26 мая 2017 в 16:11 Віталій Коротич 148

Вітер часу (Штрихи до портрета Віталія Коротича)

Вітер часу (Штрихи до портрета Віталія Коротича)

Валерій Гужва

Від тієї пори, коли на кін української поезії слідом за Д. Павличком і Л. Костенко вийшли В. Симоненко, Б. Олійник, І. Драч, М. Вінграновський, В. Коротич, Р. Третьяков, Б. Нечерда, виросли нові поетичні покоління, які у своїм зростанні і змужнінні орієнтувалися великою мірою саме на творчий досвід і досягнення «шістдесятників», — так само, як названі вище поети «нової хвилі», хотіли б вони цього чи ні, зростали, засвоюючи здобутки тих, хто йшов перед ними. Така «близька» спадкоємність, безперечно, завжди грунтується на спадкоємності глибинній, «далекій», що вбирає в себе всечасні досвіди поезії вітчизняної і світової.

Творчим імперативом поетів, що на весь голос заявили про себе на початку шістдесятих років, було відчуття і потреба суспільного оновлення, якщо хочете — прискорення биття пульсу поезії як високого вияву духовності й самосвідомості народу. З відстані часу, в перспективі добре видно й те, що не так впадало в око в кипінні тодішніх літературних пристрастей, полеміці, фейєрверках велелюдних поетичних вечорів: за творчістю молодих на той час поетів уважно й доброзичливо стежили представники старших літературних поколінь. М. Рильський, П. Тичина, М. Бажан, О. Гончар, А. Малишко, І. Муратов, В. Мисик, Л. Новиченко підтримали молоду поетичну хвилю в основному — в бажанні повною мірою висповідатись перед народом і часом, вийти за межі усталеного естетико-тематичного кола з його певним консерватизмом, повернути поезії чар першовідкриття, першопочування, первородності.

Досить тривалий час афіші поетичних вечорів об'єднували в тріаду імена Івана Драча, Миколи Вінграновського і Віталія Коротича, та й літературна критика гуртувала цих поетів, хоча і тоді, на початку шістдесятих, було ясно, і особливо нині, що поети ці — різні, кожен — з яскравою мистецькою індивідуальністю, кожен — з окремішньою і тематичною, і образною системою, кожен — із своєю біографією, життєвим і духовним досвідом, мистецькою естетикою.

В одному з ранніх віршів Віталій Коротич писав:

Я зневажаю слово «взагалі».
Не «взагалі народ» — не мляві тіні,
Не «взагалі земля» — а грам землі
У коренів химерному сплетінні,
Не «взагалі поезія», а ти і я,
І він.
Усі несхожі надто... («Я зневажаю слово «взагалі»...).

Віталій Коротич — киянин. Народився в сім'ї науковця. Війна застала родину в столиці, майбутній лікар і майбутній поет на власні очі бачив «новий порядок», що його приніс фашизм. І цей дитячий досвід горя увійшов у його біографію.

Закінчивши середню школу, Віталій Коротич вступає до столичного медичного інституту, успішно його закінчує і починає лікарську практику в знаменитій клініці М.Д. Стражеска. Медики, з якими він працював разом, хворі, що їм приходив на допомогу лікар Коротич, і досі переконані, що й практична медицина, й медична наука втратили неабиякого фахівця на цій ниві. Зате — тепер про це можна говорити переконано — виграла література. Вона приваблювала юнака ще зі шкільних літ. Друкуватися Віталій Коротич почав вісімнадцятилітнім, навчання в медичному інституті йшло паралельно з напруженим поетичним навчанням, поетичною роботою. У вірші «Біографія» знаходимо такі рядки:

Пегас везе Асклепія в дорогу.
Двома шляхами йду відразу я.

