Кравець Соломія. Дівчина, яка любила темряву

Задзвенів будильник. Мія  глянула на екран. Десята вечора. Час вставати. Дівчина накрила голову ковдрою,занурюючись у роздуми про своє життя. Весь час вона чекала,коли воно нарешті почнеться.Стояла на холодних зупинках,дивлячись на проїжджаючі машини,в очікуванні тієї самої.Губилась в книгах і фільмах,де могла подорожувати без багажу. Зустрічала захід сонця з чашкою кави. І після декількох років виживання,вона зрозуміла,що її серце таки хоче жити.

Після чергового сигналу будильника Мія  піднялась з ліжка .Було темно,вона і не намагалася ввімкнути світло.Налила в горнятко теплої кави і зробила довгий, повний спраги ковток.

Раптово задзвонив телефон,і Мія, думаючи,що це знову будильник,ледь не відхилила виклик.

-Ало, -сказала вона.

-Тільки встала ? – запитав Андрій.

- Ага,- сонно бовкнула Мія.

- Йдеш на роботу?

- Збираюсь.

- Сьогодні в клубі багато людей, - Андрій зробив паузу і продовжив.-Давай я заїду по тебе.

Мія прикусила губу. Андрій був її нареченим. Та зараз вони чомусь рідко бачились.

-Я сама доберусь.

- Як ти доїдеш ? Автобуси вже не ходять.

- Візьму таксі.

-Не дуркуй.Я заїду за півгодини.

Після цих слів Андрій швидко збив виклик,щоб Мія не могла заперечити.

Дівчина глянула на годинник і пішла переодягатися.Вона одягнула улюблене чорне плаття .В дзеркалі її русе волосся виглядало золотистим.Мія провела рукою по талії,розуміючи,що за свята набрала декілька кілограм.Ну і нехай.

Час йти. Дівчина спустилась з  третього поверху і глянула на дах.Колись вона бачила як з восьмиповерхівки вниз чкурнула якась жінка.Це було давно,але такі спогади не забуваються.

Андрій вийшов з машини і махнув Мії. Дівчина вилізла з болючих спогадів і пішла в сторону хлопця.

Місто горіло вогнями.Їй подобався шум і потік людей. Магазини,ресторани, клуби,паби. Їй здавалися прекрасними  ці незнайомі їй люди,і вона була певна,що навіть  незнаючи один одного, вони всі були  невидимо пов’язані артеріями її міста.

Доїхавши до клубу,Мія важко видихнула.Ось він, її прихисток. Вона працювала там два роки. І жодного разу не пожаліла,що влаштувалась туди.

Вони зайшли через службовий вхід .

-Привіт,- сказав Олег. – Ти сьогодні швидко. Зазвичай запізнюєшся.

- Знаю. Що в нас сьогодні?

- Та як бачиш. Людей купа. Ось дивися, цей мажорчик.Замовляє найдорожче віскі і сидить схлипує,- посміхнувся бармен.- Дарую тобі. Може чайові хороші дасть.

Мія пішла в сторону сумного чоловіка і привіталась з ним.

-Долити вам?

Чоловік підняв очі.

-Ти так на неї схожа,- промовив він і скривився в сумній посмішці.

-На кого? – перепитала Мія.

-На дочку мою. Вона зараз в лікарні.

- Мені жаль.

- Та вона сама винна.

Мія вирішила не розпитувати клієнта про подробиці і лише принесла йому  новий стакан віскі.

Ніч проходила весело і по трохи перетворилась на світанок.Зміна знову пролетіла.Мія  зібралась іти на першу маршрутку. Вона попрощалась ,забрала свої чайові і пішла дорогою зустрічати сонце. Все було ідеально.Хороша робота, турботливий наречений. Та чогось їй стало сумно. Чи то від кінця – початку дня чи просто від думки,що колись це все закінчиться. Машин майже не було,тому Мія зійшла з тротуару і йшла по дорозі.І враз темнота.

Вона прокинулась в білій палаті, яка була залита сонячним світлом. В палату зайшов Андрій.

-Як ви себе почуваєте? – суворим голосом сказав він.

-Краще, - відповіла дівчина,незважаючи на його холодний голос.-Що я тут роблю? Ти подзвонив моїм батькам?

Андрій зняв окуляри і уважно подивився на дівчину.

Тим часом в палату зайшов ще один чоловік. Мія спочатку не звернула на нього уваги,бо він зупинився в кутку,але потім впізнала в ньому того самого сумного чоловіка з бару. Він стояв і дивився на Мію таким презирливим і водночас люблячим поглядом, що ставало якось не по собі.

-Хто ви? – запитала Мія.

-Вона досі не пам’ятає, докторе?

-Не знаю, - Андрій підійшов ближче і підсвітив очі дівчини ліхтариком – ручкою.

-Але я не розумію… Чому ти в лікарському халаті?

Андрій якось сумно подивився на дівчину.

-Я ваш доктор. Ви випали з восьмого поверху два тижні тому.

-Що? – голова дівчини почала сильно боліти.

Раптово вона згадала все. Ті тіні, які ховались в темноті. Голоса, які вона не могла більше слухати. Все те,що її лякало верталось кожної ночі.

-А ви? Ви мій …

-Батько,- доповнив чоловік.

-Невже я справді зробила це? – запитала Мія скоріше в себе, ніж в інших.

-Ти подзвонила і сказала,що більше не виносиш темряви. Це були останні твої слова.

Доктор оглянув дівчину і пішов. Батько вийшов слідом.  В кімнаті раптово стало темно. Тіні знову повертались. Чому такий кардинальний крок став для неї вирішенням тимчасової проблеми. Чому ж вона не знайшла рішення кращого, ніж стрибнути з даху? Життя взяло верх, воно продовжувалось. Мія заснула.

Задзвенів будильник. Була десята вечора.

Читайте также


Выбор редакции
up