Анастасія Сотник. Вчитель, який змінив моє життя
«За мею спиною великих два крила:
Одне з яких батьківськая любов,
А друге - віра й учіння вчителя…
Злітатимуть зі мною знов і знов.»
Як би банально не звучало, історія однієї жіночої дружби бере свій початок з уроків у школі, вимогливості вчительки та впертості учениці, або ж від неприязні до душевної спорідненості всього лишень один крок.
Від початку шостого класу крепецько не любила географію. Чи то методика викладання відштовхувала, чи то була власна суб’єктивна неприязнь… Знає лише Бог. Проте зараз з огляду на минулі події можу зробити єдиний висновок: душа маленької дівчинки відчувала певну невідповідність у діях, вчинках та словах, вони не збігалися ані у викладацьких мотивах, ані у суфлерському тексті, який читався в очах вчительки.
Під час уроку учні отримували ту оцінку, на яку заслуговували. Оскільки, вчителька кожному задавала питання, яке стосувалося абсолютно випадкової частини параграфа, раніше заданого додому. «Всі сидять, як миші. Лиш питання чутно в тиші. Ось сусідова біда: «Відповідь не знаю я!» «Одиничка»,- пролунало, враз вона в щоденник стала…» – маленька я згадую, акуратно виведеними у кутику зошита чорнильними літерами, цілком звичну ситуацію. Цей процес дивував і насторожував з кожним разом все дужче, оскільки вгадати питання було неможливо, а отже, текст параграфу повинен був бути як не вичитаним, так вивченим напам’ять.
Минув рік, контекстом дослідження предмету тепер була географія материків та океанів, а методика викладання полягала у командній роботі при підготовці тематичних уроків не вчителем, а учнями. Жеребкуванням мені випала тема «Тихий океан». Ох, як же довго картали думки: «Чому в моїх однокласників уроки нудні? Як зацікавити аудиторію? Чи можу я зробити щось, що буде цікавим і пізнавальним водночас? А чи не влетить негативна оцінка, в гіршому випадку колИця (одиниця по-вчительськи) у щоденник за недотримання звичного викладу матеріалу?» Цікавість перемогла докори сумління. Провела незабутній в історії вчителя урок-квест. Крига між мною та географією розтанула. Взяла участь в олімпіаді та краєзнавчій поїздці по Рівненщині… Надалі цей урок не викликав негативних думок, проте вчитель зоставалася суворою і в певній мірі нагадувала тихоокеанську царицю – акулу.
Настала точка біфуркації – географія витіснила усі думки в голові й десь у глибині свідомості я захотіла пов’язати життя із цією наукою. Надалі вона замінила сон, їжу і в певній мірі повітря. Разом з підготовкою до олімпіад зблизилося спілкування з «акулою», в якої кудись зникла маска зимної суворості. Потім мене зацікавила кількість посмішок у рідному місті, як наслідок – щоденно вираховувала їх, вдивляючись в людські обличчя. Навіть вела певну звітність… Так почала зароджуватися тема наукової роботи «Щастя як чинник економічного розвитку регіону» під керівництвом вчительки географії. Але кумедними були перші захисти й науково-практичні конференції, де наукова керівниця у всіх значеннях ставала «Мамою-акулою». З’явилося поняття «ми», адже тандем між ученицею та науковим керівником нагадував великий механізм, можливо навіть і організм, чи сім’ю. Тільки вона могла зрозуміти, вислухати, дати пораду не тільки як вчитель, а вже як рідна та дуже близька людина, при цьому викликаючи не страх перед суворістю, а прояви глибокої поваги та вдячності. Надалі ми відточували мистецтво захисту. З кожним новим конкурсом я все дужче захоплювалася географією у всіх її проявах. Це безупинне бажання вивчення науки переростало у залежність, певну закоханість та відданість сродній праці. Вчитель підливала масла у цей величезний вогонь творчості. Вона стала моїм другим надійним крилом та неймовірно значимою людиною, що довелось усвідомити з початком війни. У перші дні повномасштабного вторгнення ми були у Києві на конкурсі, де захищали наукову роботу про щастя. Здається, що саме у столиці залишилася моя маленька частинка. Єдине, чого боялася тоді втратити, так це наукового керівника. Продовжувала не зводити з неї очей навіть тоді, коли виїхали у потязі додому на другий день війни, оскільки хотіла, щоб у разі чого, саме її постать була останнім, що довелось мені побачити за доволі коротке життя. Лише в її присутності почувалася воістину щасливою і захищеною, лише вчителька могла дати вичерпну відповідь на всі питання, котрі виникали в процесі пізнання зацікавленого.
Наразі навчаюся у найзаповітнішому університеті України КНУім.Т.Шевченка на Географічному факультеті за освітньою програмою «Економічна географія», де в свою юність навчалася наукова керівниця, тепер уже подруга, яка змінила моє життя. Коли б хто в минулому розповів би майбутнє, нізащо б не повірила, розсміялася. Все-таки маленький шматочок, зоставлений тут у Києві віднайшовся, і далі зі своєю власницею підкорює глибини географії.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»