Що відбувається у темряві. Надія Садовська. За лаштунками кіноекрану
- Може після роботи сходимо в кіно? — несподівано запропонувала Ярина колежанці. — На початку цього року в прокат вийшло стільки цікавих фільмів!
- Супер, ходімо! Трохи розвіємося в кінці робочого тижня, заодно підтримаємо українське! — радо погодилась Галинка. Вона рішуче закрила файл з незакінченим звітом і заходилась переглядати в інтернеті афіші кінотеатрів.
Довгенька череда зимових празників, а ще запах свіжої глиці та духмяного глінтвейну, що ширилися в цей час містом, навіювали святково-казковий настрій у дівчат. Мабуть тому їхній вибір впав на фільм-казку «Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке».
***
Подруги зайшли до маленького затишного кінозалу і влаштувалися на останньому ряду. На екрані, під ритмічну мелодію, попливли титри та з’явилися козарлюги з величезними шаблюками…
Якійсь час лицарі вправлялися на шаблях, відтак зайнялися більш мирними справами. Могутній черевань заходився ножицями підстригати синову чуприну, потім поклав їх на лавку і потягнувся за дзеркалом. Непомітно, до них на лаву підсів домовик з розкуйовдженим волоссям, схопив ножиці й почав підстригати собі бороду. Водночас і батько потягнувся за ножицями, лап-лап, а їх нема! Він почав роззиратися на всі боки, заглядати під лавку, метушиться у пошуках. Магія кіно лилася з екрана, наповнюючи притихлу глядацьку залу... Тим часом Галинка поклала свою сумочку на незайняте сидіння поруч, за хвилину потягнулася за нею, але стільчик був порожній! Вона нахилилася і зазирнула під сидіння, там теж порожньо! На екрані метушився у пошуках ножиць старий козак, а у кінозалі шукала свою сумку юнка. «Містика якась! — подумала Галинка. — Гаразд, не відволікатиму інших глядачів своїм шарудінням, пошукаю сумочку, коли закінчитися фільм».
Видовище на екрані захопило глядачів, вони хором підспівували колядки, перелякано зойкали у найнебезпечніші моменти, а коли пішли фінальні титри — усі аплодували стоячи. Скраєчку, на останньому сидінні останнього ряду, примостилася незграбна чоловіча постать. Темна істота зі скуйовдженою чуприною жваво переймалась тим, що відбувалося на екрані, підспівувала разом з усіма, а коли глядачі дружно зааплодували — вдоволено посміхнулась у сивіючу, трохи нерівно підстрижену бороду: «це ж і мені аплодують, моя роль хоч і не головна, але ключова для розвитку сюжету. А як усі сміялися, коли я хвацько поцупив ножиці у головного героя! Треба сказати режисеру, може мене номінують на “Золоту дзиґу”?»
Коли у залі нарешті увімкнули світло, Галинка продовжила свої пошуки. Складний стільчик поруч був порожнім, під ним теж було пусто. Юнка почала нервувати, розгублено роззираючись по сторонах. «Де ж моя сумочка, як лизень злизав», — бідкалася вона. Подруга почала допомагати Галинці, заглядаючи під сусідні стільці.
Тим часом з-під запиленої цупкої завіси, що відгороджувала глядацьку залу від службових приміщень, визирала розкуйовджена постать, дуже схожа на ту, яка нещодавно була на екрані. Створінню понад усе хотілося затримати вродливих дівчат якомога довше у залі, хоч би ще трошечки побути у їхньому товаристві. Маленька елегантна сумочка надійно сховалася у його величезних, незграбних долонях.
- Яринко, я там вже дивилася, — мало не плачучи озвалася Галинка до подруги, яка вкотре зазирала під сидіння.
Домовичок[i], а це був саме він, сумно зітхнув. Створінню понад усе кортіло розіграти подружок, нехай би ще трохи затрималися в залі, шукаючи загублені речі. Він позволікав ще декілька секунд, а потім підкинув сумочку під сусіднє сидіння.
- Так ось же вона, — вигукнула Яринка, — ніби якась нечиста сила її приховала.
- Це ж треба, я ж там вже двічі дивилася! — здивувалася її подруга. — Не знаю, яка містична сила її приховала, а яка повернула. Але вона точно заслуговує на винагороду, — промовила дівчина. — Колись мені дідусь розповідав, що домовичкам, які, зазвичай, помагають по господарству, але й можуть речі перекласти чи сховати, потрібно залишати гостинчик.
І, як її вчив дідусь, поклала на порожнє сидіння, під яким знайшлася сумочка, кілька цукерок.
«Домовичкам, чому ж це “домовичкам”, — буркотіла собі під ніс потішена істота. — Я ж не в домі якомусь порядкую, а в кінотеатрі! А він, хоч і маленький, — а все ж храм мистецтва! Ні, треба мені терміново іншу посаду собі придумати, якщо я вже причетний до кіноіндустрії», — міркував вдоволений Домовичок, розгортаючи першу цукерку.
Виходячи із зали, Галинка озирнулась. У напівтемному приміщенні було порожньо, але з куточка виразно чувся шурхіт обгорток. Вона посміхнулась і помахала рукою, чемно прощаючись з невидимою істотою.
[i] Домовик — один із найбільш відомих персонажів української міфології. Зазвичай, ця безтілесна істота допомагала хазяїну по господарству, оберігала оселю від злодіїв. Хоча домовик міг розсердиться на господарів, і тоді завдавав їм шкоди: ховав речі, стукотом-грюкотом заважав спати тощо. Наш домовичок має добрий характер. І, якщо і робить шкоду, то лише тому, що хоче привернути до себе увагу, бо не любить залишатися на самоті.
