Посиділи!.. та інші вірші. Іван Сидорчик
«ПОСИДІЛИ!»
– Що це за синець, Іване, –
Звідки він узявся?!
– То я вчора, після п'янки,
З свояком прощався.
Погутарили від серця,
Цілувались мило,
А опісля, як ведеться, –
Спадщину ділили.
Хто з нас виявивсь щедрішим –
Вже й не пам'ятаю,
Та про зустріч ту – цю шишку
Серед лоба маю!.
БО ТАМ…
Забулось хіба, як нікчемні раби,
В стада позбиравшись,
ревли раз по раз:
«Услиш нас, рассєюшка,
путін, при-ді-і-і-і!!», –
Й та нечисть зі сходу
поперла на нас?
І хоч до цих пір не вщухає війна,
Й повсюди збирає
ясир свій страшний,
Та, схоже, й понині ще та сарана
Ніяк не збагне, що все лихо у ній
І що ще та зрада не раз обпече,
Відбившись в віках на її прапорах,
Бо там, де так підло зневажено
честь, –
Ніколи й нікому не буде добра.
Забулось хіба, як нікчемні раби
На площах горланили:
«путін, при-ді-і-і»?
Вже стерлось хіба, як у всіх на виду
Мерзота на нас накликала біду?!!
ЙДЕ РОСІЯ ДОРОГОЮ ГІТЛЕРА
Об святе знову чоботи витерто
Й, облизнувшись,
як в шулерській грі,
путін суне дорогою Гітлера –
В Україні війну розпалив,
Все втелющити нам намагається,
Що для світу він щастя несе,
Й з біснуватим Адольфом
змагається,
Хто з них більше біди принесе.
Вже не раз об світ чоботи витерто,
Й, вдаючи з себе зовсім глуху,
Пре росія дорогою Гітлера
Й смерть несе на своєму шляху…
* * *
Ну і як тут приживеться тиша,
Коли, зиркнувши з-під рукава,
Знов сюди, облизуючись хижо,
Пре із улюлюканням москва,
Аби й далі брати, брати й брати,
Як впродовж усіх ординських літ,
Й з танків б'ють замурзані буряти
Й інша нечисть із її боліт,
Що, зійшовши з глузду в тім тумані,
Навіть в золотих словах про мир
Чують, мов закличну пісню ранню,
Лише узвичаєне «Я-си-р!!!».
У БАБИ
Нині в баби у печі
Знов вродились калачі;
Пахнуть – на усеньку хату, –
Кажуть збуджені малята
Й крутяться довкола баби,
Що безмежно внукам рада;
Зустрічає їх так само,
Як і вчора – з калачами!
ІСТОРІЯ, НАПИСАНА СЛЬОЗОЮ
Війна, і хлопці знов стають до бою,
Укотре вже обстріляно село;
Історія, написана сльозою
У долях, геть прогорклих полином.
Оце і все, чим щедрий на сьогодні
Для них цей день в неповні двадцять літ,
Що, мов лелека, по окопу ходить
Із кров*ю на простріленім крилі.
І прикрива ледь не ввесь світ собою,
Лишивши десь в димах своє село.
Історія з сльозою і любов*ю,
Загубленою десь під полином…
(Березень 2023 року)
КВІТОЧКА В БРОНЕЖИЛЕТІ
Увесь день малює свєта
Квіточку в …бронежилеті.
Ось така в нас новина,
А усе – війна, війна,
Що ніяк не затихає:
І в дітей москаль стріляє,
Тому в крихіточки Свєти –
Й квіточки в бронежилетах.
ЗНОВ СВАРИТЬСЯ НЕБО…
Знов свариться небо; гримить і гримить ще від ночі,
Метаючи вниз блискавиці прудкі раз по раз,
Неначе нам, грішним, про щось розказати ще хоче,
Та що саме - чи зрозуміє бодай хтось із нас.
Втомившись від праці, майнуть кудись ще коні грому,
Рвонувши між хмар, що летять звідусіль, на прорив.
Й, лиш ми, із дощем тим з обличчя втираючи втому,
Ще довго гадатимем, що нам Творець говорив.
І лише, всміхнувшись, воскресла земля розуміла
В обіймах туману, що вмить потягнувсь із ярів,
Кому і навіщо оце подаровано крила
Освітленим небом в сліпучім роздоллі громів…
КОБЗАРІ
Зрива свої останні прапори
Примхлива осінь вітром із беріз
Під звуки струн убитих кобзарів,
Колись тайком привезених «на З*їзд»*
Вслухаємось в той стогін, під дощем
Затоптуючи сховані могили,
Здебільшого й не відаючи ще,
Кому так ті нещасні насолили…
Прим.: *Мається на увазі сумнозвісна дикунська акція більшовицької червоної влади, яка в 30-х роках минулого століття під виглядом турботи про народних співців, начеб то на Кобзарський З*їзд, звезла до Харкова кобзарів та лірників з усієї України й підступно їх всіх розстріляла, приховавши навіть місце поховання невинних.
* * *
Забрали до війська хлопчину,
Й той пише із фронту в село,
Що службу свою він нестиме,
Де зроду стрільби не було.
Й в диму викарбовує рідним,
Припавши на мить до землі,
Що в нинішню пору погідну
Вони лише сплять цілі дні.
