Образ Ісуса Христа в поезії Івана Величковського
Тетяна Сидоренко
Центральною олітературеною постаттю у християнських текстах барокового поета II половини XVII ст. Івана Величковського є образ сина Божого Ісуса Христа.
Це та ключова фігура, те духовне ядро всього образно-тематичного наповнення поезії І. Величковського, навколо якого групуються інші (хоча й не другорядні) персонажі Святого Письма з відповідною їхньою поетично оспіваною канонічною діяльністю — ангели, архангели, святі зі своїми земними іменами, що здобули ласки Христової вже на Небі; херувими, серафими. Аналізуючи "Размышленіе о страстєх Христовых", по-своєму синкретичний, навіть калейдоскопічний у жанровому відношенні текст, передусім впадає в око: маємо справу з поетичним житієм — панегіриком, написаним у стилі високої проповідницької барокової орації
Для розуміння художньо-стильової еволюції української герменевтичної (тобто тематично та образно зануреної у священні тексти) поезії, ідеальним зразком якої є "Размышленіе...", слід вдатися бодай до невеликого історичного екскурсу. "Навколобіблійну", "навколоєвангельську" тему почало свого часу розвивати католицьке духовенство. Наслідуючи західно-європейські зразки, в середині XVI ст. магістр Вендроговський у латинський оді оспівує Різдво; майже одночасно з ним це ж свято латинськими гекзаметрами оспівує Соліковський, щедро використовуючи міфологічні ремінісценції.
Українська література XVII ст. також мала цілу низку творів подібного змісту, "починаючи з "Вирша о трагедии Григорія Богослова на священный великій пяток й на день воскресіння Христова" (Львів, 1630) і "Размышленія о муцє Христа спасителя" (Львів, 1631) — і до кінця століття, до 1670-1680 рр., коли Іван Величковський склав і вмістив до своєї збірки "В'Ьнец от 12 зв'Ьзд страстям Христовым".
Твір, що розглядається в даній статті, має оригінальну структуру, що, однак, не суперечить бароковим традиціям стосовно художньої організації літературного матеріалу. Перша умовно-композиційна частина "Размышленій..." — "Стихи предословныя к господу нашему Ісусу Христу" — це риторично-патетичний шестирядковий заримований текст, інтонаційно витриманий у манері етикетного самоприниження. Цей своєрідний "літературний реверанс" — не що інше як відгомін середньовічної літературної традиції, згідно з якою кожен книжник, розпочинаючи свою священну справу книгописання, повинен був передусім вдатися до самоприниження (чи не для того, щоб потім возвеличитися?). Івана Величковського з цього погляду можна назвати консерватором у кращому розумінні цього слова. Риторична фігура "кто благодарити тя [Ісуса Христа. — СТ.]возможе" сприймається як одне з вічних запитань усіх праведних християн, а не однієї людини, що вдається до приниження заради приниження. Отож ця етикетність сповнена вже нового, християнського змісту, який засвідчує соборність, вселюдськість християнського віровчення. Красномовне підтвердження цьому — потрійне вживання займенників у множині: "о нас", "єсмы", "за нас" [за людей. — С.Г]. Поет-священик, отже, бере на себе велику відповідальність звертатися до Того, в Кого вірує, не суб'єктивізовано, а говорити голосом багатьох віруючих людей, можливо — навіть всього християнського люду. Мобілізуюче-заклично звучить передостанній рядок "Обаче должны єсмы воздавати славу", глибинний зміст якого можна зрозуміти так: у взаємостосунках людина—Бог людина не звільняється від обов'язків, і лише ту людину можна вважати щирим християнином, яка ставиться до цього обов'язку прихильно, яка свою віру проносить не через безтурботну свободу, беззмістовну радість, а саме через прославлення Бога своєю працею, своєю творчістю, своїми стражданнями і слізьми, а потім уже й радістю, яка подолала ці сльози.
Людина-творець богоодухотвореного молитовного типу свідомості Іван Величковський естетизує релігійні ідеали і в цьому, і в інших своїх поетичних текстах християнської тематики іде до цієї мети. Поет з більшим чи меншим рівнем художньої досконалості, володіючи в той бароковий час літературними прийомами, аби "...досягнути найбільшої інтенсивності у вжитку поетичних засобів".
