Коли час став регулярним та універсальним, він змінив історію
Автор: Пол Космін, доцент гуманітарних наук, що спеціалізується на історії давньогрецького світу, Гарвардського університету в Массачусетсі.
У 311 році до нашої ери відлік часу став універсальним та лінійним. Історія змінилася назавжди.
Який зараз рік? 2019, ясна річ. Легке питання. Минулого року був 2018, наступний – 2020. Ми абсолютно впевнені, що століття тому був 1919, а через 1000 років буде 3019, якщо буде кому їх рахувати. Ми добре володіємо інформацією, пов’язаною з роками і, як і більшість світу, використовуємо їх не замислюючись. Вони всюдисущі. У дитинстві я впорядковував свої монетки за роками карбування, а тепер уважно записую дати публікацій моїх наукових статей.
А тепер уявіть, що ви живете у світі без подібної пронумерованої часової шкали для впорядкування поточних подій, спогадів та надій на майбутнє. Оскільки від найдавніших записів історії аж до років після завоювань Олександром Македонським наприкінці 4 століття до нашої ери історичний час – тобто, публічне та щорічне відзначення плину років – можна було виміряти лише трьома способами: унікальними подіями, щорічними змінами керівництва або за королівським життєвим циклом.
У стародавній Месопотамії роки позначалися видатною подією попередніх 12 місяців: можна було сказати, що щось трапилося, наприклад, у рік, коли цар Нарам-Суен досяг витоків річок Тигр і Євфрат, або коли цар Енліль-бані зробив для бога Нінурти три дуже великі мідні статуї. Крім того, події можна було датувати, вказавши ім’я власника щорічної державної посади: щось трапилося в рік, коли двоє названих римлян були консулами, або коли елітний афінянин був головним магістратом тощо. І наостанок, найчастіше в античних царствах події можна було датувати, відраховуючи рік монарха при владі: п’ятий рік Олександра Македонського, 40-й рік царя Навуходоносора II тощо.
Кожна з цих систем була географічно локалізована. Не існувало трансцендентної чи транслокальної системи для визначення себе в потоці історії. Як же синхронізувалися події на географічній відстані чи між державами? Візьмемо за приклад Пелопоннеську війну між Афінами та Спартою в останній третині 5 століття до нашої ери. Ось як великий афінський історик Фукідід намагався вирахувати дату її початку: «“Тридцятирічний мир”, укладений після завоювання Евбеї, тривав 14 років; на 15-й рік, на 48-му році жрецтва Хрисіди в Аргосі, і коли Енесій був магістратом у Спарті, а до магістратури Піфодора в Афінах залишилося ще два місяці, через шість місяців після битви при Потідеї, на початку весни фіванський загін чисельністю трохи більше 300 чоловік… приблизно під час першої нічної сторожі з боєм увійшов до Платеї, беотійського міста-союзника Афін».
Там, де ми би просто написали «431 р. до н.е.», Фукідід був зобов’язаний співвіднести перший початок війни з дипломатичними, релігійними, громадськими, військовими, сезонними та погодинними даними, які між собою не перетинаються. Ці дати тісно пов’язані з центральними державними інституціями, залежать від бюрократичного складання списків, які застосовують лише в межах самообмежуючої географії та є дуже чутливими до політичних змін. Насправді це зовсім не дати, а скоріше синхронізації між кількома подіями, що координують систему більш чи менш відомих подій: те, що датується, як сама дата, належать до одного порядку речей. Уявіть собі подібне співвіднесення дати вторгнення в Ірак, народження вашої бабусі чи проголошення незалежності Америки; а потім спробуйте пояснити це комусь з іншої країни.
У хаосі, який розпочався після смерті Олександра Македонського у Вавилоні в 323 році до н. е., все змінилося. Один з македонських полководців Олександра, який згодом завоював величезне королівство, що простягалося від Болгарії до Афганістану, запровадив нову систему літочислення. Завдяки ньому вона відома як ера Селевкідів. Це був перший у світі безперервний і незворотний підрахунок минулих літ. Це непроголошений предок кожної наступної системи епох, включаючи християнську систему Anno Domini (Від Різдва Христова), нашу власну еру, юдейську еру від створення світу, ісламську гіджру, епоху французької революції тощо.
