Дмитренко Злата. Вчитель, який змінив моє життя
Навчена війною
Відверто кажучи, найкращим учителем для мене стала війна. Упевнена, що таку відповідь дадуть безліч учасників, адже в 2022-2023 роках кожен свідомий українець може сказати саме так. Звичайно, я читала про війни, революції, страйки, голокости в різних країнах, дивилася документальні та художні фільми, відвідувала музеї… Але то було десь далеко, то було колись давно. А вторгнення держави-сусідки тут і зараз…
Не говоритиму про те, що діти й підлітки враз подорослішали, стали перейматися проблемами фронту: плести маскувальні сітки, збирати кошти, винаходити новітні дрони, зброю, голосно звертатися до інших народів… Розповім лише про себе.
Раніше моєю мрію були подорожі: США, Велика Британія, Італія, Іспанія, Франція, Німеччина… Я натхненно вчилася малювати, щоб не тільки фотографувати фантастичні краєвиди, а й переносити їх на полотно. Моє життя було схоже на кольоровий калейдоскоп, бо події дуже швидко змінювалися, мрії здійснювалися, вир захоплював мене.
Але враз усе змінилося. Це сталося 24 лютого 2022 року. Спочатку я навіть не усвідомила, яка трагедія спіткала мою націю. Щодня чула про жахливі смерті однолітків або дітей, молодших за мене, депортацію… І було лише одне питання: за що гинуть ні в чому не винні діти? А мирне населення? Відповіді я не знаходила.
А тут 14 січня 2023 року країна-агресорка своєю ракетою зруйнувала будинок на житловому масиві «Перемога» в Дніпрі (ви тільки вслухайтеся, яку назву має цей район!) 46 загиблих, серед них троє дітей, 75 поранених, серед яких тринадцятеро неповнолітніх (погодьтеся, жахлива арифметика). Я дізналася, що та клята ракета обірвала життя студентові 1 курсу Дніпровської політехніки – Максимові Богуцькому. Він мій одноліток, можливо, навіть в одній аудиторії складали іспити, мріяли про вступ до вищого навчального закладу, хотіли з друзями ходити в кав’ярні та кіно. А тепер Максим не зможе цього зробити. А я усвідомила, що треба поспішати жити. Пишу, а на думку спадають слова Симоненка:
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Ні, ви не думайте, що я, студентка 2 курсу київського вишу, стверджую: треба поспішати спробувати все, пережити неабиякі емоції, відчути смак життя, тобто пуститися в усі тяжкі. Просто змінилося моє розуміння часу… Те, що хотіла зробити пізніше, наприклад, улаштуватися на роботу, вивчити декілька мов, поїхати за кордон, виконую зараз. Бо завтра, післязавтра може не бути.
Відчуваю: стала більш відповідальною, вимогливою до себе, чітко ставлю життєві орієнтири. Тепер розумію, що подорожам скажу: «Ви в мене завтра або післязавтра», а от сьогодні - навчання, волонтерство, підтримка тих, кому це потрібно.
А найголовніше збагнула: війна, як лакмусовий папір, виявила героїв, велетів, кіборгів і зрадників, здирників, негідників, убивць. Чому хтось має віддавати свої життя заради інших, а хтось – заробляти на нещасті? Чому дехто стає під жовто-блакитний прапор, а дехто нелегально тікає за кордон? Чому? Чому? Чому? І цим «чому» ні кінця ні краю. Проте відповідь проста: одні народжені задля добра, світла, вони палають (дуже часто не надто довго), а інші – прийшли в цей світ, аби бути ситими, пишно одягненими, задоволеними… І тепер моє завдання - бути на боці перших, знайти своє призначення, утілити мрії, дочекатися ПЕРЕМОГИ. Вірю, що ми її незабаром здобудемо.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