Історія вітчизняної літератури знає випадки, коли основний, здобутий замолоду фах — медицина, біологія, архітектура, історія — супроводжував письменника все життя, але частіше йти двома шляхами не вдавалося, перемагала література, обирали її. Так зрештою сталося й з Віталієм Коротичем, котрий зійшов з екіпажа, запряженого Пегасом, і далі послалася вже тільки одна дорога. Це було, очевидно, нелегке й відповідальне рішення молодої людини. Пам'ятаю розмову з Віталієм Олексійовичем. Лікареві Коротичу пропонувалася цікава робота в клініці Непалу, і прийняти пропозицію тоді означало, певне, багато в його подальшій біографії, надто поетичній. У зарубіжне відрядження Віталій Коротич не поїхав.

Згодом він об'їде півсвіту — не як лікар, а як український письменник, яскравий поет, публіцист, прозаїк, громадський діяч.

Та це буде пізніше, а тоді Коротич стрімко виходив на поетичний фарватер. Його перші книги — «Золоті руки» і «Запах неба», що вийшли одна по одній на самому початку шістдесятих, викликали жваву цікавість і в читачів, і в літературної критики.

Мало хто з поетів обійшовся замолоду без декларацій. Не виняток і Віталій Коротич. Це засвідчують вірші з його перших книжок — «Дорослість», «Золоті руки», «Чисте мистецтво», «Дзеркало», «Борги».

Звертає на себе увагу особлива тональність Коротичевих віршів, що полягає насамперед у гострій, аж нервовій громадянській пристрасті — хоч би якої теми він торкався.

У ранній поемі «Повернення батька» В. Коротич звертається до болючої теми, яка вимагала глибинного осмислення, громадянської щирості й переконаності. І тема ця, пов'язана з трудним періодом у житті нашого суспільства, стає у поета приводом для пристрасної розмови про непорушну спадкоємність поколінь. Подумки ліричний герой поеми розмовляє з батьком.

Літературна критика і раніше, й нині говорить про публіцистичний струмінь у поетиці Віталія Коротича як мало не визначальний. Погодитись із цим важко, навіть коли подібні твердження «підсолоджуються» застереженнями щодо того, що ця риса його обдаровання не применшує художньо-естетичної вартості віршів. Неправомірним видається намагання розділити, розмежувати ліричне й соціальне начала в творчості В. Коротича, бо вони органічно злютовані, просто це — такий поет, такий талант. Лірика поета іншого гатунку, ніж звична для декого олеографічна любовно-пейзажна пасторальна, в ній глибша робота думки і суворіші виражальні засоби. Якщо шукати паралелі, то в ній відчутні інтонації М.П. Бажана, практичний досвід і орієнтири його поетичної школи. Ілюстрацією до сказаного можуть бути «Балада про полювання», «Ну от і все. Коротким був спектакль», «Десять монологів про кохання», «Слід», «Любов». На фоні згаданих віршів не контрастом, а їхнім продовженням, лише в іншій тональності, звучать рядки, скажімо, з вірша «Гідність»:

Я не люблю, коли кричать,
Ненавиджу, коли лякають.
Соромлюся, коли звикають.
Принижень несучи печать.

Віталій Коротич народився, виріс і змужнів у місті. Урбаністична тема на повний голос лунає в його творчості і, природно, накладає відбиток на особливості його поетики, на барви творчої палітри. Чимало віршів поета присвячено рідному Києву — починаючи хоча б з «Вікон», «Міста», надрукованих у збірці «Запах неба». Не тільки архітектурні, історичні силуети столиці відбилися у його рядках. Важливіше, мабуть, те, що в його поезію ввійшла сама атмосфера міста, його щоденне життя, ввійшли його люди — інженери, вчені, хірурги, митці, будівельники, пенсіонери, і в тому колективному портреті, власне, на його тлі, «проявляється» раз по раз обличчя самого поета. Інакше й не може бути, адже зв'язок його з усім, що ввійшло у вірші, — нерозривний:

