Істина приреченості: матеріали до вивчення повісті Альбера Камю «Сторонній»
І. C. Ботнер
Що таке екзистенціалізм? Сам термін прийшов до нас із Заходу, з термінології С. Кіркегора, К. Ясперса, М. Гайдегера, Г. Мерселя, Ж.-П. Сартра, А. Камю та ін., але наше життя було у повному розумінні цього слова екзистенціальним. У слов'янській літературі головний стрижень цього напряму представлений у творчості таких письменників, як М. Хвильовий, О. Гончар, А. Платонов та ін. А в житті суспільно-політичному можна встановити умовно дві моделі екзистенціальної поведінки: «Людина бунтівна» (А. Камю) - це дисиденти, котрі не могли примиритися з владою, оточенням, жахливими умовами існування, і «свідома покора долі та історії, жити разом з іншими в лоні влади, але не даючи їй поглинути себе» (К. Ясперс).
А нині особистість «знайшла свободу» й опинилася знову перед тими же екзистенціальними проблемами: «страх», «рішучість”, «самотність», «катастрофа». Тобто, з поняттям «екзистенціалізм» ми добре знайомі, тільки мало обізнані з його теорією.
То що ж тоді екзистенціалізм? Філософія свідомого вибору, творчості життя, мужності бути?
За А. Мальро, однією з причин появи цієї філософії є «вивітрювання християнства» в душах людей, «смерть Бога», замість якого в XX ст. утворилась перша на землі «безрелігійна цивілізація”. Звідси порожнеча «небуття особистості” та необхідність жити без «надії на успіх” (А. Камю).
Основні категорії екзистенціалізму: екзистенція - внутрішнє буття, те центральне ядро людського «я», котре робить індивіда неповторною особистістю; «прикордонна ситуація» (К. Ясперс), період у житті людини, коли вона у добу глибоких потрясінь відкриває свою екзистенцію і починає розуміти, що жити слід лише заради неї, екзистенції; екзистенціальний вибір і воля; стоїцизм, мужність бути.
Найбільш відомими представниками екзистенціалізму в літературі є французькі письменники Л. Селін, Ж.-П. Сартр, А. Камю, а також митці інших країн: Н. Мейлер (США), Г. Е. Носак (Німеччина), А. Мердок, У. Годдінг (Англія), Кобо Абе (Японія) та ін.
Які ж основні ідеї екзистенціалізму? Перш за все - це зосередженість на власній особі, яка залишилась наодинці з буттям. Але засновники екзистенціалізму вважають, що існування особистості пов'язане з середовищем, хоча особистість ніяк не включена в певний соціально-історичний процес. Її буття - протидія середовищу. Особистість в адептів цього вчення самотня та самоцільна.
На думку представників цього напряму, світ - це хаос, абсурд, котрі людина хоче подолати. Однак, подолання абсурду неможливе, незважаючи на мужність, яку проявляє людина. Буття людини - це сізіфова праця, яка існуватиме, допоки існує людська свідомість, розум.
Ці філософські проблеми знайшли своє відображення в творчості найбільш відомих французьких письменників Ж.-П. Сартра та А. Камю.
Місце Альбера Камю (1913-1960) в історії французької та світової літератур визначається його належністю до великої плеяди французьких філософів-есеїстів (М. Монтень, Ларошфуко, Б. Паскаль та ін.), об'єктом вивчення яких була психологія, характер, поведінка людини, і орієнтувались вони у своїх творах на глибокі знання та інтуїцію. Окрім цього, Камю належав до гурту письменників-екзистенціалістів, де він теж займав своєрідне місце.
Він отримав філософську освіту, але став професійним літератором. Серед найбільш значних його творів - трактат «Міф про Сізіфа», повісті «Сторонній», «Чума», п’єси «Непорозуміння», «Калігула» та ін.
Народився Камю в Алжирі, в минулому це була одна із французьких колоній. Його батько, сільськогосподарський робітник, загинув на війні. Мати з двома дітьми переїжджає до столиці, де працює пралею, аби прогодувати дітей і дати їм освіту.
Альбер був вельми обдарований, отримував у ліцеї державну стипендію, згодом мав підтримку держави, навчаючись в Університеті на історико-філософському факультеті.
