Що відбувається у темряві. Биков Кирило. Дефіляда дурного неспокою
Сиджу, пишу всіляку маячню на серветках, скоро матиму вигляд людини з затримкою в розвитку. Хоча насправді я дитина з затримкою в розвитку. Просто маленький дурник, що уявляє себе володарем світу, сумного, маленького, проте власного. Тут я видираюся на стільця, ледь не зісковзую та танцюю веселі твісти, могильними квітами закидають мене вдячні шанувальниці. Саме так, музика прискорює ноги наперекір фізіології, хоча скоріше це зумовлено моєю надлюдською природою, не божественною, я не такий мудак. От відьми, що танцювали довкола підносять для мене келихи, кубки наповнені кров'ю понеділкових нероб. Дівчат, що номінально керують цим світом, відроджуючись щотижня заради того аби нагодувати голодних своєю плоттю та кров'ю. А інших хлопчаків тут немає, тим паче чоловіків, сумні та знедолені вони не працюють в моєму світі, не затьмарюють своїм спокоєм ні суму, ні веселощів. Тож радісний танець після вечірньої кави, розносить звуки по всьому місту. Воно невелике всього лише вулиця та півдюжини провулків, але які тут будинки, небесні замки здаються поруч жлобським несмаком, перекрученим на цегляний фарш.
Всесвіт, збудований за образом містечка з фільмів про дикий захід. Ну можливо кілька магістралей в повітрі довкола, аби катати п'яним відьом на кабріолеті дев'ятсот одинадцятому. А ті що не надто сп'янілі, кружляють на мітлах над нами, лишають барвисті сліди, схожі на те, що малюють літаки під час дефіляди. Посеред цих радощів не відчуваючи кінцівок стаю повітрям і тікаю до темноти, провалююся в нічну прохолоду, шукати дівчину з плоті та крові, живу. Десь тут вона існує та, що не помирає, не відроджується, просто не старіє лишаючись собою. Стійка опора, її будинок тримає світ, незримий для дня, білим кольором засвідчує ночі.
Хоча біле світло це все ж брехня. Просто в умовах цілковитого, вічного мороку сірий може здаватись веселкою в райських гаях. Тож доки ніч ще не скінчилася, а мерзенним пташкам зарано вищати, полишаю кривавий бенкет. Накачані свіжиною співучасниці пропускають мої бродяжництва повз свої нерозвинені почуття. Вкотре повзу блукати прихопивши пляшку Мерло, немає кращого способу тверезіти після кривавої бані. Тверезіти без болю, зсудомлених вилиць, та сумнівів, усяке людське життя священне та не в моєму світі. Назовні трохи прохолодно та жодного природного або штучного світла, чи то темрява огортає туман, чи навпаки? Менше з тим вперед пілігриме шукати, де та фортеця в яку повернусь на щиті.
Вздовж вулиці валка мертвих дівчат, вони тримають за руки власних ненароджених дітей. Я маю стратегічного ворога та він апелює до відумерлої совісті. Тож мені байдуже, хіба що холодні хвилі вкривають нутрощі. Відтак прямую до краю містечка там у будинках опанованих павутинням і пусткою сховано проектор з фабрики мрій. Плівка за плівкою він знову наповнює та освіжає моє запилене серце. Слабкість бере своє, невиправний страх самотності витискає тіло назовні. Знову до свіжого вітру й зефірних туманів, сповнений рішучості змінити цей мікрокосм на краще, зрештою трохи нудно кожну ніч святкувати день мертвих.
Зі сходу чутно давно знайомі та щойно народжені звуки, вони забирають мене з собою, виводять з міста. Нестримна та легка флейта спокушає, заманює на манівці, найбільша слабкість, що походить з глибин нутра. Дитяче кохання, поцілунки у щічку, все це відлунює в найпростіших частинах мелодії. Серед складніших форм понад шляхом починають з’являтися менш однозначні образи, кричущі ранні підліткові закоханості. Дурні листи на кольоровому та просякнутому парфумами папері, спроби завоювати кохання віршами з дієслівними римами, гарненько приправлені шантажем суїцидом. Туман починає жахати навіть мене, скрізь визирають з нього чудернацькі, явно недружні покручі суміш дерев, каміння й болотяної багнюки. Мелодія наближається до кульмінації, проявилися плівки з самотньою мовчазною особою, серед оркестру він втупився в першу флейту, концентрат отрути котрий мало хто втримає у власному серці замінює більшість його крові. Та шлях закінчується, заразом із нападом страху, що ледь не скував боягуза на цій потаємній стежині.
Світло та звук єднають та зваблюють, жодного сумніву саме вона мене кликала. Через хащі думок про власну величну нікчемність, вивела до свого мовчазного будинку. Бачу тінь у вікні, чую звуки з уражених пліснявою й іржею справжніх, щасливих мрій. Як солодко сидіти на цій галявині, вдивлятись у це вікно, зникає бажання зжерти заживо людей, патрати їх нутрощі задля бридкої розваги. Та скоро світанок і варто вертати додому.
Старий клен, тут моя зупинка, з закривавленого листя раз у раз на волосся та вбрання мої ляпотить. Залишені неспокійні покійники (що не зовсім коректно зважаючи на їх неспокій), радше навіть душі померлих просочуються до шкіри, вони воліли б ускочити у моє пусте серце. Тільки я не дозволю зламати мою самоту бездуховну та злу. Відтак у крові дурнуватих бідак оглядаю околиці, місто моє мовчазне й не сите. Стою на пагорбі, та схилам навпроти проваджу оглядини, стежу аби не було життя ліхтарів або полум'я. Тільки багнюка, дерева та відьми мої, що вкладаються спати перед світанком.
