Що відбувається у темряві. Аріна Сазонова. Ліс
Пройшовши трохи далі стежкою, я опинилася біля дрімучого лісу. Ліхтарик не освітлював, що було здалека, але світлячки вже повилітали з кори дерев і красиво мерехтіли в очах. Не довго думаючи, я вирішила трохи пройтись, але не відходити далеко від дому. Там було захоплююче, немов я потрапила у казку. Було світло і зовсім не страшно. Звуки цвіркунів так заспокоювали.
Незабаром я побачила струмок. Я швидко побігла до нього, щоб вперше доторкнутися до кришталево чистої води. Відчула, що вода була приємною і легкою. Але потім я зрозуміла, що задалеко відійшла від стежки. Зорієнтувавшись, звідки я прийшла, я взяла ліхтарик і попрямувала шукати сліди.
Походила так незрозуміло скільки часу, шукаючи хоч натяк на стежинку, і нічого не знайшла. Раптом щелепа затряслася так, що я досі не розумію - то було від страху чи від холодного вітру, який все гучніше пролітав між деревами.
Але найгірше мене ще чекало. Спіткнувшись об камінь, відчула, що з рук вилетів мій ліхтарик. А свічка, яка була буквально моїм провідником, впала і згасла.
У ту мить по моїй шкірі пройшовся мільярд мурашок. Серце стало просто вистрибувати зсередини мене. Перед очами опинилася така темрява, хоч око виколи. Було враження, що твої кінцівки просто не існують, поки ти не доторкнешся ними до чогось. Нікого, тільки ти і усі твої фантазії, що з тобою станеться. Коли не можеш навіть вигукнути, щоб тебе почули, аби дикі звірі тебе не зʼїли. Ти просто безпорадний.
Незабаром я почула шурхотіння. Наче гілка тріснула. Повернувши голову на звук, я змогла побачити якусь тінь за двадцять метрів від мене на іншому боці струмка. Її силует нагадував людину, але це була не вона. Хоч обличчя і не було видно, але я відчувала, що вона наче дивилася на мене.
Ось тоді моє серцебиття почало нагадувати звуки барабана. Але незважаючи на це, дихати я намагалася тихо і рівномірно, щоб не привертати увагу.
Придивившись, мені здалося, що істота наближається до мене. І це виявилося правдою. Тінь все ближче і ближче наближалася до струмка. Я не знала, що мені робити. Відчуття, коли ти розумієш, що це кінець і тобі ніхто не допоможе, забирало сили і здоровий глузд. Ноги наче оніміли і від паніки я не могла встати. Я не зводила з тіні очей ні на мить.
Раптом я на щось наткнулася. В кишені дідусиного пальта я натрапила на якусь коробочку. Але тінь була вже майже в мене перед носом. Мій емоційний розум найшвидше зрозумів, як діяти, і в останню секунду, коли тінь просунула свої людиноподібні руки до мене, я запалила сірник. Від світла або від вогню тінь втекла. Далеко-далеко у ліс, спотикаючись об гілки і дерева.
Дивлячись їй услід, я відчувала, що моє серце не заспокоювалося. Як я це зробила? Як я відчула, що треба запалити сірник?
Напевно, це і є те, що ми робимо у скрутній ситуації. Коли тебе охоплює темрява, ти втратив свою свічку, свою надію, тобі ніхто не допоможе, а тінь вже так близько і вже не дочекається, коли забере тебе у темний ліс. Ніколи не втрачай надію. Вихід завжди є. Твій вогонь - оберіг від усіх тіней. Він тебе завжди врятує. І тільки ти його можеш запалити.