Камю прекрасно знав філософію, захоплювався проблемами містики, неоплатонізму, цікавився гностиками, манихеями, катарами. Деякий час займався політикою. Був першокласним журналістом, актором.
Брав участь в антифашистському опорі, редагував підпільну газету.
Літературознавці, досліджуючи спадщину Камю, простежують у його творах дві основні теми: абсурду і бунту. В інтерв’ю перед отриманням Нобелівської премії письменник визначив мотиви першої теми як такі, шо пов'язані з негативними засадами, а другої - з позитивними.
Головним почуттям, яке характеризує буття людини у Камю є почуття абсурдності: як жити без вищого сенсу? На думку митця, світ можна пізнати, але він нерозумний, у ньому немає останнього сенсу, він не дає відповіді на важливі питання, серед яких головне - заради чого живе людина?
Релігію Камю вважав помутнінням виразності «бачення», явищем, яке покликане примирити людину з безглуздим існуванням. Своєрідність позиції Камю і визначається тим, що вище за це він ставив світло розуму, пошук сенсу, а не темні сторони людської природи.
У 40-50 роках Камю відмовляється від абсурдного світосприйняття. Він бачить у людській природі щось постійне, вікове. Для нього Христос - не Син Божий, а один із невинних страждальців історії. Людей об'єднує не Христос, а реальні страждання, з яких народжується бунт і співдружність. Тому людина не повинна створювати богів, а обмежуватись тим, що їй дано природою.
У 1941 році Камю опублікував свій знаменитий трактат «Міф про Сізіфа». Сізіф - герой давньогрецької міфології, якого неправедні боги жорстоко покарали за його прагнення до безсмертя, він повинен був щодня підіймати на високу гору камінь, котрий знову скочувався вниз.
У своєму трактаті Камю оточує Сізіфа ореолом страждальця. Великий трудівник, він, на думку Камю, розумів несправедливість своєї долі і зневажав богів. І сама ця ясність розуму Сізіфа, за Камю, вже була його перемогою. Він не просив помилування, не стогнав, мужньо ніс свою ношу і перетворив свій тяжкий труд у звинувачення мстивості богів, у свідоцтво могутності несмиренного духу.
Одним із найпопулярніших творів А. Камю є його повість «Сторонній». Повість поділена на дві частини^ які тісно взаємозв'язані. Частина друга, як у кривому дзеркалі, повторює частину першу. У першій частині послідовно, скрупульозно фіксуються епізоди життя самотнього холостяка Мерсо, дрібного службовця, обивателя пильної околиці Алжиру. Він вів наполовину рослинне, наполовину дрімотне існування, яке перервалося звісткою про смерть матері, котра жила в останні роки у будинку для старезних. Він їде ховати свою матір і вже наступного дня повертається додому, знову продовжує звичне своє буття: вдень - робота, ввечері -інколи дома, інколи зустрічається з сусідами, а в суботу купається в морі, дивиться кіно, інколи спить з якою-небудь дівчиною. Тобто живе життям звичайнісінького обивателя. А ось зовсім дурний епізод. Сусід-сутенер запросив Мерсо навідати одного свого друга, який жив на березі моря в той час, коли на нього полювали брати-араби, які хотіли поквитатись із сутенером за свою сестру. Дурний і зовсім несподіваний постріл: Мерсо вбив араба. Неможливо зрозуміти логіку цього вчинку. Що спричинило цей постріл? Марення чи спека? Чи сліпуче середземноморське сонце?
Постріл прикував героя до лави підсудних. Він одразу ж у всьому зізнається, але судова машина, що запущена на повний хід, потребує деталей, їй (машині) простого зізнання замало. Тому у другій частині герой з абиякого обивателя перетворюється на жорстокого вбивцю. Все те, про що розповідалось у першій частині, скривлено віддзеркалилось у другій частині. Героя звинувачують у бездушності, черствості, у кровожерливості месника. У судовому залі йому ввижається, що судять не його, а когось іншого, таким незрозумілим було все, що діялось там.
