Левченко Тетяна. Вчитель, який змінив моє життя

Право на весну, або міф про щастя

У вагоні було холодно і вогко.

Який краєвид! – чоловік навпроти ухопив мій погляд, але обпікся.
Так то!- набавила я, змірявши попутника. - Більше не причепиться.

Літній мужчина інтелігентної зовнішності неоднозначно посміхнувся й продовжив споглядання мовчки. Краєвид насправді був чудовим. Ми то прямували вздовж річки, то вривалися в лісові хащі, то пірнали в кам’яні склепіння… Думками я була далеко – не відпускав Маріуполь.

Я глянула на донечку й підправила ковдру. Катруся спала, згорнувшись клубочком. Тепер вона здригається рідше, але...

Ото тілько раювання, – незвичний говір урвав міркування.

Бабуся з клунками вмостилася поряд.

Тілько й щастя! – кивнула на дитину, очевидно чекаючи відповіді.
І ця туди ж! Скажи я хоч слово - заведеться з півоберту і тріщатиме до самого Рахова, чи куди там вона їде, - я мовчки глипнула на жінку.

Та бовкнула щось про погоду й затихла.

Що ви знаєте про її щастя?! – закипіло в моїй голові. – За все своє життя ви не бачили того що побачила ця дитина за…

Дні видалися вічністю: обстріли, смерть близьких, евакуація і найболючіше – його зрада.

Що я скажу дитині? Твій тато зрадник? Придумаю легенду про загиблого героя? Ні, усе стає на свої місця. Усее… А я? Де тепер моє місце? Я відчула протяг і натягла пуховика.

Щастя! – не вгавали думки. - Цей покидьок не залишив нам жодної копійки. Щастя такий же міф, як і непорочне зачаття…
Згоден! – жваво вигукнув інтелігент, погладжуючи цап’ячу борідку. – Перше - на цьому рівні неможливе, а от стосовно непорочного зачаття - ладен посперечатися.

Я витріщилася на дідугана: блискучі очі, високий лоб, ладно різьблене перенісся - жодної тіні зверхності, чи насмішки. Щирий, сміливий погляд явно належить розумній людині. Тай одягнений цікаво: пальто на старовинний манер, витонченої різьби тростина, дорогі окуляри…

Я сказала це вголос? – така собі спроба приструнити хвилювання.
Хочеш пораду?
Не повчайте як жити, допоможіть матеріально! – Не люблю коли відповідають запитанням на запитання.
Ти готова до перетворень фундаментального рівня? - не вгавав дивак.
Мені б матеріальний задовольнити, - буркнула я саме у той момент, коли потяг пірнув у тунель.

Декілька спалахів і… суцільна пітьма. Я подумала:

Який довгий тунель, - потяглася за мобільним і мало не скрикнула.

Замість м’якого пуху пальці намацали щось холодне. Руки, ноги- усе моє тіло обліпила слизька тканина.

- Люди! Катруся! - голос вдавився відлунням.

Очі засліпило і я отямилася в клітці.

Вітаємо нового гравця! – вигукнуло зверху.

Я подумала:

Якого біса? Що за цирк? – й почула гучні овації.

Далі:

Смертельне змагання! Людина проти дракона! - рефері виголошує правила гри, я нічого в біса не розумію…

Мені давали шість хвилин щоб втекти і призовий фонд: шість кілограмів золота.

Я упала одразу після старту. Важко рухати задубле тіло з призовим фондом за плечима. В пам'ять врізалась кожна хвилина мого скону. Бісовий костюм був частиною їхніх тортур. Легкозаймиста тканина просочувалась крізь шкіру, слугуючи своєрідним провідником для розплавленого золота.

То був не кінець. Щоразу мені видавали нове тіло - «нову машину». Машина частково підживлювалась, але здебільшого рухалась за рахунок самозгорання.

Я вмирала щодня, а може й частіше. Сонце на демонічних планетах не світить, тож було важко зорієнтуватися в часі.

Знаєте що мене вразило найбільше? Захват з яким кати спостерігали смерть. Завдяки цьому вони генерують енергію, яку використовують в побуті.

Я зрозуміла це згодом. Жила запитаннями. Збирала правду. Добре що залишали пам'ять. Це було боляче, але інакше я б не вибралася.

Біль… Болю було так багато, що я його розгадала. Ти теж зможеш. Заприміть: якщо розрізати палець, болить не відразу. Хтось всередині оцінює ступінь травми. Якщо біль переходить межу, світлечко тікає…

Я перестала боятися. Збагнула що сама будую наступне тіло і стала непереможним гравцем. Усе сподівалася що мене відпустять. Дарма. Нелюди не знають співчуття.

Учителю, - замолилася, – повідай більше.
Придивися до тих, хто грається тобою, – відповів попутник.

Я зітхнула:

Усі вони злі.
Абсолютна тільки любов…

Я відрубала голову дракону й запримітила що одна з наглядачок відвернулася.

Відпустіть мене, - благально звернулася до неї.
У тебе тут слава, гроші, безсмертя. Хіба ти не цього хотіла?

Коли потяг виринув з тунелю, Катруся спала. Я притулила дитину. Попутника вже не було.

Блимнув мобільний – тривога. Я передивилася стрічку новин: ракетні удари, землетрус, новий штам грипу, танення льодовика…

Небезпека! – бамкнуло в голові. - Треба вшиватися! Як, куди? Я живу в небезпеці, але жодного разу не запитала себе: Де я? Хто я? Як звідси вибратися?
Ох. Набридла ця зима, - заворушилася бабця. – Хоч би до весни дожити.

Я відчула раптову симпатію до старенької і навіть відкрила рота щоб побалакати, але…