Чолан Діана. Вчитель, який змінив моє життя
Неймовірна історія захисника, який пройшов пекло
24 лютого 2022 рік.
Незвичайний ранок… Час збиратися до школи. Але щось не так… Мати засмучена. Батько стривожений. Лише маленький братик солодко спить у своєму ліжечку. Я не можу усвідомити що сталося. Але чую страшне слово «війна». Починаю розуміти, що відбувається довкола.
Брат моєї мами Ярослав вирішує йти захищати рідну землю від ворогів. Не можу зрозуміти, чому всі збентежені. Адже він уже служив у лавах ЗСУ. Але це зовсім інше. Це справжня війна. Ворог на моїй рідній землі. Окуповані території Луганської, Донецької, Херсонської, Запорізької, Сумської, Миколаївської областей. Мені враз видалося наше життя великим полем бою, через яке ми маємо пройти. Це бій між Добром і Злом, щоб вийти на свою дорогу звитяги.
Мій рідний дядько Ярослав у 22 роки вибрав свою дорогу, на вибір якої вплинув учитель Захисту України Ковалюк Петро Михайлович, що став наставником та прикладом для наслідування для багатьох своїх учнів. Усім подобається Всеукраїнська гра «Сокіл» («Джура»), приваблива і патріотична. Тоді якраз учасники змагань зайняли перше місце в області і поїхали на всеукраїнські змагання в Запоріжжя. А з ними і Ярослав, який вмів уже тоді прицільно стріляти. Це помітив Петро Михайлович і заохотив учня.
Минуло небагато часу, як це вміння згодилось Ярославу і посприяло стати снайпером з позивним «Смайлик». Він опинився під Бахмутом, біля села Парасковіївки, де йшли найзапекліші бої…
І раптом….
У будинок моєї бабусі прийшли працівники військкомату і принесли сумну звістку: мій рідний дядько пропав безвісти. Бачу сльози на очах бабусі, неспокій і сум на обличчі матері, тривогу у погляді дідуся. Більше місяця наша родина жила в тривозі, бо не могли змиритися з втратою. Ніхто не хотів вірити, що пропав. Але нема… Мовчить телефон… Ніхто не дзвонить… Зв’язку немає… Просимо Господа врятувати нашого любимого Славчика. Тяжкі хвилини мовчання, плачу і жалю…
І почув Бог наші молитви. Дізнаємось, що він потрапив у полон до кадирівців. Але ми раді, що живий. Розумію, які пекельні муки доводиться йому терпіти. Вогнепальне поранення та 50 відсотків опіків тіла (так катували його вороги). І знову рученята складаються у молитві до Бога з проханням дати витримати тяжкі дні, місяці полону.
Радісним був день, коли мого дорогого дядька повернули з полону на рідну землю. Я побачила його зашиті вогнепальні рани, обпечені ноги, виснажене тіло і зрозуміла: «Це і є та людина, яка змусила мене подорослішати, зрозуміти цінність людського життя». Саме він став тією людиною, у якої треба вчитися порядності, стійкості, мужності». Я зрозуміла, що війна несе з собою смерть, сльози, розруху, втрату близьких. А поки що я—дитина війни і пам’ятаю, що для мене роблять звичайні солдати з незвичайними долями. Тому проклинаю війну і прошу зупинити її. Діти України хочуть миру.
СЛАВА УКРАЇНІ! Смерть ворогам.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
