Шляхами соціальних пошуків (Про еволюцію поглядів Грема Гріна)
В. П. Колесников
Ранньої осені 1923 р. на величезному безлюдному пляжі зупинився юнак. Рука його стискала шестизарядний револьвер. Друга навмання різко крутнула барабан. Вухо відчуло холодний дотик сталі, палець натиснув на спуск. Хвилину в свідомості відлунював металевий звук... Юнак зазирнув у мертве віко револьвера: єдиний бойовий патрон був проти каналу ствола і міг вистрелити. Але цього чомусь не сталося. «Серце калатало в грудях. Життя складалося з невизначеної кількості можливостей. Я пам’ятаю незвичайне відчуття торжества, ніби на темній нудній вулиці раптово засвітилися карнавальні вогні. Бойовий патрон міг мене прикінчити — так повторював я багато разів. Це була фатальна гра, випробування долі, але не самогубство».
Дев’ятнадцятирічним фаталістом був видатний англійський письменник Грем Грін, з автобіографічної книги якого «Щось на зразок життя» і взято наведений епізод. Ця книга, так само як збірник його статей, а також окремі есе, інтерв’ю, листи проливають нове світло на розуміння особистості і творчості письменника.
Через кілька місяців після змальованого випадку він випробував на собі дію наркотика: ввів п’ять доз адреналіну і відчув огиду до смерті. Грін почав так легко «натискати на спусковий гачок, як ковтати таблетки аспірину». Знову зарядив одним патроном револьвер, знову наосліп прокрутив барабан, вставив дуло у вухо і натиснув на спуск. Пролунав знайомий звук без пострілу. Револьвера він більше не торкався: не грав у цю «рулетку смерті, винайдену в роки громадянської війни білогвардійськими офіцерами».
Нудьга і жадоба гострих відчуттів, «відкриття того, що знову була можливість тішитись навколишнім світом, ризикуючи його повністю втратити», спонукали Гріна випробувати долю. Знову доля дарувала йому життя, і він «відчував торжество, радість, карнавальну веселість».
Невизначеність у виборі життєвого шляху, неясність мети, душевна неврівноваженість до певної міри знайшли своє художнє вираження у віршах молодого Гріна (збірка 1925 р. «Дзюркотливий квітень»). Поезії «Якщо бути мертвим», «Смерть і косметика», «Страхи» пройняті символікою життя і смерті, містикою і песимізмом. А «Відчуття» і «Азартна гра» є, до того ж, переказом вже відомого нам епізоду з револьвером. Проте до цього ж періоду належать і прекрасні взірці реалістичної лірики молодого Гріна, що відбили його тонку спостережливість, любов до природи і до життя: «Атмосфера», «Чорна веранда», «Сонет», «Пройдемось довкола», «Старий кліппер», «Дорога на Банбері», «Приїзд» і, нарешті, «Я буду щасливий!». Вже на самому початку своєї творчості Грін зіштовхує життя і смерть, добро і зло, заперечуючи себе самого, то впадаючи в розпач, то радіючи з навколишнього світу.
Ще у шкільні роки, мріючи стати знаменитим письменником, Грін придумав «сентиментальну фантазію, написану поганою поетичною прозою, поганющий вірш про смерть старої самотньої жінки», надрукований у шкільному журналі, а потім і у вечірній газеті «Стар». Автор дістав гонорар у розмірі трьох гіней. Вперше і востаннє Грін пізнав уповні відчуття слави, «і ніколи більше,— згадує він,— ця думка не збуджувала мене так сильно, навіть коли був надрукований мій перший роман («Людина всередині», 1929 р — В. К.)». До речі, цей пригодницький роман через багато років романіст самокритично кваліфікуватиме як «дуже незрілий і дуже сентиментальний», як такий, що не має для нього «жодного значення». Та вирок цей, очевидно, не зовсім точний, оскільки поіменований роман виявився своєрідним творчим джерелом, що з нього надалі Грін почав черпати теми, ідеї, образи, художні прийоми, доповнюючи їх новими, у яких відбилося зростання і вдосконалення його майстерності.
