Катерина Зюзіна. Вчитель, який змінив моє життя

ТОДІ Ж ХТО ВІН?...

Похмуре небо. Вітер, що колихає дерева за вікном. Прохолода в квартирі. Лежачи на м’якому теплому ліжку і підперши руками голову, раптом задумалася над своїм Вчителем. Хто міг вплинути на мене? Хто міг змінити моє життя? Кому я можу подякувати за мотивацію? Або чому? Повернула голову у сторону вікна і глибше занурилася у думки. Я б могла навести безліч ситуацій і речей. «Мартін Іден», який навчив мене не здаватися і вперто йти до своєї мрії. Який відкрив для мене світ літератури. Подругу зі шкільних років, Любу, яка надала мені ідею писати. Як зараз пам’ятаю: ми сидимо на географії, вчительки не було. Думаємо, чим би зайнятись у цей час. І тут вона пропонує щось пописати. Домовились, що кожен свій текст пише на окремих листочках. Потім ми обмінюємося, і читаємо. Про що вона написала я не згадаю, зате чітко пам’ятаю свій уривок: написала про дівчину, яка потрапила у світ із зеленими лініями струму і зустрілася із людиною, яка повідомила їй, що вона особлива. У цей момент вчителька заходить до класу. Але я вже зупинитись не могла. У мене не було окремого блокноту чи вільного зошиту, я все писала на окремих листочках. Коли повернулася додому, перенесла все це у «замітки» на планшеті і продовжила. Це був мій перший досвід написання сюжету.

Шумно зітхнувши, відвела погляд від вікна і піднялася з ліжка. Звичайно, то не був витвір мистецтва, чи щось схоже на професійний сюжет. Я вживала безліч знаків оклику, використовувала кліше, не задумувалася над логічністю сюжетних поворотів. Але ж художники, наприклад, теж не одразу вміють малювати. Всі вони починали з малюнків сонечка, хатинок та котів у дитячому садку. Всі ми починаємо з чогось, чого не вміємо. Тому свого першого тексту я не соромлюсь. Я б залюбки його демонструвала кожному, кого б цікавив мій шлях. Але він, на жаль, залишився у глибокому далекому дитинстві.

Спустившись сходами на перший поверх, заглянула до балкону. Вітер продовжує розвиватися, а небо хмурніти. Відвернулася від нього і попрямувала до чайника. Натиснула на кнопку, сперлася об стіл, і стала чекати, поки він закипить. Або можна згадати пісню, яка допомогла мені зрозуміти як треба писати книгу і визначила мої тодішні смаки. Twenty One Pilots «Heathens». Коли я в перший раз її прослухала, то задумалася: а що, якби написати про вбивцю в оточенні сімох друзів, які не знають, хто він насправді? Тоді мені це здалося геніальною ідеєю, і я відразу ж сіла писати. Днями і ночами продумувала сюжет, на репіті прослуховуючи ту пісню.

Люте булькотіння, пар, і звук клацання. Підготувала чашку, насипала листки чорного чаю з бергамотом, залила кип’ятком і відставила. На шляху до холодильника у мене навіть не було сумнівів, що взяти до чаю: чизкейк. Витягнувши аромівську коробку, розкрила її і обережно вийняла звідти десерт. Поставила його на тарілку і маленькими шматочками, не поспішаючи, почала їсти. Сіла обличчям до балкону.

Або можна згадати «У дикій глушині» Джона Кракауера. Мій світ розділився на «до» та «після» завдяки ній. До цього я вважала, що покинути цивілізацію і пожити з природою – звучить як мрія. Що це класно. І моя думка не змінилася: я досі впевнена, що подібний туризм – це неймовірний досвід. Але історія з книги показала, що у всього мають бути свої рамки. Так, це класні відчуття – не від чого не залежати, відкривати нові локації та заводити нові знайомства. Але...стрибнути далі голови не у всіх виходить. Я побачила, що таке насправді залишитися одним, без зв’язку і без надії. І це страшно.

Струснула головою, щоб викинути зайві думки, і відклала чизкейк. Опустила погляд донизу. Так хто ж тоді мій Вчитель? Мартін Іден? Подруга? Twenty One Pilots? Чи Алекс, головний герой Кракауера? Усі вони в мені щось змінили. Усі вони мене чогось навчили. Тоді ж хто він?

Життя. Головний мій Вчитель – це саме життя. У мене нема єдиної людини чи речі, яка змінює мене. Все відкриває для мене щось нове. Все – люди, тварини, звичайний камінь – для мене є Вчителями. Кивнула сама собі і трохи посиділа у тиші. Раптом задзвонив телефон. Дістаю його з карману і беру слухавку.

– Привіт, а мене відпустили раніше з роботи! Не хочеш прогулятись? А то мені додому ще не хочеться, – чується по ту сторону бадьорий Катеринин голос.

– Привіт, та я в принципі не проти, – знизую плечима і піднімаю очі до вікна. – Але ж погода...

– А що погода, казали, що не буде дощу. Та і ти що гуляти не хочеш, чи що...

– Окей, окей!

– У крайньому випадку підемо у якийсь ресторанчик. А додому на таксі.

– «На таксі». І це серед нас я мажорка? – гмикаю.

– Ой їдь вже! Зустрічаємось на Аркадії, біля входу.

– Окей.

І відключаємось. Ставлю посуд у раковину, і йду вдягатись. Зібравшись, спускаюся донизу і знову заглядаю до вікон. Брати чи не брати парасольку? Оглядаю сумку. Вона маленька, тому прийдеться нести у руках. Розвертаюсь, вимикаю у коридорі світло і виходжу, заперши двері на замок. З пустими руками.

Навіть така незначна подія, як не прихопити парасольку під час прогнозованого дощу, може стати мені Вчителем.

Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»