Й що обстріли – то десь далеко,
А кулі – для них то лиш сон,
Й годує з долоні лелеку,
Що впав з перебитим крилом.
А дома матуся гадає,
Бажаючи вникнути в суть:
Якщо навіть там не стріляють, –
То звідки ж убитих везуть?!
МЕЛІТОПОЛЬСЬКА ЧЕРЕШНЯ
В садах, що довкіл міста,
Дозріли вже черешні;
Під їх вагою знову вгинається гілля,
Та люди їх не бачать, – все ждуть, коли нарешті
Довкола них затихне , закінчиться війна.
Тож тішаться врожаєм хіба що мародери
З глухих боліт московських та з-за Уральських місць –
Ті, що завжди кричали надривно: «Смерть бандерам!»,
І були дуже щедрі …на заздрість та на злість.
Тож, хоч висять черешні; під їхньою вагою
На півдні України вгинається гілля,
Та люди їх не бачать – чекають, що нарешті
Довкола них заглохне проклята ця війна…
Україна, під моторошне завивання сирен літа-2022 року
МАЛИЙ НА СКРИПЦІ ГРАЄ…
Малий на скрипці грає
В підземнім переході,
Збира хлоп*ятко гроші
На власний байрактар,
Аби було чим війську
Гнать ворога на сході
І щоб в очах у неньки
Було поменше хмар.
Малий на скрипці грає
Там, де людей багато,
Зітхає, притулившись
До темної стіни ;
На БАЙРАКТАР збирає,
Аби додому тато
Вернувся найскоріше
З проклятої війни…
Червень 2022 року
П А Р А
Сьогодні свято у шпиталі;
Весілля з радістю й слізьми.
У нього ордени й медалі,
У неї – вельон з сивини.
І плаче з ними вся палата,
Мов в очі хто сипнув піску,
Вона щасливо-винувата,
Він – в інвалідному візку.
Що ж це, війно, ти наробила? –
Питає мовчки їх краса.
Адже і їх бентежні крила
Підносили аж в небеса..
Й пливе в весільнім вальсі пара;
Їх келих випито до дна,
Та чорно на душі від хмари,
Що роздаровує війна…
СОЛДАТ
Солдат розказує дитині,
Вернувшись з фронту, весь в бинтах,
Що вчора він збирав малину
Й, знічев *я, впав на їжачка.
І співчутливо та питає,
З очей зганя сумний туман:
«А що – вже й їжачки стріляють,
Що маєте аж стільки ран???
І просить в зблідлого солдата
Розповісти іще разок,
В якім закутку встиг сховатись
Отой вреднючий їжачок,
Що любить теж смачну малину,
Що червоніє на кущах;
Солдат всміхається дитині
Через щілиночку в бинтах…
СУСІДИ
Стрічаються старі-нові сусіди:
Той із УПА, а той – з енкаведе.
І того й того зве малеча дідом –
На свято незалежності веде.
Один вдяга найкращу вишиванку,
А інший все ще мнеться у дворі.
Ну як признатись, що колись до ранку
Ловив він по лісах не комарів?
Й що той, з-за плоту, й досі кулю носить
З тих пір під самим серцем у собі.
В страшних сибірах душу проморозив,
Та вижив, не втопився у злобі.
Лиш вперто так не впізнає сусіда –
Колишнього друзяку-земляка.
А внук прилип: «Чого волиниш, діду?» ,
На свято незалежності гука.
Із збірки «Бал хризантем»
* * *
Знов дядька вбивали, за що – він не тямив і сам,
Гатили убивці важкими прикладами в груди.
Слабке шепотіння гасила червона роса,
Коли він благав: «Я ж не винен, – отямтеся,
люди-и-и!..»
Та ті вже не чули. Бо ж «люди» – то вже не про них.
– Кончайтє бандеру! – ревли нічні гості у хаті.
– Ведь враг он. Шевченка на стенке
вот вишітий стіх! –
Хтось гаркнув і вдарив по вишивці із автомата.
А інший засмикався: – Что ти надєлал, дурак?!
Ну сколько учить?! – вмоцував штурхана лобуряці.
– Подумалі б всє, что бандеровци ето. А так... –
Лайнувся сердито і тризуб фальшивий помацав.
Старого вбивали, зайшовши у двір, як свої.
Спочатку сім’ю, а вже потім його мордували.
Й ще довго по селах криваві текли ручаї,
Та тільки червоним перевертням все було мало…*
* Як уже знаємо, наприкінці війни й після визволення наших зе-
мель від фашистів, на теренах Західної України та в інших суміжних
місцевостях червоними окупантами були створені й діяли десятки
спеціальних загонів, які, часто перевдягаючись під бандерівців, зну-
щалися над місцевим населенням, аби підірвати його прихильність
до повстанського руху.
ІСТОРІЯ, НАПИСАНА СЛЬОЗОЮ
Війна, і хлопці знов стають до бою,
Укотре вже обстріляно село;
Історія, написана сльозою
У долях, геть прогірклих полином.
Оце і все, чим щедрий на сьогодні
Для них цей день в неповні двадцять літ,
Що, мов лелека, по окопу ходить
Із кров'ю на простріленім крилі.
І прикрива ледь не ввесь світ собою,
Лишивши десь в димах своє село.
Історія з сльозою і любов'ю,
Загубленою десь під полином…