У дитинстві глибоку повагу і зацікавлення Гріна викликали В. Скотт і Ч. Діккенс. Він по кілька разів перечитав «Талісман», «Олівера Твіста», а «Пригоди Діксона Бретта» — шість разів. У романі «Людина всередині» відчутний вплив «Копалень царя Соломона» Г.-Р. Хоггарда. Але найбільше вплинула на Гріна «Міланська гадюка» Марджорі Бауен і «найнебезпечніша з книг Конрада — «Золота стріла», написана, в свою чергу, під впливом Генрі Джеймса». Згадуючи про вплив «духу Конрада» у ранній період своєї творчості, Грін писав, що відійшовши від романтизму, він звернувся до реалізму і порівняв цей останній із запасом енергії, що на ньому письменник «має рухатися ціле життя. Один вольт цієї свідомо спрямованої енергії може оживити образ. Романи «В ім’я дії» (1930) та «Шум вночі», — констатує Грін, — заповнені моїми безкровними створіннями, в яких немає ані зблиску життя, бо в них немає нічого від мене самого. Я не збирався писати типово автобіографічні романи початківця, але зайшов надто далеко у протилежному напрямку і змушений був круто повернути в інший бік» 10. Цих романів письменник зрікся ще в 30-і роки через те, що сам визнав помилковість ідей, покладених в їхню основу, а також і хибне трактування деяких історичних подій.
Поступово вибір письменника зупинився на темі «втеча — погоня», на ситуації «жертва — переслідувач», яких сліпий випадок, доля примушують мінятися місцями. Визначився цей вибір не лише під впливом літературних творів, чимало посприяла йому важка атмосфера в родині письменника і той одчайдушний духовний протест, що спонукав юного Гріна навіть тікати з дому і переховуватися в густих заростях. Сидячи там, Грін подумки мінявся місцями із своїми переслідувачами, за короткий час втечі він багато передумав, подивився на себе ніби збоку і твердо вирішив домагатися незалежності. Відтоді виникла в його творчості тема «тимчасового притулку». Майже в кожному творі Гріна у такому притулку опиняються один чи кілька героїв. У котеджі на околиці селища знайшов сховок герой роману «Людина всередині» юний контрабандист Ендрюз. В сарайчику на краю міста знайшов притулок Майкл Крейн з роману «Шум вночі». У такій же комірчині сховалися від жандармів і югославський революціонер Ціннер та дівчина Керол, герої роману «Стамбульський поїзд».
На якийсь час врятувався від переслідувань у католицькому соборі Олівер Чант, герой роману «В ім’я дії» (1930). У вугільному складі переховувався агент Д. з роману «Довірена особа» (1939). Правопорушник Равен і його супутниця по нещастю дівчина Анна, герої роману «Найманий убивця» (1936) також мусили ховатися в сараї. Пінкі Браун, герой роману «Брайтонська цукерка» (1938) перечікував небезпеку в закинутому гаражі на околиці, а двоє героїв роману «Комедіанти» (1966) відсиділися в капличці на кладовищі.
Така ситуація потрібна Грінові для якнайповнішого розкриття внутрішнього стану, внутрішнього світу, ставлення героя до життя. На певний час письменник неначе переносить свого гнаного героя в інший, порівняно з переслідувачем, потік часу, в інший вимір, де «жертва» може зупинитися, озирнутись, перепочити від фізичної і моральної перенапруги, зібратись із думками. Як правило, саме коли герой перебуває у тимчасовому сховку, розкривається його внутрішній світ, його приховане «я», його справжнє ставлення до життя. Тоді дізнаємось, має він намір творити зло чи добро, домагатись особистого благополуччя, приспавши своє сумління, а чи готовий пожертвувати навіть життям заради близьких, друзів, однодумців, заради певної ідеї. Такі проблеми, що над ними людина розмірковує у тимчасовому притулку.
Коли сама ця тема ще тільки визріла в уяві Гріна, його цікавила не мораль, а винятково відплата, реванш (мотив, навіяний романом «Фоу-Фаррелл» англійського письменника, поета і літературознавця Квіллера-Коча). «Критичні ситуації, — пише Грін, — у які потрапляли герої прочитаних книг, роками переслідували мене, поки я, врешті-решт, не відбив подібне в одному із своїх романів... Всі ці книги мали вплив на моє майбутнє». «Я палко жадав реваншу, — читаємо в іншому місці, — немов стебельце, що тягнеться з-під каменя. Хіба що заглядав під камінь дедалі рідше. Я почав писати і минуле поступово втрачало свою владу наді мною: я виганяв його із себе».