Але варто було піти зачарованим шляхом лише раз, як щоденні ритуали змінилися. Всесвіт почало замітати пустелею, днями посеред міста з’явився пісок, у маленькому світі де більше нічого крім моїх забаганок немає. Тільки от хиткі піски не мої та все ж де не де виникають, вночі непомітні засмоктують пересичених п’яних відьом, що впали перебравши свіжих сердець до нутрощів, рятують рідких утікачок, знесилюючи та сповільнюючи мене. Дивно мати таку протидію в приватному світі, неподільна влада мала б покласти такому край. Але на нічних прогулянках я чую шепіт, у звуках флейти прохання спинити біль. Менше з тим логіка підказує, що не дослухавшись до порад більше не чутиму цієї чарівної флейти, не бачитиму театру тіней в передсвітанковому вікні. Не матиму шансів знову знайти стежку крізь страхітливі хащі.
Тож я розм’як, перестав піклуватись про любих відьмочок, забув про їхній добробут і наші розваги. А коли не піклуватись про сад, гілки троянд починають перекривати доріжки, перетворюються на звичайну шипшину та замість квітів найбільше плодять колючки. Так і вони стали жорстокішими й менш красивими, почали визвірятись на мене наче на ворога. Пили більше крові й відлітали коли я йшов. Варто було подумати про їх нерозвинені та все ж існуючи почуття, вони відчували байдужість, злились від нестачі уваги мов підлітки, плакали затоплюючи підвали. Навіть фабрику мрій залили червонястими слізьми.
Та зрештою весь цей прекрасний світ, імперія сонця, котрим я тут є. Незважаючи на весь структурований спокій, збудований повсякденними ритуалами, сиплеться. Починає поволі, коли ранком лягаю спати та не можу заснути, виснажений усе одно хочу бігти. Не обтяжений власною вагою, як космічний турист на місяці, стрімко мчу, збуджений та нервовий до будинку котрого не бачу, менше з тим відчуваю. Так само летять мої відьми, шарпають за комір, лишають криваві подряпини на шиї. Так довго плекаючи наше з ними спільне життя, структурований та спланований радісний безлад щодня, втратив над ними контроль. Нині в них єдина мета, нескінченне життя навколо мене, невільника на галері що планує навколо світу не заходячи в порт. У погоні стає зрозуміло причину котра втримує темп, та надає динаміки. Ціль знищити сушу, вони знайшли її будинок, за запахом затишку та свіжофарбованого білого паркану, за таким від них і ховаються. Не просто перечекати, за такими лишаються назавжди. Тож виплекані моїми забаганками, посилені щоденними ріками крові, несуться вони трощити, палити, вбивати. Заради стабільності, заради добробуту! — чути, верески відьмочок. Які вони милі в своєму бажанні, теж свого роду будиночок із закривавленим білим обійстям і відірваними головами на паркані. Тільки з гнилими нутрощами на газоні жити довго та весело не вийде, кілька днів можна та не до скону котрого може й не трапиться.
Менше з тим щось спинило мене, ні не відьомські чари. Полохливість в основі мого буття, віддаляє тіло від точки призначення. Страх незважаючи на безкрайні можливості, перетворив мене на примару. Крик мій став зміїним шипінням. Із кохання перетворився на ката. Потвору, що всупереч власним бажанням патрає мрію. Віддає на поталу власним псам на прив'язі.
Я спинився та відьми ні, вони відчули джерело мого страху, помітили траєкторію погляду. Нагостривши зуби кинулись у фірмовий політ валькірій, розриваючи нічне повітря веселим вереском і свистом. Чи можна втратити все маючи абсолютну владу над ситуацією? Достатньо просто втрати контроль над собою. Тож я стою та спостерігаю як ламають двері, б’ють вікна котрі до того ж єдиний портал з цього світу. Відьми нишпорять домом підпалюючи кімнати, покриваючи вогнище сіркою. Відкривають кожну шафу та навіть тумбочку, шукають де сховалось моє майбутнє, за всяку ціну сподіваючись зробити його неможливим. І от вони витягають її з мансарди, підпалюють п’яти, шматують тіло на шинку, а кров свіжу, теплу зціджують до останньої краплі. Та відьмочки не бенкетують без мене, такі вже наші ритуали й традиції. Тож перший келих свіжої крові підносять мені, такого рафінованого жаху я не куштував ніколи. Але як солодко пити щось настільки близьке, плоть від плоті власного світу. В кожній моїй частині осідає важкість схоже на отруєння ртуттю, лише це не вбиває, просто трохи присаджує до землі. До ядра цієї просякнутої кров’ю власної мрії малої планети.
І ось сумнівні втрачені ночі формують пейзажі, ті що з'являються попереду, ті що лишились позаду. Дефіляда дурного неспокою, важкий поступ у заледве вмебльованих кімнатах. Неспокій тече до світанку, кожну мить відчуваю власне серцебиття над вухом, десь поруч. Кров тече поза цим мудаком, покриває саваном, теплим та легким. Можливі навіть польоти, до вікон та стелі, дещо болючі, а як інакше коли б'є головою в імлу. Та варто звикати до такої буденності нічної. Не руйнувати хитке перемир'я з собою, точно відомо що мертві у мізках валками витягнуться на шляхах, полишатимуть за собою чисту, густу імлу. Най усе буде як є, тільки не ртуть знову в нутрощі.
