Суконніков Давид

Бабуся Ганна

     На перший погляд, я звичайний український хлопець. Та це не зовсім так. Мені в житті дуже пощастило. У мене гарні, люблячі батьки, трохи вередкуватий молодший брат, який іноді мене дратує,  два дідуся і аж три бабусі. Так, так, саме три. Окрім звичних, я маю ще бабусю Ганну.

     Бабуся Ганна народилася в далекому 1933 році у Радянському Союзі. Все своє життя вона працювала вчителькою початкових класів. Учні її обожнювали, батьки майбутніх першокласників були ладні на все, щоб їхня дитина потрапила до її класу. Йшов час, і настав заслужений відпочинок – пенсія. Бабуся Ганна переїхала жити на батьківщину свого чоловіка – в Україну.

     Ніхто з моїх батьків не може точно пригадати час, коли вони познайомилися з сусідкою Ганною Михайлівною. Вона була на їхньому  весіллі, є на сімейних фото, які були зняті ще до моєї появи на світ. Мій брат, якому зараз  дев’ять, нещодавно був здивований, коли дізнався, що бабуся Ганна не має з нами родинних коренів. Мама сказала, що я теж десь в цьому віці вперше це почув. Мені і досі це дивно, адже скільки я себе пам’ятаю, бабуся Ганна була моєю рідною другою бабусею (мамина мама померла, коли мамі було десять років).

     Бабуся Ганна жила поверхом вище. Мені подобалося бігати сходами з нашої квартири до неї. Коли мені було близько чотирьох років, вона почала вчити мене рахувати, писати і читати. А до цього ми малювали, розфарбовували, вчили кольори, тварин, форми… все те, що зазвичай вивчають маленькі діти. Мама пам’ятає:  їй в садочку казали, що я дуже здібний хлопчик, швидко все запам’ятовую. Вони ж не знали, що все це я вже робив з бабусею Ганною.  Коли я навчився читати, то любив робити це з нею разом. Частину читала вона, потім я, потім знову вона… Але найбільше я любив дивитися з нею телевізор, а саме змагання з біатлону. Не знаю, чому і як з’явилася ця звичка. Та бабуся Ганна вивчала програму телепередач, заздалегідь повідомляла мені, коли буде йти трансляція. Я приходив, і ми дивилися, вболівали за українських спортсменів. А іноді вона готувала смажену картоплю і під час перегляду ми її куштували, а потім пили чай. Моя мама дуже добре готує, але та картопля була найсмачнішою. Я в дитинстві був дуже непосидючим, мене було важко зацікавити чимось довше 20 хвилин, а трансляції змагань продовжувалися до 2 годин. Тому батьки завжди дивувалися, що я дивився їх з початку і до кінця. А потім приходив додому і ще довго розповідав всім, що бачив, хто і як пройшов дистанцію…  Я і тепер на всіх чемпіонатах і олімпіадах намагаюся подивитися ці змагання.

     Час від часу бабуся Ганна отримувала листи. Це були звичайні паперові листи, які здолали тисячі кілометрів і декілька кордонів. Оскільки їй було важко спускатися за ними з третього поверху, то інколи «останнім листоношею» був я. Швидко прострибавши по сходинках, я віддавав конверт бабусі Ганні. Ці листи писали її учні, які вже були дорослими, мали своїх дітей, але все ще спілкувалися зі своєю першою вчителькою. І вона їм також відповідала, розповідала про те, як живе, що в неї сталося нового. Хто зна, може і про мене писала.

     Коли настав час мені йти до школи, батьки зібралися зі мною на свято, а бабусі лишилися вдома доглядати мого молодшого, тоді ще зовсім маленького, братика. Хоча вони не були на урочистостях, але мама засняла все на відео, і бабусі мали змогу подивитися. Бабуся Ганна сказала, що в мене чудова перша вчителька, і що з такою вчителькою у мене все буде добре. Вона не помилилася, у мене була найкраща в світі перша вчителька - Мар’яна Сергіївна. Цікаво, чи буду я з нею спілкуватися через роки?

     Коли я повертався зі школи і раптом вдома нікого не було, я піднімався до бабусі Ганни. Спочатку ми, як завжди, їли, пили чай з чимось смачненьким, а  потім я сідав за невеличку блакитну парту, і ми робили домашні завдання. Скажу відверто, як і майже всі діти, робити домашку я не люблю.  Але виконувати завдання з нею мені подобалося.

     До речі, забув розповісти: бабуся Ганна все життя викладала  російською. Але коли її учнем став я, вона вирішила, що потрібно оволодіти українською мовою. Вона казала, що вчить її разом зі мною. І в неї це добре виходило. Вона читала зі мною книжки, диктувала мені тексти, складала для мене задачі українською  без усіляких труднощів.

     Я розповідаю про бабусю Ганну в минулому часі, тому що, на жаль, через війну та стан здоров’я вона була змушена виїхати за кордон, в Німеччину. У неї там живе син. Ми спілкуємося через інтернет, та я дуже сумую за тими часами, коли вона жила поверхом вище. У мене складний характер, я впертий і запальний. Зрідка бувало, що я її ображав і дратував. Зараз, ставши дорослішим, я це розумію і шкодую. Я прошу пробачення в бабусі Ганни за всі не ті слова і вчинки. Я і тоді вибачався, а вона казала, що не може на мене довго сердитися, бо дуже мене любить.

     Минули роки, і як буває у всіх вчителів, за блакитну парту сів мій братик Сашко. Та це вже зовсім інша історія. Одне я можу сказати беззаперечно: бабуся Ганна не просто вчитель, який змінив моє життя, вона Вчитель, який є великою і невід’ємною частиною мого життя!

            

                 

Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»

Read also


Editor's choice
up