Втеча з дому, маніакально-депресивний стан, у якому перебував молодий Грін, спонукали його батьків, піддати юнака психоаналізові, що в 20-і роки було ще великою рідкістю. Про результати лікарського втручання Грін писав: «Дія нудьги була надзвичайно глибокою. Роками, після психоаналізу, я ні до чого не почував естетичного інтересу, нічого не відчуваючи і позираючи байдуже на те, що, за твердженням інших, було прекрасним. Я був зафіксований, наче негатив у хімічному розчині». Результати лікування давалися взнаки дуже повільно. Нестерпна, важка, наче могильний камінь, нудьга ще довго переслідувала Гріна, про що він також оповів згодом у своїх романах.
Оскільки в ряді статей і есе, а також у книзі «Щось на зразок життя» Грін прямо говорить про автобіографічність багатьох своїх образів і колізій, то можна, очевидно, вважати автобіографічними у своїй основі образи втомленого життям архітектора Куеррі, що втік від цивілізації («Ціною втрати»), журналіста Томаса Фаулера («Тихий американець»), володаря готелю «Тріанон» Брауна («Комедіанти»), письменника Бендрікса («Кінець любовного зв’язку»). Звертає на себе увагу і той факт, що герої Гріна «старіють» разом з письменником, особливо саме ті, в яких є щось від самого автора. Візьмемо хоча б дві крайні точки: юного Ендрюза з першого роману Гріна і Генрі Пуллінга, який вийшов на пенсію, — з останнього, «Подорож з моєю тітонькою» (1969). Щось подібне відбувається, до речі, і з героями Е. Хемінгуея: від молодого коваля Джима Гілмора з новели «У нас в Мічігані» (1921) чи Ніка Адамса з оповідання «Десять індійців» (1927) до рибалки Сант’яго з повісті «Старий і море» (1952).
У 1923 р. дев’ятнадцятирічний Грін, студент Оксфорду, кілька місяців був кандидатом у члени компартії Великобританії, хоч у комуністичні ідеали він, за власним визнанням, не вірив. Це була його чергова крайність, нонконформізм по відношенню до буржуазного суспільства, юнацький епатаж. Він і його шкільний товариш Клод Кокберн хотіли здійснити подорож до Москви і Ленінграда.
Порівнюючи творчість Гріна і Хемінгуея, англійський буржуазний критик Мартін Грін писав: «До соціалізму обидва вони ще не дійшли, але від капіталізму вже відійшли. В цьому розумінні вони — виразники третього світу. Та сила, з якою обидва письменники зрікаються побожності і благочинності своїх рідних країн, своїх власних політичних і економічних систем, визначає їх як представників третього світу». З цією думкою можна до певної міри погодитися. Грін, справді, ні до соціалізму, ні до комунізму «ще не дійшов», але він до них далеко не байдужий. Грін пише, що нині, через тридцять років, після того досвіду, який він здобув у французько-в’єтнамській війні, зіткнувшись із впроваджуваною там американською політикою, — він відчуває) значно більшу симпатію до комунізму, ніж будь-коли раніше.
Посилення політичної реакції в Англії напередодні другої світової війни, залякування обивателя комунізмом, невдоволеність навколишньою дійсністю, загроза економічної кризи і та загальна невизначеність, що виникла на цій основі, — все це примусило Гріна шукати якоїсь іншої опори в житті. Саме на той час він познайомився із студенткою Оксфорду Вів’єн Дейрелл. Проте взяти шлюб вони не могли, оскільки Грін не належав до католиків. «Вів’єн була римською католичкою. Але для мене релігія мала не більше значення, ніж сентиментальні гімни у шкільній капелі. «Всевишній покинув нас з благословенням» уявлялася мені випадковою милістю бога, і я радів з прекрасного суму молитви «Залишайтесь зі мною». Вів’єн знала, що мене серйозно цікавлять лише почуття віруючих і що я не вірю ні в що потойбічне; крім того, я думав, що вірити —то тільки марно витрачати час».
