Разлог Марина. Вчитель, який змінив моє життя
Дідусь
Нині багато говорять про педагогів. Чи варто їм підвищувати зарплату, чи проводять вони 100% онлайн-уроків, чи кожен готовий працювати 24/7 і не вигорати емоційно… Це все справа професії, і, чесно кажучи, дуже відносна тема для обговорення. Куди важливіше мати в житті вчителя, який не буде розповідати про параболи чи інтерференцію, який не буде перевіряти текст на пунктуаційні помилки. І цим вчителем стане для людини хтось рідний.
Я – щаслива! Осягнення цієї думки прийшло до мене досить недавно… Я ЩАС-ЛИ-ВА!
І ці складові щастя мені колись так трепетно описував мій дідусь…
Україна. У мене є моя Україна, і саме це було першим, про що говорив дідусь. Ще коли я зовсім мала сиділа у нього на руках, він казав: «Доню, ти українка. Пам’ятай це». І я про це пам’ятала, адже увесь час мене супроводжувала дідусева українська пісня, його українська мова й розповіді про таке важливе українське минуле. Гуляємо в ботанічному саду (а це окрема сторінка моїх дитячих спогадів), просто п’ємо м’ятний чай на кухні, працюємо на городі, спілкуємося на подвір’ї – кожен момент було озвучено піснею. Все мало бути українським… Вишиванку, яку бабуся вишила для дідуся, він одягав на кожне свято («Бо так має бути!»). Мовлення наше мало бути чистим, бо українці спілкуються українською мовою. Я повинна бути наділена громадянською ідеєю, і мала вміти її відстояти. Тому поруч із ним цілодобово дивитися трансляцію Майдану, бо поїхати він туди не може, тому і серце болить за українців удвічі більше. Я українка. І я щаслива.
Сім’я. Беззаперечною константою є сім’я. Коли підтримують рідні, у людини виростають крила, які важко обітнути. Про це чудово знав мій дідусь – дитина війни, народжений у 1944 році, старший із 7 дітей. Знання про підтримку рідних він здобув на власному досвіді, коли він ділив один шматок хліба на всіх своїх молодших сестричок, коли він добу стояв на колінах і просив Господа за мого чоловіка під час 10-годинної операції (лиш дідусевими молитвами чоловік залишився живим і я те все витримала), коли у моєї мами ставались негаразди і дідусь приїжджав і казав: «Просто скажи, що тобі допомогти» без жодного докору й вичитування… Він був тим гвинтиком, що єднав кожного члена величезної родини. І кожен із нас знав безумовно: сім’я – це важливо!. Я онука. Я донька. Я сестра. Я дружина. Я мама. І я щаслива.
Кохання. Так важливо кохати і бути коханою. Оте дідусеве «коханулька» стало для мене найніжнішим звертанням. Нічого про це не знаючи, мій чоловік називає мене так само… Не хочу думати про збіги… Просто дідусь своєю любов’ю до мене таки напророкував мені бути чиєюсь коханулькою. Та чи може хтось похвалитися такими почуттями, що були у дідуся до нашої бабусі. Вона для нього – світло, радість, сенс життя. Він готовий був дякувати їй (і таки дякував) за кожен день, за кожну посмішку, за кожне горнятко чаю, за кожну попрасовану сорочку і почищену картоплю… Без перебільшення дякував за кожен день. Бо у коханні життя проходить радісно й щасливо. Я кохаю. Я кохана. І я щаслива.
Діти. З-поміж усього перерахованого найніжнішим було у дідуся ставлення до дітей. Байдуже, до яких – до всіх! На вулиці, де жив дідусь, кожна дитина знала дорогу до доброго, завжди усміхненого Діда Вані, який почастує цукеркою і дасть якусь пораду. І ті поради для кожного були такими доцільними й слушними. Як він умів так відчувати? Найбільше порад діставалось мені: я перша внучка, і тому вчення його було спрямоване на мене. І як же я тішусь, що мала достатньо поваги й розуму, щоб до тих порад дослухатись. Я дитина. Я мама. І я щаслива.
Уже два роки я говорю про дідуся в минулому часі. Був, учив, співав, любив. Те, якою я є, завдячую саме дідусеві. Це він наповнив мене своєю мудрістю. Сьогодні я позиціоную себе як свідома українка, сьогодні я працюю учителькою української мови та літератури. Сьогодні я співаю в ансамблі народної пісні. Сьогодні я виховую донечку й кохаю чоловіка. Сьогодні я ціную своїх батьків і брата. Сьогодні я приїжджаю до бабусі, щоб просто з нею побути. Сьогодні сусідські діти прибігають сказати, що вони сумують за Дідом Іваном. Сьогодні моя донечка каже, що ніхто ніколи не зможе зробити масаж ніг (а у неї хворі ніжки) так, як це робив дідусь. Сьогодні я слухаю аудіозапис, де співає мій дідусь, і плачу. Плачу, бо Я ЩАСЛИВА!
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
