Роні К. (Ковтун Вероніка). Конкурс одноактних п'єс
Квітка проти сумніву
П’єса на одну дію.
Дійові особи:
Квітослава – молода дівчина, музикантка
Сумнів – дух з голосом юнака
(дівчина стоїть з нотами біля входу на сцену, готується презентувати свою першу авторську пісню)
Квітослава: Нарешті! Я заспіваю свою авторську пісню. Настав і мій…
Сумнів: (на розпів) В тебе нічооого не вииийде.
Квітослава: Що? Хто це?
Сумнів: О, моя дорогенька, я можу бути тим, ким ти забажаєш.
Квітослава: Де мій друг? Він щойно стояв поряд.
Сумнів: То я ж і є він. Ти мене не впізнала, Квіточко? Я ж один тебе так називаю, правда?
Квітослава: Ні, ти не можеш бути ним. Це не правда.
Сумнів: Подружко, ну ти чого? Я тобі доведу. Спогади – ось що головне. Пам’ятаєш як ти у другому класі прямо на сцені зганьбилася?
Квітослава: Що?
Сумнів: Ну тоді, коли ти текс забула. Ти ще тоді поклялася, що не сцену більше не вийдеш. Смішно, правда? Ми ж зараз за лаштунками стоїмо. Обіцянки-цяцянки виходить? А що як сьогодні повториться та ситуація?
Квітослава: Я була у другому класі! Мала і не розумна. Досить згадувати те, що було ще за царя Гороха.
Сумнів: Ну добре. Хочеш я буду твоєю мамою? Вона ж ніколи не хотіла, щоб ти музиканткою була. Лікаря виростити хотіла, чи не так?
Квітослава: Але вона підтримала мене.
Сумнів: Так, але ти певна, що від усього серця? Ти ж не хочеш стати найбільшим розчаруванням у житті рідної, милої матусі?
Квітослава: Мама мене підтримає. Я певна. Я певна. Я певна… Мабуть.
Сумнів: *сміх*. Мабуть… Моє улюблене слово. Мабуть… Це слово – мультивсесвіт з сотнями, тисячами нових і нових гілок. «А що як…» Це завжди стоїть за «мабуть».
Квітослава: А що як ні? Що як я і є розчарування? Що як я не зможу? Що як зганьблюся знову?
Сумнів: О, як же я це люблю. Непевність. Це моя їжа. Моє задоволення. Задумайся, скільки всього можу піти не так.
Квітослава: Можна забути текст…
Сумнів: Загубитися в нотах…
Квітослава: Впасти на сцені…
Сумнів: Заплутатися в клавішах…
Квітослава: Натиснути не ту ноту…
Сумнів: І це тільки початок списку. Все може статися. І якщо станеться, то виправити ти це не зможеш. Ми не вміємо подорожувати у часі. А ще про однокласників не забувай. Пам’ятаєш, коли ти тільки почала займатися музикою вони сміялися з тебе?
Квітослава: Як таке не пам’ятати? Вони казали, що в мене нічого не вийде. Що можна навіть не пробувати. Стривай-но, ти ж зараз робиш те саме. Чим же тоді ти краще за них?
Сумнів: Я стараюся направити тебе. Врятувати…
Квітослава: Від чого? Можливості нарешті досягти чогось?
Сумнів: Від можливості зганьбитися перед повним залом людей. Просто уяви як це неприємно, коли над тобою сміються. Коли кожен йде по вулиці, тикає в тебе пальцем і гиготить. Коли ти ловиш на собі то насмішливі, то співчутливі погляди.
Квітослава: Жахливо, мабуть.
Сумнів: Тааак, жахливо. Просто неможливо таке стерпіти.
Квітослава: Але все ж таки… Цей день – моя мрія. Вийти на сцену… Це те, до чого я йшла все своє життя.
Сумнів: Ходімо зі мною! Я покажу тобі один з варіантів твого майбутнього. Візьми мене за руку. І заплющ очі. Не бійся, я не кусаюся.