Проте після знайомства із священником Троллопом, Грін дедалі серйозніше почав замислюватись над питаннями віри. «Єпіскоп Гоор у своїй фундаментальній книзі про релігійну віру писав, що йому особисто спершу важко було повірити в любов бога до ближнього. Мені,— зізнався Грін,— спершу важко було повірити в бога взагалі. Мені важко зараз пригадати ті докази, що переконали мене в існуванні бога, і я пам’ятаю тільки, що в січні 1926 р. почав переконуватися в існуванні чогось такого, що ми називаємо богом. Моя віра ніколи не доходила до тих непереконливих філософських аргументів, які я висміяв у короткому оповіданні «Візит до Морина». Нагадаємо, що герой цього оповідання — священник Морин, який похитнувся у вірі, говорить своєму колишньому учневі, виноторгівцеві Данлопу: «Одні священнослужителі твердять, що тіло Пресвятої діви вознеслося на небо, інші — що воно зотліло в могилі. Обидва ці вчення відповідають догматичним настановам. Я не вірю ні в бога, ні в його сина, ні в його ангелів, ні в його святих. Покажи мені горилу, яка б молилася, і тоді я знову повірю. Людина сама собі винайшла ідею вічного потойбічного життя». До цього слід додати, що в оповіданні «Особливі обов’язки» (1954) Грін висміяв догмат католицизму про чистилище і потойбічне життя, а в романі «Подорож з моєю тітонькою» у розділі про собачу церкву з нечуваним для віруючого католика зухвальством висміяв католицький шлюб. «З наближенням смерті, — читаємо в Гріна, — я дедалі менше турбуюся про релігійну віру. Не так вже й довго чекати одкровення чи пітьми. Я дуже чітко пам’ятаю свої почуття після першої сповіді, коли вийшов з кафедрального собору: зовсім не було якоїсь радості, лише похмуре передчуття чогось недоброго».
У рецензії на книгу Гріна «Щось на зразок життя» американський буржуазний критик Карл Міллер написав: «Насправді Грін має на увазі доктрину, а не віру» — на що Грін зазначив: «Я припускаю, що контекст дозволяє розуміти під цим доктрину швидше, ніж віру... Але я маю на увазі не доктрину. Я маю на увазі, як я написав, це, віру». Чимало цікавих фактів автор наводить у цій книзі, оглядаючи своє життя ретроспективно, з відстані у п’ятдесят років. Тим-то не все можна беззастережно брати на віру і зокрема — причини його переходу до католицизму. Хоч би яким випадковим був цей крок, він мав вельми важливі наслідки для романіста, що засвідчує вся його творчість. Одруження було лише приводом для прийняття католицизму, причин же було кілька. Грін відчував потребу в релігії більш гуманної; такою, на його думку, є католицизм у порівнянні з протестантизмом, його приваблювали і «естетичні» аспекти нової віри, велич готичних архітектурних ансамблів, органна музика, а також деякі з тих догматів католицизму, яких немає в протестантизмі. «Я католик з інтелектуальною, якщо не з емоціональною вірою в католицькі догми»,— писав Грін замолоду. Грін потребував не стільки релігійності, що стала б внутрішнім світом людини, скільки «зовнішньої» релігійності, потребував порад і моральної підтримки.
Слід зазначити, що перехід від різних релігій до католицизму почався в Англії 1833 р. Оксфордським рухом (його називають ще Трактаріанським, Ньюменіанським, Пусеїстським). Головними організаторами і натхненниками цього руху були англійський кардинал Д. Г. Ньюмен, редактор «Британського журналу» X. Дж. Роуз і пізніше визначний католицький богослов Е. Б. Пусе. Сам Ньюмен формально вступив до римсько-католицької церкви в жовтні 1845 р. Наступна «хвиля» відзначалася в 20-і роки XX ст. і особливо проявилася в середовищі протестантського та англіканського духовенства, в аристократичних колах, а також серед людей інтелектуальної праці. «Інша частина новонавернених приходила з літературних, художніх і театральних кіл... Зате на народні маси і навіть на середні верстви католицька церква мала слабкий вплив». У цей час прийняли католицизм О. Хакслі, Е. Во, Т.-С. Еліот та ін.
Новонаверненим, серед них і Грінові, видавалося, що католицька релігія буде їм надійною опорою в житті. Проте вже в похилому віці, зіставляючи свої теперішні погляди і ті, які він поділяв років п’ятдесят тому, Грін, наприклад, зазначив: «Зараз мені не подобається слово «бог» з усіма його антропоморфічними асоціаціями, я віддаю перевагу Шарденовій ноосфері». (Природничо-наукове розуміння терміну «ноосфера» включає в себе всю біологічну діяльність людини. Грінове ж розуміння ноосфери — суто психологічне).
