Софія Козловська

 Страх і тривога полонили мене в той ранок. Ранок, який змінив моє та  мільйони  інших життів.

   До цього, ходити кожного дня з посупленим носом та вкотре запитувати саму себе «чому я тут народилась?» - було традицією. Скаржитись на ті чи інші проблеми в житті , скиглити подругам наскільки жахливий двадцять перший рік та упевнювати  що двадцять другий буде такий же, не знаючи  насправді, що буде далі. Важко було не піддаватися спокусі бути незадоволеною життям тут, коли дивилася мальовничі та усміхнені фото знайомих з-за кордону. Так в мені з дитинства росла мрія жити в якійсь іншій країні, де як я думала, завжди красиво, щасливо і сонячно. Саме таке було моє було до. До того знаменного ранку.

   Телевізор та соціальні мережі просто збивали з ніг останніми новинами. Кожен, навіть, той хто був територіально далеко від Бучі, Ірпеня, Гостомеля чи крайнього сходу країни нервував, дивлячись на знищені вщент багатоповерхівки, мости та понівечені тіла людей на зруйнованих, а ще вчора, красивих мирних вулицях. Випалені міста через екран монітора випалювали щось і всередині мене… Справжні незламні і просто героїчні українці, які в ті ж хвилини моєї розгубленості, уже мобілізувалися і допомагали ближнім, рятували тварин і рятували цілу країну. Це були люди, які насправді вчили мене в той момент. Люди, які стали початком моїх внутрішніх змін в той і в ще багато переломних моментів за ці майже два роки війни. Я - тринадцятирічна дівчинка відчула сором за саму себе. Водночас мої руки та коліна тремтіли від невідомості… Що буде далі?... Роками я не відчувала гордості за свою рідну Україну і навіть не намагалась дізнатися хоч щось про її творчість, пісні, відомих людей. Аж тут, Андрій Хливнюк імпровізовано, мелодично і зі справжньою вірою заявив : « Ой у лузі червона калина похилилася….А ми тую червону калину підіймееемо, а ми нашу славну Україну ге-гей розвеселимо!». Це було настільки вчасно, сильно і мотивуюче, що з початком війни, як казала Леся Українка: «Щоб не плакать я сміялась.» - я глибоко занурилась в музику  і загалом культуру українського народу. Лише тепер я зрозуміла наскільки сильно помилялась і знецінювала своє.  Усі героїчні люди і з мого маленького, і з інших міст України, які стали на захист країни, волонтери, які будучи так далеко від лінії фронту, але роблячи так багато для нього і для кожного українця загалом, усі героїчні люди, про яких розповідали сюжети в новинах і на ютуб – це незламні люди, люди-герої, люди, які змінили мене, таку ще юну, і розбудили те, що так довго спало в мені – гордість за рідну країну, гордість за її народ.

   Немає біди, щоб не було добре, як каже моя бабуся. Коли я писала, що кадри випалених будинків випалювали щось і всередині мене – то це все, що стосується московщини. Тепер аж соромно перед собою за російську музику, яку я слухала, чи блогерів, яких я дивилась… Занурившись тепер в своє рідне, я в захваті від того, яка глибока і мудра наша культура, наскільки в нас багато талановитої української молоді, яка веде свої блоги,  неймовірної музики, яка проникає в найглибші закутки серця і душі, які героїчні люди-титани, ладні віддати життя за те, щоб це все зберегти для нинішніх і майбутніх українців. Я прокинулась тоді не просто 24 лютого 2022 року, я прокинулась дитиною, в якої цей день, змінив усе життя, усі погляди і розуміння хто я і чому. Звісно, в пошуках відповідей на ці запитання пройде ще чимало життя, та я знаю, що це буде життя сповнене гордості за рідну Україну і її людей! Слава Україні! Героям слава!

            

                 

Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»

Read also


Editor's choice
up