«Він сказав, шо намагався зазирнути в мою душу, але не знайшов її. «Авжеж, панове присяжні засідателі, не знайшов». Він запевняв, що у мене насправді нема душі і ніщо людське, ніякі моральні засади, що живуть у серцях людей, мені недоступні.
- Ми, звичайно, не ставитимемо це йому на карб. Можна тільки пошкодувати, що в нього нема душі, бо коли її нема, то її не здобудеш. Але суд повинен обернути терпимість, цю пасивну чесноту, на іншу, не таку зручну, зате вищу чесноту справедливість. Надто в тих випадках, коли така порожнеча серця, яку ми виявили в цього чоловіка, стає проваллям, згубним для людського суспільства.
І тут він заговорив про моє ставлення до мами. Він повторив усе, що говорив на початку. Але говорив про це куди довше, ніж про мій злочин, - так довго, що зрештою я вже не слухав і відчував лише одне: ранок нестерпно жаркий, нічим дихати. Так було до тієї хвилини, коли прокурор зупинився і після паузи озвався тихо й проникливо:
- Панове присяжні, завтра ми судитимемо найстрашніший з усіх злочинів батьковбивство.
Таке звіряче лиходійство, заявив він, годі собі уявити. Він сподівався, що правосуддя не виявить слабості і по заслузі покарає лиходія. Та він не боїться сказати, що навіть цей страхітливий злочин навряд чи жахає його дужче, ніж моя бездушність. На його думку, чоловік, який морально вбив свою матір, сам відлучив себе від людської спільноти, як і той, хто підняв злочинну руку на батька, що породив його. Так чи інакше перший вказав шлях другому, певною мірою був його провісником і взаконив його лиходійство».
Камю вказує на подвійний метафізичний та соціальний смисл свого роману. Мерсо - жертва метафізики, славнозвісної концепції Камю, у якої єдиною істиною є істина неминучої смерті.
«Але принаймні цієї істини мене ніхто не позбавить. Я маю слушність і раніш мав. І завжди, Я жив так, а не інакше, хоча міг би жити інакше. Робив це і не робив того. Вчинив так, а не інакше. Ну й що з того? Я ніби жив у чеканні цієї хвилини, цього блідого світання, тепер і виявиться, що я мав слушність. Ніщо, ніщо не має ваги, і я добре знаю, чому. З безодні мого прийдешнього протягом усього безглуздого мого життя підіймався до мене крізь роки, що ще не настали, подих мороку, він усе рівняв на своєму шляху, і від цього все доступне мені в моєму житті ставало таким самим примарним, як і ті роки, що їх я прожив насправді. Що мені смерть ближніх, материнська любов, що мені Бог, той чи інший спосіб життя, який вибирають для себе люди, долі, обрані ними, якщо одна-єдина доля мала обрати мене самого, а разом зі мною і мільярди інших обранців, усіх тих, хто, як і він, називають себе моїми братами».
Цей твір, як і твори багатьох інших письменників-екзистенціалістів, можна аналізувати також з погляду соціальної проблематики. В цьому плані поведінка Мерсо в суді - свідоцтво його розуміння волі, вибору своєї екзистенції, вибору права жити в оазисі природного існування, де людина залишається наодинці з природою із своїм настроєм та емоціями чи без них.
Камю був прихильником тієї моралі, котра хотіла розтлумачити і собі й іншим, чому жити є можливим і потрібним незалежно від абсурду існування.
Ми присутні при такому віддзеркаленні подій, коли суспільство чинить суд над «природною людиною». Це не просто торжество казенного формалізму, а символ того, що героя судять не за вбивство людини, а за те, що він не сприйняв загальноприйнятих умовностей та моралі.
Повість написана стислими, лаконічними фразами, які, здається, прагнуть замкнутися в собі. У повісті «Сторонній», за Сартром, «між кожною фразою світ знищується і відроджується», кожна чуттєва мить, кожен предмет тяжіють до відокремленого існування.
У відгуку на роман «Нудота» Сартра Камю стверджував: «Установити абсурд життя - це зовсім не кінець, а лише початок. Нас цікавить не само по собі це відкриття, а його наслідки й правила поведінки, які з них випливають».
Л-ра: Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1997. – № 2. – С. 33-35.
Твори
Критика