Таким шляхом ішов Грін, за його ж висловом, від протестантизму в дитинстві через атеїзм в юності до католицизму у зрілому віці. В морально-етичному плані католицизм виявився хисткою опорою. Визнаючи за католицизмом ті позитивні, з його погляду, властивості, які успадковані від первісного християнства, Грін шукає тепер морально-етичну опору в злитті католицизму з соціалізмом, а потім і у вченні Шардена, на якому слід зупинитись для глибшого розуміння світосприйняття письменника.
У чому полягає суть філософських поглядів П’єра Тейяра де Шардена (1881—1955)? На його думку, феномен нашого світу — розумна людина — не був створений всевишнім, а з’явився внаслідок біологічної еволюції. Визнання еволюційного розвитку життя на Землі (в чому Шарден сам переконався як вчений-палеонтолог у ході своїх досліджень) парадоксально сполучається в нього з релігійною вірою, в якій він вбачає опору моралі, обстоюючи релігію як теолог. Шарден розуміє суперечливість свого світогляду. Розв’язання конфлікту між наукою і релігією він уявляє «у формі рівноваги — не шляхом усунення, не шляхом збереження двоїстості, а шляхом синтезу».
Шарден уявляє, що його ноосфера «осібно замкнеться у собі і що не в просторовому, а в психічному напрямі вона знайде, не залишаючи Землі і не виходячи за її межі, лінію своєї втечі». «Лінія втечі» спрямована до кінцевої точки «омега». Одночасно це своєрідний кінець розвитку нашого світу і початок якісно нового, абсолютного стану життя, що виник поступово: свідомість людини відділена від її плоті і існує незалежно. «Кінець світу — внутрішнє повернення до себе всієї ноосфери, що досягла певного крайнього ступеня своєї складності і своєї зосередженості, — пише Шарден. — Кінець світу — переворот рівноваги, відокремлення свідомості, що досягла кінець-кінцем досконалості, від своєї матеріальної матриці, щоб віднині мати змогу всією своєю силою спочивати в богові-омезі. Кінець світу — критична точка одночасного виникнення і виявлення, визрівання і втечі».
Абсолютизація розуму, відокремлення його від «своєї матеріальної матриці» — один з численних варіантів об’єктивно-ідеалістичної концепції всесвіту. В кінцевому рахунку шарденівська ноосфера суперечить ноосфері Е. Ле-Руа (1870—1954), який ввів у науку це поняття, вважаючи, що розумова і фізична діяльність людини буде безперервно розширюватись шляхом виходу людини в космос і проникнення в надра планет. Ці міркування вченого мали, очевидно, певний сенс.
Помилка Шардена полягає навіть не в ідеї кінця світу і неминучості цього кінця, а в ототожненні його з богом.
До свого абсолютного стану («омега») в шарденівській моделі світу людський розум дістається через фізичну і розумову діяльність носія розуму — людини. В діяльності людини домінуюче місце Шарден відводить моралі. Найсуттєвішою рисою моральної концепції Шардена є своєрідний оптимізм стосовно до гармонійного майбутнього людства. Він заперечує нігілізм, абсурд і розпач. Він засуджує сваволю диктаторських режимів і фашизм. І не дивно, що у вченні Шардена Грема Гріна приваблюють гуманізм і оптимізм. Саме поняття «бог» у вченні французького філософа для Гріна асоціюється з поняттям якогось (звичайно, вельми абстрактного) гуманного начала. Поборником такого гуманного начала Грін залишається протягом усього свого життя, разом з тим дедалі більше вдаючись до гуманізму активного.
Шарденівська ноосфера співзвучна морально-етичним поглядам англійського романіста на релігію. У вченні Шардена для Гріна найбільше важить не ідея бога, а той реалістичний зміст, який він вбачає в шарденівській моралі, етиці, тобто в міжлюдських взаєминах. Інакше кажучи, Грін приземлює «релігію» Шардена, перекладаючи її на реалістичну мову і тим самим позбавляючи її релігійності.