Ера Селевкідів почалася з 1 року (відповідно до прибуття Селевка I Нікатора до Вавилону навесні 311 р. до н. е.) і тривала, зростаючи з кожним роком: n+1. Після смерті Селевка I, його син Антіох I не перезапустив годинник, як і ніхто з його наступників. Вперше історичний час був позначений числом, яке ніколи не починалося заново, не зменшувалося та не зупинялося. Він все ще триває. Це час, яким ми його знаємо – 2019, 2020, 2021, і так далі – трансцендентне, універсальне, абсолютне, незалежне, постійно зростаюче число. Він не був пов’язаний з політичними подіями, життєвим циклом правителів чи завоюваннями. Він не залежав від імперської бюрократії чи писарської еліти. Його можна використовувати на відстані, щоб співвідносити події.
Найважливішим є те, що літочислення епохи Селевкідів, яке постійно зростало, допускало існування абсолютно нового типу передбачуваності. Раніше для людини, скажімо, літнього Навуходоносора II, було неможливо на 40-му році його правління (він царював 43 роки), впевнено і точно задумати, назвати і утримати в уяві дату на майбутні кілька років, десятиліть або навіть століть. Тепер, завдяки ері Селевкідів, це було легко, безпроблемно й однаково для кожного підданого царів Селевкідів. В одному з останніх романів норвезького письменника Карла Ове Кнаусгарда є образ, який відображає силу цієї зміни: «У кімнаті, в якій вони жили, ніби прибрали стіну. Світ більше не охоплював їх повністю. Раптом відкрився простір… Їхній погляд більше не зустрічав жодного опору, а летів далі й далі крізь все те саме».
Якби не два додаткових чинника, все це було б цікавим аспектом інтелектуальної історії без більшого суспільного значення. По-перше, ера Селевкідів матеріалізувалася виключно як число. У якому б письмі не було зафіксовано число епохи Селевкідів – і, враховуючи величезні простори імперії, це все засвідчено в грецькій, аккадській, фінікійській та арамейській системах підрахунку – числове значення року було завжди стабільним. Тобто, серед надзвичайної різноманітності розширених імперських територій ера Селевкідів, як регулярна й однорідна система підрахунку, досягла регулюючої та гомогенізуючої сили.
По-друге, цифри року в епоху Селевкідів були відзначені на безпрецедентному діапазоні публічних, приватних і мобільних платформ. Дати епохи були зображені на ринкових вагах, ручках глечиків, монетах, будівельних конструкціях, храмових пожертвах, перснях-печатках, царських листах, офіційних указах, надгробках, податкових квитанціях, списках священиків, межових знаках, астрономічних звітах, особистих гороскопах, шлюбних контрактах і на багатьох інших речах. У нашому власному світі, наповненому повсюдними позначками з датами, легко недооцінити саму новизну, а отже, і історичне значення цього масового відзначення року. Але в стародавньому світі це було безпрецедентним і не мало аналогів. У жодній іншій державі стародавнього Середземномор’я чи Західної Азії правителі та піддані не населяли простори, які були так всебічно й послідовно датовані.
Чому все це має значення? Хоча хронологія та датування спочатку можуть здатися не найцікавішими речами, вони є тим матеріалом, на якому будується історія, оскільки дати роблять дві речі: дозволяють речам відбуватися лише один раз, і наполягають на порядку та взаємозв’язку всіх подій. Кожна подія повинна бути прив’язана до свого місця в часі, перш ніж вона стане доступним об’єктом історичної артикуляції. А способи, за допомогою яких ми датуємо світ, за допомогою яких ми усвідомлюємо історичну тривалість і хід часу, формують те, як ми переживаємо наше сьогодення, уявляємо майбутнє, пам’ятаємо минуле, примиряємося з мінливістю і вважаємо світ набагато ширше, старше та витриваліше за будь-кого з нас.
Епоха Селевкідів, ця нова і всюдисуща система літочислення, що рухалася вперед у майбутнє, яке вона відкрила, запропонувала принципово нові можливості та проблеми політики, історії та релігії. Хоча ми самі зараз почуваємо себе вдома в такій системі, але для стародавнього світу, який звик до своїх часових обмежень, вона спричинила вибух. Це ситуація, яка чинила величезний тиск на давні уявлення про майбутнє та минуле, і, я б припустив, що вона породила нові місця боротьби між імперією Селевкідів та її підвладними народами.