Я — з міста цього. З тіла його й тла,
Я чуюся у ньому, як дитина,
Що притулилась мамі до коліна —
До першого з джерел свого тепла.
Я народився тут. В мені жива
Вся слава міста — над мої неслав’я,
Тут розмовляти й дихати почав я,
І думати, і римувать слова,
Я тут ходити вчився по землі:
Найперший слід мій — на твоєму глеї.
Мій Києве, дитя твоє мале я;
З тобою поруч — ми усі малі... («Початок»)

Місто, його неповторний абрис, атмосфера доброти, працелюбності й краси, якою дихає його історія і сучасність, зродили в поетовому серці не тільки рядки шани, захвату й любові, а й викресали іскри неприйняття всього чужого, потворного, що ще гніздиться на споді дрібних душ. Сатиричний струмінь — досить відмітна особливість творчості Віталія Коротича. Громадянин, людина дії, він вважає обов'язком митця моральну чистоту і висоту:

Як треба ж вміти постидатись
За себе
й не за себе лиш!..
Подивляться ж нам в очі люди,
Подивиться нам в душі час...
Нехай же соромно не буде
Нікому з нас.
Нікому з нас! («Спомин про Головка»).

Ці рядки з повним правом можна вважати самохарактеристикою, моральним гаслом усього покоління, що прийшло разом з Віталієм Коротичем у літературу.

Коли було прийняте остаточне рішення — Асклепій чи Пегас, — поет цілком віддається творчості. Одна за одною виходять його книжки — лише поетичних маємо вже сімнадцять. Він працює редактором молодіжного журналу «Ранок», обирається до керівних органів Спілки письменників України.

Віталій Коротич багато їздить по країні, шляхи його поїздок лягають і за кордони нашої держави - у Польщу, Чехословаччину, Угорщину, Францію, Англію, ФРН, США, Канаду. Виходять з друку його журналістські, публіцистичні книжки, високо оцінені в країні. («Людина у себе вдома» — премія імені П.Г. Тичини «Чуття єдиної родини»; «Кубатура яйця» та «Побачити зблизька» — Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка; нарешті 1985 року, за роман «Лице ненависті» — Державна премія СРСР).

Однак Віталій Коротич не розпрощався з тим дорогим для нього жанром, який привів його в літературу. Він створює цілу поетичну панораму, присвячену діячам вітчизняної історії і культури. З Прибалтики і з Грузії, із Середньої Азії і Далекого Сходу простягаються силові лінії, які живлять напругою рядки його нових поезій. У їхній шерезі виділяється цикл «Голоси Грузії». Пізнавання республіки, її народу, дружба з грузинськими письменниками «зарядили» поета новою енергією.

Цікавими й новаторськими для поета є цикли «Безконечна, безперервна борозна», «Слова здалеку» і «Гамбург». Написані вони під враженням подорожей, адреси яких і реалії, що ввійшли в їхню тканину, діаметрально протилежні і в часі, і в просторі, і за суттю своєю. У першому, присвяченому українцю, голові латвійського колгоспу, йдеться про могутню силу дружби народів, про коріння цієї дружби, що витримала небачені випробування; у двох інших — про американські, канадські, західнонімецькі спостереження поета. У всіх трьох циклах уперше в творчій практиці Віталія Коротича зустрічаємо новий для його творчості прийом: поєднання ліричної прози (чи й просто прозової інформації) з віршем. Можна говорити про те, що паралельна робота його в журналістиці, публіцистиці і поезії мимовільно привела поета до такого творчого рішення, та, якщо вдуматись глибше, знайдений був оригінальний і органічний прийом для організації строкатого, різнопланового матеріалу в єдине мистецьке ціле. (До речі, прийом цей використовували і використовують інші поети, зокрема А. Вознесенський, Євг. Євтушенко, отже, є в ньому, крім іншого, повів вітру часу, що завжди торкався творчості Віталія Коротича).

Л-ра: УМЛШ. – 1986. – № 5. – С. 7-10.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Віталій Коротич, Виталий Коротич, критика на творчество Виталия Коротича, критика на творчість Віталія Коротича, скачать критику, скачать бесплатно, характеристика творчості Віталія Коротича, українська література 20 ст.