«Різною мірою і в різній формі багато художніх творів зарубіжних літератур свідчать про потребу людей змінити світ і самих себе, — пише Я. Ельсберг. — «Виламування» героїв з побуту і засмоктуючого болота буднів до життя свідомого, до зіткнення — якщо не до боротьби — з панівним буржуазним суспільним порядком, зважування і проектування різних можливих шляхів своєї долі, вибір яких залежить від самої людини,— все це стало однією з центральних тем сучасної літератури капіталістичних країн... Міцніє бажання перетворити літературу на такий фактор духовного життя, який сприяє пошукам шляхів до майбутнього. В цьому об’єктивно виявляється посилення впливу ідей літератури і мистецтва соціалістичного реалізму, хоч би як ті чи інші літератори від нього відхрещувалися».
До думок про краще майбутнє людства Грін ішов і продовжує йти ускладненим і звивистим шляхом — через релігію. Пошук моральної опори в католицизмі помітний вже в романах «Людина всередині», «В ім’я дії», «Шум вночі», але це були «суто поетичні аспекти християнства», попередній пошук моральної опори.
Відіславши рукопис першого роману до видавництва Хайнеманн, Грін чекав на відповідь вісім місяців. Неспокій його зростав. Хворобливий стан, часті запаморочення, нервозність були помилково витлумачені лікарем як ознаки епілепсії. «Чи правильний діагноз?» — запитував себе Грін, стоячи на платформі підземки і розмірковуючи, чи кидатись під колеса потягу. «Стримувала мене не моя нова віра — католицизм і не теологічний розпач, в який я поринув. Я просто втомився від думки починати зовсім нове майбутнє, ніж те, яке я собі намітив. Проте самогубство вимагає значно більшої мужності, ніж російська рулетка. Поїзди приходили і йшли, і скоро я піднявся в той світ, що був нагорі»37. Грін тоді звернувся за моральною підтримкою до священника Телбота і той сказав йому: «Церква чекає, що ви повірите в бога, тільки й усього». Пізніше Грін писав: «Іноді католики звинувачують мене в тому, що я створив клерикальні образи: отця Ренка у «Суті справи» (1948) і отця Джеймса у п’єсі «Кімната для живих» (1952), які зовсім розгубилися перед людськими проблемами. Але ж і в священника Телбота, людини величезної симпатії, не було для мене зовсім ніякого рішення. Єдине, що він міг гордо і твердо відповісти, як сказав отець Ренк: «Церква знає всі норми».
Багатьох своїх героїв Грін заводив до храму, де вони, здавалося б, мали віднайти, але не знаходили ні душевного спокою, ні бодай якоїсь моральної підтримки. Це і сам письменник у мексіканському храмі Темпо-дель-Кармен («Дороги беззаконня»), літератор Моріс Бендрікс («Кінець любовного зв’язку»), журналіст Томас Фаулер («Тихий американець»), архітектор Куеррі («Ціною втрати»). Деяких героїв у критичний момент життя Грін примушує згадувати про своє перебування у храмі, шукаючи заспокоєння в самому цьому спогаді, або намагатися уявити себе там, тепер чи в майбутньому.
Лише два героя, авантюрист Олівер Чант з роману «В ім’я дії» і колишній банківський службовець Генрі Пуллінг («Подорож з моєю тітонькою») знайшли заспокоєння в храмі божому. Але обидва ці герої — невіруючі і привабили їх ті самі «суто поетичні аспекти християнства», екзотика, могутні звуки органної музики, хорові співи, присутність інших людей, що так само шукають заспокоєння.
Образи віруючих і невіруючих засмиканих людей, що опинилися в моральному тупику, непевних у собі священників вистраждані Гріном. Вони відбили його розчарування в католицизмі як у моральній опорі. І цілком природно, що за ці образи Гріна неодноразово засуджував Ватікан. Роман «Влада й слава» (1940), наприклад, інквізиція піддала прокляттю. Кардинал Гриффін нагадав романістові цей факт під час їхньої зустрічі в кафедральному соборі у Вестмінстері. «Кардинал Піззаро вимагав, щоб у роман були внесені зміни,— пише Грін,— а кардинал Гриффін відзначив, що волів би, щоб святі отці піддали прокляттю «Кінець любовного зв’язку». Проте за ідеї гуманізму, висловлені в романі «Влада й слава», Грем Грін був удостоєний премії імені Готторна за 1940 рік.