Квітослава: Ну добре.
Сумнів: Чудово. Все, вже можна розплющувати.
Квітослава: Де ми?
Сумнів: Очевидно ж, у залі. Дивимося на сцену, де ти повинна виступати. О, дивись. Це ти.
Квітослава: Але як таке можливо? Щоб я була і тут і там?
Сумнів: Зі мною все можливо, Квіточко. Глянь, зараз ти почнеш грати. Ой, жах який, ти забула текст. Сидиш і не можеш згадати. Глянь на того чоловіка в першому ряду. Він почав тихо хіхікати. О, вже не стримується. Його почали підхоплювати. Бідна, бідна Квітослава. Хто ж тебе пожаліє? А он дідуньо. Він не сміється. Здається, зараз заплаче.
Квітослава: Це мій дідусь. Це він навчив мене грати.
Сумнів: Ти його розчарувала. Як же шкода старенького! Дай руку! Навіть не сперечаєшся зі мною? Похвально.
Квітослава: А тепер де ми?
Сумнів: В гардеробній, вже після концерту. Глянь онде ти, в куточку, плачеш. Чи ж воно все варте твоїх сліз? Тож може не треба. Може пора вже відкинути пусті мрії, пусті сподівання.
Квітослава: Можливо ти і правий.
Сумнів: Якщо ти ще сумніваєшся, дозволь мені розповісти скільки можливостей ти втрачаєш, хапаючись за цю.
Квітослава: Розкажи.
Сумнів: Ти могла б бути юристом замість цього. Чи чудовим лікарем, як і хотіла твоя мама. Ти могла б підійматися десь інде, якби не стояла тут зараз.
Квітослава: Але музика – це моя пристрасть. Без неї я наче й не жива, я наче згораю в безодні відчаю.
Сумнів: О, моя дорога, це пройде, не хвилюйся. Ти не перша, хто відмовляється від мрії задля стабільності і ментальної безпеки і, я певен, що не остання.
Квітослава: Але ж хіба це добре? Вони відмовляються від себе.
Сумнів: О ні, вони вибирають себе. Вибирають жити в стабільності.
Квітослава: Але стабільність – це не єдине щастя в житті.
Сумнів: Ти знаєш, ти права. Не буду з тобою сперечатися. Але багато людей вибирають її. І їх не можна в цьому звинуватити. Для них – це єдиний правильний вибір.
Квітослава: А для мене?
Сумнів: Ти мене слухаєш взагалі? Я вже сам не знаю скільки я тобі намагаюся щось довести, а ти не можеш дослухатися до здорового глузду! Вибач.
Квітослава: За що?
Сумнів: За те що накричав. Це не в моєму стилі. Але ти не перша, кого я не можу запевнити в своїй думці. І я хвилююся за тебе. Тому трохи нервовий.
Квітослава: За мене не треба хвилюватися, я вже доросла дівчинка.
Сумнів: Ти не розумієш…
Квітослава: Чого я не розумію?
Сумнів: Того тиску, який ти отримаєш в разі невдачі. Постарайся не просто послухати, а почути мене.
Квітослава: Я тебе чую. Але не хочу чути. Я хочу зіграти там, на сцені.
Сумнів: Але ж осуду ти боїшся, правда?
Квітослава: Правда.
Сумнів: Ну ось. Це і треба було довести.
Квітослава: В твоїх словах є логіка. Покажи мені ще раз.
Сумнів: Що показати?
Квітослава: Мій провальний виступ.
Сумнів: Ну добре.
Квітослава: Це жахливо. Жоден не… Ти чув?
Сумнів: Що?
Квітослава: Слова маленького хлопчика ззаду.
Сумнів: Які слова?
Квітослава: «Мам, ця тітонька така хоробра. Коли виросту, хочу бути такою як вона. Так, вона забула слова. Але ж вона спробувала вийти на сцену. І не побоялася нікого».