Імперії претендують на час і простір. А потім підвладне їм населення повстає. З 2 століття до нашої ери і до остаточної загибелі в 64 році до н. е. імперія Селевкідів зіткнулася з дедалі жорстокішим і наполегливішим спротивом з боку підпорядкованих їй громад на центральних територіях Леванту, Вавилонії та західного Ірану. Найвідомішим із цих рухів опору було повстання Маккавеїв, коли євреї Іудеї вирушили проти армій Селевкідів царя Антіоха IV та його наступників, звільнивши Єрусалимський храм і врешті-решт створивши незалежний політичний простір, Хасмонейське царство, на території сучасного Ізраїлю. Це події, які досі відзначають на святі Хануки. Такий опір Селевкідам був спрямований не тільки на їх фізичну інфраструктуру, фіскальні вимоги, колоніальні поселення та земні твердження про політичне панування, а також на встановлений ними часовий порядок.
Важливо, що наші найперші історичні апокаліпсиси виникли в імперії Селевкідів, у світі, щойно наповненому невблаганно зростаючими числами дат. Ці історичні апокаліпсиси є текстовими композиціями, які проходять через повний і розгорнутий виклад світової історії, від глибини минулого, через послідовність царств або історичних періодів, до імперії Селевкідів, а потім до передбачуваного кінця самого часу. Ці твори пророкування кінця часів не з’являються до імперії Селевкідів, як-от у Вавилонському чи Перському царствах чи в античних грецьких містах-державах. Вони не виникають за межами імперії Селевкідів, як, наприклад, в інших елліністичних царствах або в Римі. Це явище обмежується підвладним населенням імперії Селевкідів.
Теологічні та політичні корені «апокаліптичної есхатології», як відома ця література кінця часів, є складними і множинними. Цілий напрям дослідження епохи Другого Храму та ранньохристиянської доби присвячений цій проблемі виникнення. Але епоха Селевкідів не відігравала жодної ролі в наявних дослідженнях ні класичної античної історії, ні біблійних студій. Я припускаю, що повсюдна видимість і бюрократична інституціоналізація незворотної, нескінченної і трансцендентної системи часу викликали, як свого роду реакційне формування, фантазії про кінцевість серед тих, хто хотів протистояти імперії Селевкідів. Єдиний спосіб затримати відкрите майбутнє та подолати нескінченність імперського часу Селевкідів – це зупинити сам час.
Найвідомішим з цих ранніх апокаліптичних творів і єдиним канонізованим як Святе Письмо є Книга Даниїла в єврейській Біблії. Це біблійна книга, яку можна найпростіше датувати, оскільки вона надає голосом стародавнього провидця Даниїла виклад світової історії, який в основному точний до 165 р. до н.е. і надзвичайно неточний після 165 р. до н.е. У 165 році до н. е. євреї Юдеї під проводом Іуди Маккавея прагнули скинути ярмо імперії Селевкідів, отже, вона була написана під час військового конфлікту.
Книга Даниїла містить ряди дуже відомих епізодів, зокрема Даниїла в лігві лева, напис на стіні під час бенкету Валтасара та прибуття «схожого на Сина Людського», щоб покарати чотирьох жахливих звірів, що вийшли з бурхливого моря. Давайте звернемо увагу на багатометалеву статую в 2-му розділі Книги Даниїла, ймовірно, найпершому апокаліптичному уривку в іудаїзмі.
Розповідь виглядає так: Царю Навуходоносору II, найбільшому з вавилонських царів за чотири століття до написання книги, наснився жахливий сон. Тому, прокинувшись, він скликає повний склад своїх східних експертів з ворожіння – єгипетських магів, аккадських астрологів, вавилонських чаклунів і халдеїв. Цар вимагає, щоб ці вчені не тільки розтлумачили його сон, а й спочатку розповіли йому зміст сновидіння. Коли мудреці Вавилону не погодилися на його прохання, то Навуходоносор засудив їх усіх на смерть.
Напередодні масової страти вчених зміст сну та його значення відкриваються Даниїлу, юдейському вигнанцю, що живе при вавилонському дворі. І наступного дня Даниїл перериває покарання і виступає перед царем з промовою: «Ти, царю, бачив, аж ось один великий бовван, – бовван цей величезний, а блиск його дуже сильний; він стояв перед тобою, а вигляд його був страшний. Цей бовван такий: голова його – з чистого золота, груди його та рамена його – зо срібла, нутро його та стегно його – з міді, голінки його – з заліза, ноги його – частинно з заліза, а частинно з глини. Ти бачив, аж ось одірвався камінь сам, не через руки, і вдарив боввана по ногах його, що з заліза та з глини, – і розторощив їх. Того часу розторощилося, як одне, – залізо, глина, мідь, срібло та золото, і вони стали, немов та полова з току жнив, а вітер їх розвіяв, і не знайшлося по них жодного сліду; а камінь, що вдарив того боввана, став великою горою, і наповнив усю землю» (Переклад І. Огієнка).