Нагадав письменникові про заборону його книг і папа Павел VI під час їхньої зустрічі. «Деякі місця в усіх ваших книгах, — сказав він, — завжди зачіпатимуть деяких католиків. Вас це не повинно бентежити». «Я переконався, — додає Грін, — що виконувати цю пораду — легко».
Образи, про які йдеться, Грін знайшов не лише в Англії, а й з’їздивши півсвіту. В 1938 р. він ризикнув податися в Мексіку, яка тоді вирувала, в Табаско, в Африку — в Ліберію, в колонію прокажених у Конго (йонда), в Малайю. Побував він і у В’єтнамі 50-х років. Все це було краще за сіре безрадісне життя, все було зумовлено «острахом перед нудьгою».
Що вело Гріна? Не тільки жадоба гострих відчуттів і пригод, не тільки бажання знову й знову випробувати долю, а й своєрідний протест проти зовнішньої буржуазної респектабельності. Згодом він писав про такі часи: «Я гадаю, що в кожного романіста є щось спільне з розвідником: він спостерігає, підслуховує, вишукує мотиви вчинків аналізує характери».
У роки другої світової війни, починаючи з 1942, він став професійним розвідником і працював у Фрітауні (С’єрра-Леоне), усвідомлюючи необхідність боротьби з фашизмом. Його рідний дядько Едвард Грін до самої смерті (1950 р.) був постійним секретарем Британського Адміралтейства, особистим приятелем У. Черчілля, одним із засновників і організаторів Королівської військово-морської розвідки.
Але і на діяльність розвідника, як на все в житті, погляди Грема Гріна парадоксальні. Він, наприклад, схвалив діяльність радянських розвідників Кіма Філбі і Джорджа Блейка. Перший з них є давніх: другом письменника: обидва вони співробітничали з Інтеллідженс Сервіс. Імперіалістична пропаганда зробила все можливе й неможливе, щоб очорнити Філбі і Блейка, проте не змогла приховати правду обидва вони боролися за торжество справедливості, в ім’я миру на землі, проти імперіалістичної агресії. Коли в буржуазній пресі зчинився галас довкола справи Філбі, Грін був схильний звинувачувати його в кар’єризмі, в надмірній жадобі особистої влади. Проте все ж зумів розібратись у тих гуманних мотивах, якими керувався Філбі і пізніше (в 1968 р.) писав про це: «Зараз я радий, що не мав рації Філбі служив справедливій справі, а не своїм корисливим інтересам, так що моя стара прихильність до нього відновлюється».
У рецензії на книгу «Щось на зразок життя», озаглавленій «Людина всередині» і надрукованій в літературному додатку до Лондонської газети «Таймс», її автор справедливо констатував: «Сучасний роман втратив для Гріна свій релігійний смисл, а натомість зміцнилося розуміння ваги активної людської діяльності».
Починаючи з 1932 р., тобто з виходу антифашистського роману «Стамбульський поїзд» — про сваволю реакції на Балканах, Грін завжди уважно стежив за подіями світового значення, по змозі даючи їхнє художнє втілення. Відомо, що свої романи він ділить на «серйозні» й «розважальні». По суті ж, перші його твори відбивають інтерес до католицизму, а останні — тривогу за долю світу і зачіпають при цьому ширше коло соціальних та політичних проблем. Він відгукнувся на події в Іспанії, на другу світову війну, на французьку інтервенцію у В’єтнамі, події на Кубі та Гаїті. Грін схвалив утворення НДР. У статтях і есе Гріна постійно відчувається пильний інтерес до подій світового масштабу. Під час поїздки 1960 р. по Латинській Америці, письменник заявив кореспондентові агенства Пренса Латіна, торкаючись подій на Кубі, що в конфлікті між Кубою і США «ініціатива до примирення повинна походити від США, а не від Куби». З приводу тодішніх подій у Конго Грін сказав, що вони є «наслідком жахливих злочинів Бельгії».
1961 р. газета «Тайме» надрукувала лист Грема Гріна про події в Лаосі. «Ця війна — важкий тягар для нашого сумління, навіть якщо вона нав’язана нам нашими союзниками...», — писав він.