Друга умовно-композиційна частина аналізованого тексту — "Предословіє". На наш погляд, це ледь-ледь ритмізована проза, що абсолютно пластично накладається на кілька найвідоміших епізодів книг Святого Письма, зокрема старозавітнього Буття та новозавітнього Євангелія від Луки. А ще тут присутні кілька деталей явно апокрифічного походження. Ні про те, що Адам у свій "післяяблучний" період згрішив у Едемі рівно п'ять разів (через складові процесу пізнання) "п'ятьма чувствіями своими" — слух, зір, дотик, нюх, смак; ні про те, що на землі на нього чекали ще сім смертних гріхів, — ми в Бутті не прочитаємо. В канонізованому тексті Біблії, в епізодах, про які йдеться, цієї знаково-цифрової символіки немає. Можливо, цю систему виробила церковна література суто утилітарного призначення. Так чи так поет-священик використовує цю цифрову символіку, перенісши її знаковість на божественного новозаповїтнього героя Ісуса Христа. Саме йому Всевишній повелів розплатитися за "дванадесятократныя перваго человека паденія". І саме він, прочитуємо в передостанньому абзаці даного тексту, "пять крат паде, неся крест на гору Голгофу,., а седмь крат паде,., идущи от вертограда к АннЬ-архієрею...". З цього приводу не можна принагідне не згадати аналітичної формули Д. Чижевського про те, що українські письменники барокової доби черпали зі світових джерел і самі впливали на ці джерела.
Аналізуючи цю прозову частину "Размышленій...", варто говорити про автора як про популярного тлумача тексту Святого Письма. Це так званий нижчий рівень прочитання Біблії, який обмежується лише доступним, зрозумілим навіть для малоосвіченої пастви переказом та поясненням певних Біблійних епізодів. До вищого рівня аналізу книг Святого Письма, який передбачає власне науковий підхід до цієї справи, І.Величковський не дійшов.
Отже, "пустивши в хід" механізм антитетичності (Старий Завіт — Новий Завіт, перша, Богом створена людина — Адам — друга Боголюдина — Ісус Христос, гріх — його спокутування), І. Величковський творить грані ідеального образу Спасителя людства від гріховної загибелі, можливо навіть мимохіть доводячи, що силою слова — поетичного чи прозового — можна визначити два поетичні стани "христолюбної душі": її сльози "о невинності смерти сына Божія" і її вічну радість від усвідомлення присутності Бога, що дає себе знати через "дары его дивныи и добродейства многіи й неизреченыи й невидимыи".
Авторське поетичне резюме "Страсть Ісуса мого з жалем размышляю / й из глубины сердца сице возываю...", хоча й витримане в експресивно-екзистенційному тоні, проте цілком логічно підводить нас до прочитання наступних текстів збірки, які згруповані під спільним заголовком "Вінці" і які можна назвати поетичною Біблією, наповненою найдостойнішими канонізованими особами, подіями та фактами. За жанром — це панегірики, тому сам жанр з огляду на свої специфічні ознаки (піднесеність, урочистість, безмірна патетика) диктує поетові свої правила, зобов'язує його до відповідної організації художнього матеріалу. Проте це не світський, а духовно-релігійний панегіризм. Оспівувані тут особи — це Біблійні та агіографічні персонажі. В ім'я їхнього возвеличення, в ім'я ідеалів святості поет не скупиться на церковне ораторське красномовство, урочистість, пишність стилю, застосування дивовижних мовних фігур і тропів.
Цікавим видається насамперед те, що автор лишається вірним знаково-цифровій системі, яка в християнській свідомості сприйняття світу (зокрема й есхатологічного) відіграє чималу роль. "Вінців" рівно сім. Отаких "знакових" цифр у християнській свідомості дуже багато ("Об'явлення Іоанна Богослова" зіграло в цьому плані відповідну роль), і всі вони наповнені певним сакральним змістом. Більше того, "на глибоке переконання автора [навіть] кожна літера українського алфавіту має сакральний зміст. Одна його частина — це своєрідний код мови Пресвятої Богородиці..., а друга... — це "мова наша ко Христу"14 (мається на увазі азбучний вірш).
Отже, цих натхненних богословських панегіриків у збірці рівно сім. І всі вони витримані в дусі традицій патристичної літератури, що дають про себе знати ще з часів перекладної літератури Київської Русі. Це означає, що автор був знайомий з такого роду літературою, чим ще раз довів свою освіченість і духовні пріоритети.
