Ольга Сидоренко. Вчитель, який змінив моє життя
ТІ, ЩО НАВКОЛО
Великої треба хусти, щоб зав’язати людям уста
Коли я думаю, хто насправді зробив мене тою, ким я є тепер, сильною, незалежною і впертою, перед очима спливають обличчя. Вчителька початкових класів, двоюрідна сестра, перший хлопець, сусід, бабуся по татові та і сам тато, подруга з літературної крамнички, однокласник і коханий. Коханого в моїх думках навіть забагато.
В початкових класах я самотня і ранима. Мій тато п’є, а мама не встигає сказати навіть доброго слова, бо ґарує на двох роботах. А я… я обожнюю собак. В собачих очах бачу вірність і прийняття. Те прийняття, яке не отримую в сім’ї. На прогулянці гладжу їх великі голови й чухаю за вухами.
— Дивіться, собача мати! — чую від Наталі Сергіївни, вчительки продовженого дня і діти, які стоять поряд з нею, вибухають сміхом. Я ховаю сльози, бо ніхто не має бачити як я плачу. Від цього буде ще гірше. Стискаю серце. Нарощую на ньому пелюстку безпристрасності.
— Яка гарна каблучка, подаруй мені, — канючить старша сестра. — Ну подаруй! Тобі бабуся ще купить, вона тебе он як любить, навіть золото купує.
Я знімаю з пальця прикрасу. Я люблю сестру, мені не шкода. Проте ввечері, коли на вечорниці приходять хлопці, вона розповідає їм, яка я наївна.
— Скоріше, тупа, — штовхає мене сусід ліктем в бік.
А бабуся, коли бачить свій подарунок на руці в сестри, піджимає губи. Вона шкодує, що мене так легко обвести навколо пальця.
— Що з тебе виросте? — питає раз по разу. — Боюсь за тебе!
А я стискаю серце. Нарощую на ньому пелюстку неприступності.
Мій перший хлопець. Він не дарує мені квітів, не приносить цукерок. Він приходить до нас додому, сідає на кухні й вчить як заварювати йому чай і робити бутерброди.
— Сьогодні немає з чого робити тобі їсти, — кажу. — У мами зарплата тільки післязавтра.
Він іде додому незадоволений. І приходить післязавтра. Тоді, коли в холодильнику лежить шматок лікарської ковбаси й сметанковий сир. З’ївши половину міркує над тим, що мені варто б було навчитися крутити голубці й робити вареники з м’ясом.
— Немає м’яса. Бабуся буде колоти свинку тільки на Різдво, — пояснюю, відчуваючи провину.
— Що з тебе взяти, — він махає рукою.
— Цей шматок ковбаси я купила на цілий тиждень, — пояснює увечері мама, — а тепер не вистачить навіть до вихідних.
Наступного дня я не запарюю для хлопця чай і не роблю бутерброди. За кілька днів він починає зустрічатися з моєю однокласницею Марією. Її батьки тримають курячу ферму.
Я стискаю серце і розумію, що мені все легше це робити. Й нарощую пелюстку обізнаності.
— Я не хочу, щоб вона приходила сюди, — каже моя колежанка про нашу спільну знайому.
Ми працюємо разом в книгарні «Поряд» і сьогодні у нас запланована зустріч читачів.
— Як я маю їй це сказати? — я протираю пилюку зі стелажів. Ганчірка тхне брудом.
— Мене це не стосується. Якщо вона прийде, я не проводитиму зустріч!
Я потискаю плечима. Більше ніхто не може мною маніпулювати. На моєму серці нарощена ще одна пелюстка — самоцінність. Я проводжу зустріч із читачами самостійно.
Ми ходимо за ручку і посміхаємося один одному. Взаємоповага. Взаєморозуміння. Я не можу назвати це почуття коханням, тому що в мене не плюскають рибки у животі, не шурхотять крилами метелики.
Але я мрію прожити з цією людиною усе своє життя, побудувати дім, народити дітей, завести кота і собаку. Прокидатися і кожен ранок заварювати каву. Не сердитись тому, що встаю раніше, а, навпаки, берегти його сон.
А за рік він їде на навчання до Білої Церкви й зустрічає ту саму. Єдину.
Я качаюсь по ліжку й вию в подушку. На моєму серці наростають скептицизм, егоїзм, раціональність.
Сьогодні я збираюсь на похорон. Ховають мого однокласника. Він пробув на нулі три тижні. Моє серце заковано в неприступну броню. Тому я тримаюсь й тримаю інших. Його жінку, яка залишилась з однорічним малюком на руках. Його маму. Його бабусю, яка вже виплакала усі сльози, які були відміряні їй на це життя й тепер день і ніч дивиться сухими очима на фото онука.
Я збираюсь рвучко, зло і роздратовано. Думаю про помсту. Мрію про неї. Розумію, що ніколи не пробачу його загибелі. На моєму серці наростає ще одна пелюстка — непримиримість до ворога.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