Відвідавши Гаїті 1963 р., коли ця країна перебувала під владою кривавого диктатора Дювальє, Грін назвав її «республікою кошмарів», а прибічників Дювальє — «бандою головорізів», які грабують народ Гаїті. Невдовзі весь світ обійшла книга Гріна «Комедіанти» — роман про трагедію цього народу, а дещо пізніше з’явився і однойменний фільм, поставлений самим романістом і... заборонений у США!
Відгукнувся Грін і на нові події в Латинській Америці. Приділивши становищу католиків значно менше уваги, ніж під час колишніх відвідин Куби, він зосередився на реальній небезпеці, яку становить міжнародний імперіалізм, чітко розставив політичні акценти. «При підтримці Бразілії і, очевидно, підбурюванні з боку США, минулого року в Болівії було здійснено державний переворот, а в Аргентіні спробу усунути президента Лануссе... Не доводиться дивуватись, що недавнє призначення Девіса, колишнього американського посла в Гватемалі... послом у Сант’яго розцінюється тут як погано прихована погроза... І все ж Альенде поділився зі мною надією на те, що Сполучені Штати більше не загрожуватимуть війною в Південній Америці: їх поразка у В’єтнамі зробила, на його думку, досить малоймовірним повторення Санто-Домінго (окупація військами США Домініканської республіки в квітні 1965 р.— Ред.). Альенде провадить у Чілі революцію за більш важких умов, ніж були у Фіделя Кастро, що наніс удар з гір С’єрра-Маестра. Ця революція вимагає від вождя не стільки героїчного ореолу, скільки граничної завбачливості, почуття гумору, мужності, що не кидається в вічі. І оптимізму, безперечно, як завжди, оптимізму».
Побоювання Грема Гріна справдилися. 11 вересня 1973 року військова хунта здійснила в Чілі державний переворот. Фашисти прагнуть ліквідувати соціально-економічні завоювання трудящих, досягнуті за роки влади законного уряду Сальвадора Альєнде.
Усі ці висловлювання англійського письменника говорять самі за себе. Разом з тим, він не входить до жодної організації прихильників миру, хоч його консерватизм з роками слабшає, а гуманізм абстрактний дедалі більше схиляється до гуманізму дієвого. Підсумовуючи свою солідну літературну спадщину, Грін пише: «Що ж змусило мене стати романістом? Бажання дати якийсь лад хаотичному нагромадженню особистого життєвого досвіду й невичерпна допитливість. Якби мені довелося обирати епіграф до всіх романів, які я написав, це були б рядки з «Апології епіскопа Блаугрема»: «Нас цікавлять люди, що йдуть по лезу бритви, зображені в нових французьких книгах: чесний злодій, ніжний убивця, забобонний атеїст, любляча жінка сумнівної поведінки, яка рятує свою душу. Ми спостерігаємо, як, пройшовши половину шляху, вони балансують на запаморочливій висоті».
Суперечності у поглядах Гріна наявні. У своїх творах він ними володіє, створюючи парадоксальні образи, стикаючи протилежні тенденції. Всією своєю творчістю романіст визнає неминучий вплив суспільства на формування особистості. І в той же час, як людина на даній стадії світовідчування, керувати цим впливом чи не може, чи не бажає. Він стоїть над суперечливим світом, в якому, проте, є й такі суперечності, яких його творчість не відбиває.
Розглянуті тут автобіографічні матеріали засвідчують всю складність і суперечливість пошуків Гріна, стихійний вплив на нього, як і на інших письменників Заходу, різних факторів дійсності. Але головні ідеї та тенденції в його творчості і світосприйнятті формуються під впливом могутнього сучасного процесу революційного перетворення світу. І домінанта зрілої творчості Гріна — це його гуманізм, його демократизм, його зростаючий інтерес та співчуття до прогресивних сил.
Нещодавно Грем Грін опублікував новий роман — «Почесний консул», в якому засуджує режими воєнних диктатур у країнах Латинської Америки.
Грін стоїть на позиції засудження дегуманізованого буржуазного суспільства, викриття колоніалізму й неоколоніалізму. Розчарований у своїх колишніх релігійних пошуках, Грін звертає свій погляд до соціалізму, не сприймаючи його повністю, але разом з тим усвідомлюючи, що це єдиний шлях соціального прогресу людства.
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1974. – № 2. – С. 40-50.
Твори
Критика