Найперший "Вінець" — "главЬ церковной ісусу Христу от заізд дванадесят от молитв чрез праздники его дванадесят". Через окремі факти Новозавітної Біблійної історії (від хрещення в річці Йордані і до посмертного воскресіння) образ Ісуса Христа прочитується так, як його подано в канонічно-євангельському контексті. Але це найголовніша аналітична думка щодо цього тексту. Значно цікавішою може видатись наступна теза. Цей християнський вірш Івана Величковського, можливо, як жоден інший, є реальною художньою ілюстрацією деяких естетичних засад української літератури бароко, зокрема щодо поєднання, здавалося б, непоєднуваного: високого й низького, небесного й земного, духовного й тілесного і т. ін. Тобто знову антитетичність як мистецький виражальний засіб дає про себе знати. Якщо майже кожен перший рядок цього вірша — те, що одним словом зветься "Небесне" чи "духовне", то кожен другий (без майже) і — це вдало вмонтована в художню тканину твору молитовна просьба перед Всевишнім, мовлена вустами слабкої, грішної, земної людини. Звертає на себе увагу структура цих прохань: на перше місце, як правило, ставиться дієслово-імператив: дай, змири, воздвигни. Це надає особливої значущості змісту твору, "працює" на його загальну ідею взаємин людина-Бог, Бог-людина. Не лише Бог потрібен людині — людина, мабуть, також потрібна Богові. Бо саме через дії земної людини й відчувається практична реалізація його Закону і Благодаті. Отже, Івана Величковського в цьому зв'язку можна назвати "проповідником народного християнства", творцем ідеї "про демократичного Христа".
Другий "Вінець" можна вважати достойним внеском поета у «творення Богородичого культу як явища українського літературного бароко». Це світлий, наповнений євангельською благочестивістю текст, у якому відкрито звучить хвала справжній жінці, обраній Богом серед усіх жінок для народження Спасителя людства. Текст структурується за тим же бароковим принципом антитези: першим рядок кожного з дванадцяти двовіршів — це слава Богородиці, другий — молитовне звернення до неї з надією на краще земне життя. Ось деякі з цих молитовних прохань: "дажд душе ми неплодной быти доброплодной", "очисти мя, стрЬтенна в беззаконіи", "облеци душу нагу в благодать єя".
Далі йдуть "вінці" во славу святих на підставі особистих чеснот (архістратиги Михаїл, Ґавриїл, Рафаїл, св. Варвара, ангели, архангели, серафими, херувими, Іван Предтеча). Кожен із цих текстів по-своєму цікавий, оснований на вітчизняній агіографії.
Останній — сьомий "вінець" — логічне завершення першого (отже, тут присутнє ще й обрамлення, можливо, запозичене Величковським з православної іконографії): поет знову співає славу Ісусу Христу, висловлює безмірну вдячність за його свідому жертовність і спасіння завдяки їй всього людства від загибелі.
Детальний, навіть натуралістичний опис катувань Ісуса Христа перед стратою, пересипаний численними церковнослов'янізмами, — це знову ж таки літературне втілення барокових концепцій. Вражає емоційність, експресивність стилю, поєднана з "тихою мовою молитви" (термін А. Макарова).
Таким чином, під вправним пером поета-священика в літературному варіанті ніби ожили події та герої Біблійних та агіографічних текстів у всьому своєму терпінні й подвижництві во славу Божу.
Джерело: Слово і час. – 2005. - №2. – С. 23-26.
Популярні твори:
- Твори у PDF (Вірші до Лазаря Барановича, Вірші до Івана Самойловича, Дзиґар цілий і напівдзиґарик, Автор до читальника, Вірші на герб Ясинських, Вірші під зображенням богородиці, Минути, Квадрантес, Орація до найяснійшого новопосвяченого митрополита, Молоко, Вірші на герб митрополита Варлаама Ясинського, Луна, Рак літеральний, Рак словесний, Рак всуперечслівний, Четверогранний, Згідний, Порядний непорядок, Суголосний, Абетковий, Акростихиси, Програма, анаграма, епиграма, Багатоперемінний, Лабиринт 1,2,3,4, Стовп, Пересічний, Остання штучка)
Критика
- Художній світ у християнській ліриці Івана Величковського: часова і просторова перспективи
- Образ Ісуса Христа в поезії Івана Величковського
- Слово і шрифт
- Барокова образність творів Івана Величковського
- До питання про життя і творчість Івана Величковського
- Паліндромічні словесні іграшки в контексті українського літературного бароко XVII-XVIII століть
- Метафізика образу в поезії Дмитра Туптала й Івана Величковського
- Образ Святої Варвари у творчості Івана Величковського
- Концептуальні пошуки власного «Я» у курйозних віршах Івана Величковського
- Збірка І. Величковського «Вірші на Євангеліє для іконописців» в контексті емблематичної поезії українського бароко
- Синонімія в мові творів Климентія Зиновієва та Івана Величковського
- Творчість Івана Величковського в контексті європейського бароко
- Літературознавча термінологія в творах Івана Величковського