Сумнів: Це маленький хлопчик. Він сам не розуміє, що каже.
Квітослава: О ні, мені здається, що він все прекрасно розуміє. Знаєш, а я тут подумала. Ну що найгірше може статися? З мене посміються? Ну і нехай. Однією ганьбою більше, однією менше. Переживу. І не таке переживала. Мене не підтримають? Що ж, обійдуся якось без їхньої підтримки. Але допоки в світі буде хоча б один такий хлопчик, можна і треба старатися. Хоча б задля них. І задля себе.
Сумнів: Ні, ні, ти не розумієш. Це буде жахливо. Це буде найгірший момент в твоєму житті.
Квітослава: Або найкращий. Не спробуєш – не дізнаєшся.
Сумнів: Ні! Ти зганьбиш себе! І мене разом з тобою!
Квітослава: Здається, я зрозуміла як ми переносимося в просторі. Дай руку. Я не кусаюся, так ти казав? Чудово.
Сумнів: Ми тут вже були.
Квітослава: Так, дивилися одне з можливих майбутніх. А зараз подивимося інше. Глянь, он я виходжу. Дивись я не забула текст! Дограла до кінця і… Аах, вони мені аплодують. Глянь на обличчя того чоловіка. Воно світиться від задоволення. А на ту маленьку дівчинку глянь. Здається, після такого і стають митцями.
Сумнів: Не може бути. А-а-але той дідуньо, він все одно плаче. Ти його розчарувала все одно. Змусила старенького лити сльози.
Квітослава: Нічого ти в людях не розумієш, це сльози гордості. Мій дідусь радіє за мене. Відпусти мене. Дай зіграти.
Сумнів: Ні!
Квітослава: Ти не зможеш тримати мене тут вічно. Я маю крила. І ці крила – віра, воля і мистецтво.
Сумнів: Зможу. Я заберу твої крила як у тієї Повітрулі.
Квітослава: Ти ж знаєш що у легенді вона їх собі повернула, правда?
Сумнів: Ми тут не в казки граємо! Тим паче, повернула то повернула, але потім їх знову забрали.
Квітослава: В кожній казці є доля правда. Пригадуй, десь ти таке точно чув. А я не Повітруля і вірю, що якщо свобода для тебе важливіша за все інше, то навіть якщо ти не зможеш повернути назад свої крила, то відростиш нові. Я не дозволю тобі мене контролювати.
Сумнів: Ні, ні, кайдани, зроблені мною, слабшають.
Квітослава: На останок скажу: не помиляється лиш той, хто нічого не робить.
Сумнів: То може й краще нічого не робити?
Квітослава: Ні. А знаєш чому?
Сумнів: *тихо* ні.
Квітослава: Бо той, хто нічого не робить, нічого й не досягає.
***
Квітослава: Це була моя остання розмова з Сумнівом. Хочете знати як пройшов той концерт? Я декілька раз натиснула не ті ноти. Але від цього Земля не зірвалася і динозаври не воскресли. Я виправилась. І все пройшло доволі добре. Після цього моя кар’єра пішла вгору. А де ж Сумнів? Що ж, мабуть, десь інде. Може докучає іншим. А може вам? Якщо так, то ввічливо попросіть його піти. Не допомагає? Тоді виженіть його криком. Віра – ключ до успіху. Головне вірити в ціль і йти до неї впевненими кроками. А, і не боятися зробити помилку, звичайно. І це я зараз не тільки про музику.
Сумнів: У тееебе нічооого не вииийде!
Квітослава: Ти помилився адресою.
Сумнів: А, це ти.
Квітослава: Як успіхи з «порятунком» людей.
Сумнів: Нормально.
Квітослава: Можливо тобі треба змінити кваліфікацію.
Сумнів: Ой, всьо, бувай. Кінець комедії.
Квітослава: Дивний тип. Але не забувайте те, про що я сказала. Вірте в себе, живіть без зволікань. Цінуйте свою свободу. І це я не тільки про музику.