Даниїл тлумачить це наступним чином. Навуходоносор і його Вавилонська імперія є золотою головою. Вавилонське царство впаде до ніг іншої імперії, мідян із гір Загрос, представлених срібними грудями та руками. Тоді третє царство, представлене бронзою, буде панувати над усією Землею: це Перська імперія, заснована Киром Великим. Нарешті, настане четверте царство, «сильне, як залізо». Як пояснює Даниїл, подібно до того, як залізо руйнує все, так і це королівство «зламає і розтрощить усі ці» колишні держави. Це царство Олександра Македонського та його наступників Селевкідів. Але воно розділене само по собі і падає з глиняних ніг.
Даниїл завершує свій переказ, роз’яснюючи функцію та сутність каменю, який зруйнує боввана і перетвориться на гору: «За часів тих царів (Селевкідів), небесний Бог здвигне царство, що ніколи не зруйнують, і його влада не перейде до іншого народу… а буде тривати вічно». На відміну від інших імперій, які можна завоювати чи замінити земними силами, кінець імперії Селевкідів означає кінець самої історії.
Це бачення – і ще кілька подібних йому в книзі – впорядковує історію у вигляді чотирьох імперій, що змінюють одна одну: Вавилонія, Медія, Персія та імперія Селевкідів. Земна імперія загалом символізується як грандіозна статуя, виготовлена з оброблених матеріалів – металів та обпаленої глини. Вона минуща, нестабільна, ідолоподібна та піддається руйнації. Потім ця історія знищується і замінюється небесним, вічним царством – природним каменем, незмінним і нерукотворним.
Історія постає тут, можливо, вперше замкнутою цілісністю: упорядкована, неподільна, повна, від голови до ніг. Бачення проектує погляд за межі, над яким не владен час – як для Навуходоносора, так і для нас. Він дає нам уявлення про провіденційний час, про історію як одкровення. У світі, узгодженому із селевкідською хронологією та пронизаному твердженнями про монархічну владу, це апокаліптичне бачення відкриває остаточний і основний суверенітет Бога. Богословський урок цього епізоду отримує програмне, богословське формулювання в молитві подяки Даниїла, яку він вимовив після того, як йому була відкрита таємниця сну Навуходоносора: «Хай буде благословенне Боже Ім’я від віку й аж до віку бо Його мудрість та сила; Він зміняє часи та пори року, скидає царів і настановляє царів».
Як жанр, історичні апокаліпсиси, що виникли в селевкідській Юдеї, Вавилонії та Ірані, інсценували битву між царем і Богом за контроль над часом та архітектурою історії, викриваючи претензії імперії як ілюзорні та переносячи долю народів на небеса.
Для імперії Селевкідів, як ми вже бачили, час був трансцендентним та безкорисливим. Майбутнє було монотонним та розчаровуючим. Темпоральна текстура була знеособлена. Немає можливості перезапуску. Найгірше те, що існувала нескінченність, яка, за непрямими ознаками, переповнювала вічність. Час Селевкідів був простим проходженням, отже, втратою. Тік, тік, тік, тік...
Історичні апокаліпсиси, навпаки, представляли образ часу, коли все, включаючи майбутнє, було вже визначено. Все, що відбувалося з вами, було для вас. Історія була сформована, спрямована та йшла до завершення. Всі події, хоч би як вони були зміщені, були частиною єдиної історії, тотальної історії. Насамперед, ці історичні апокаліпсиси закликали кінець днів – у цьому прикладі, камінь, що руйнує земну імперію. Це не тільки змальовувало фантазії про руйнування імперії Селевкідів, а й призводило до формування нового бачення часу, що має свій кінець.
Кінець часів досяг свого роду темпоральної інтеграції, подібно до того, як дзеркало потребує підкладки, щоб ми могли щось побачити у ньому. Він перетворив переживання одного за іншим на оповідний сюжет. Час більше не минав, порожній і безповоротний, тік-тік-тік; тепер він мав сенс і завершення, тік-так.
Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «When time became regular and universal, it changed history» в журналі Aeon 7 травня 2019 р.
Переклали студенти групи 31п Факультету іноземної філології Національного університету імені М.П. Драгоманова.
