання нею кривавих конфліктів у Чечні і Грузії, спровокована та підтримувана й досі братовбивча  колотнеча у  нашому Луганську та на  Донбасі.
                                                Грудень 2020 р.
                 
  
А МОСКАЛЮ ВСЕ МАЛО
 
А москалю все мало, мало й мало, –
Йому й понині спати не дають
Грузинські вина й українське сало, 
І він мечем окреслює свій путь
В поля пшеничні, у сади зелені,
З ведмежих лігвищ виповзши на світ,
Аби і далі всіх тримати в жмені,
Під чоботиськом своїх підлих літ.
Але нехай ординцеві не сниться
Мандрівка легка з бурдюком вина,
Бо  в нас ще й досі воля пароститься
Й завжди знайдеться шабля замашна!..
 
      * Осінь 2021-го, восьмого року чергової російсько-української війни.

До українців
 
Мій народе, я одного хочу,  
Над усе бажаю, –  не втаю: 
Нехай час тобі відкриє очі,  – 
З клітки душу випустить твою
Й, мов мару, зірве з тебе кайдани – 
Щоб ти, вільний, врешті заспівав.
Недаремно ж ти на всіх Майданах,
Кров'ю обливаючись, вставав!..

 
ОБОРОНЦЯМ НАШОЇ ВОЛІ 
 
Хоч убийте, не можу забути
Подвиг тих, хто ще в юні роки,
Не вагаючись, рушив під Крути –
Рятував світ від більшовиків.
 
Не відмахуйтесь, люди, не треба,
Бо ж не всі тоді вийшли із хат,
Аби наше усміхнене небо
Захисти в бою від «робят»,
 
Що з московських боліт 
                                  прискакали,
Нагостривши свої постоли,
Аби ми повік волі не знали 
Й далі в ярмах чужинських гнили.
 
Хоч убийте, не можу забути.
Та і вам це зробити не дам;
Пам'ятаймо про тих, хто під Крути 
Йшов на смерть, 
                   не скорившись катам…

До Т. Шевченка

Ото тобі честі, Тарасе, а ти і не радий,  –
Сам цар тебе, бач-но, увагою не обійшов;
Погнав з України – без права писати і малювати, – 
Який бо ще нелюд страшнішу покару знайшов?!
А все непокора – уперта душа бунтівнича!
А все твій талант, чи то вже безталання твоє?
І в зранену душу вужем прокрадається відчай,
Остання надія, неначе туман розтає.
Довкіл обступають степи, наче ситі верблюди,
Піски і піски. Й пересохла руда ковила.
Отак тебе, батьку, виводило лихо у люди,
Такими стежками обпалена Муза вела!..

ТВЕРДЬ

Чую від дрібнотечі не раз, 
Що слова, то не твердь під ногами,
Тільки ж ворог, припершись до нас,
Нищить першими книги і храми.

Сіє в душах отруту завжди
В намаганні зробить нас хохлами,
Бо безмовні – що квіт без води;
Із землі хоч і пнеться, та в*яне. 

Отож навіть в годину біди,
В провожаті покликавши й пам'ять, 
Одзиваймось на голос родів,
Щоб завжди мати …твердь під ногами…

ВІЧНЕ

Допоки в далях серпанкових,
Під ясним сонцем, що встає,
Ще чути українське слово  –
То доти й Україна є,

Витьохкує під небесами,
Дівчатком милим у танку,
З своїми щирими піснями
У калиновому вінку!..

Тож Рідне, материнське слово,
Мов квіт, плекаймо між людьми
Й в найдальших далях серпанкових,
Бо доки є воно – є й ми!..

«НЕ РОСТЕ СВОБОДА НА ДЕРЕВАХ»

Осяйнуло якось в місті Лева,
Де в усіх куточках давнина:
Не росте свобода на деревах, –
На шаблюках дозріва вона. 
Підніма з колін тіла і душі,
Для польоту множить силу крил;
То чому ж ми в наймах гнутись мусим?  – 
Хто такого нам наворожив?

Який нелюд й з-за якого тину,
З своїх вух іще й не збивши тлі,
Пнеться знов зігнути Україну, –
Дума, що в нас з дерева шаблі?

Що припне нас до своїх улусів,
Насукавши пут з козацьких крил?..
Хто сказав, що ми коритись мусим? – 
Хто й коли нам ярм наворожив?!!

Тільки ж знову зацвіте калина,
Торкне душ з-під кожного вікна
Й скаже: була й буде Україна,
Бо у серці кожному вона!

Вкралось в записник із  міста Лева
Де в усіх куточках давнина:
Не росте свобода на деревах, –
На шаблюках дозріва вона.