Травневий бузок

Мистецтво самообману ‒ недосяжна мрія

Дійові особи:

Мати (далі М)

Донька (далі Д) (здебільшого спілкується сумно та відчужено)

Передмова: Події розгортаються на території України. Наш час. Ніч. Звичайна кухня в непримітній квартирі. Саме це є місцем багатьох важливих, однак часом безглуздих розмов.

М: Чому ти досі не в ліжку? Вже пізно.

Д: (сумно) Щось сон не йде. Та ще й голова болить.

М: Спробуй хоча б подрімати. Хочеш я дам тобі таблетку?

Д: Який сенс? Тільки-но закриваю очі, починаються “прильоти”. Краще перечекаю.

М: Тим паче треба встигнути трішки поспати. Ти кілька днів нормально не висипалась. Якщо дах поїде, куди мені тебе вести?

Д: Мам, він вже давно не те що поїхав, а відлетів.

М: Дзвонити тітці, щоб вона тебе на своє робоче місце зводила? Так би мовити “позачергово”.

Д: Чого одразу до божевільні?

М: А що? Прокапаєшся там трошки. З людьми поспілкуєшся… цікавими. М? Як тобі пропозиція?

Д: Незвична перспектива. Обдумаю, як буде час.

М: Може все ж таки таблеточку?

Д: Не хочу.

М: І що тоді пропонуєш робити? Зовсім не лягати?

Д: Можемо поговорити.

М: (саркастично) Вночі?

Д: Чому “ні”? Вдень ніколи немає часу.

М: Я бачу, спати ти не збираєшся. Гаразд. Тільки потім не жалійся, що потрібно рано вставати. Про що хочеш поговорити?

Д: М-м. Навіть не знаю… Як у тебе справи?

М: Кхм. Пречудово.

Д: Це добре… Як здоров’я?

М: Дякувати Богу, не гірше.

Д: Це також добре.

М: Якщо в тебе щось сталось, кажи відверто. Не потрібно розтягувати час.

Д: (мовчить)

М: Тебе щось бентежить?

Д: Багато чого.

М: Не хочеш розповісти?

 Д: У тебе немає відчуття нереальності всього, що відбувається?

М: Тобто?

Д: Мабуть, я все більше втрачаю розум. Мені постійно здається, що я це не я. В сенсі. Агх.  Складно пояснити. Наче я проживаю не своє життя, а чиєсь чуже. А саму себе я десь далеко загубила та ніяк не можу знайти.

М: У тебе розтягнулись пошуки сенсу життя?

Д: Ні, не зовсім. Це не про вибір життєвого шляху. Ну, я не знаю, як це правильно описати. Скоріш на увазі мається те, що життя навколо якесь штучне. Наприклад, все пливе перед очима й незрозуміло, хто я і де. Почуваюсь, ніби тіло мені не належить, і я його не контролюю. Це більш схоже на ляльковий театр, де хтось керує маріонетками серед картонних декорацій.

М: Доню, напевно, це нормально. Ми живемо в нелегкий час, от психіка не витримує.

Д: Я розумію, але такі думки переслідують мене частіше. Здається, що досить на мить заплющити очі та я зникну.

М: Серйозно. Може сходимо до лікаря? Там, до психолога?

Д: (бурчить) Робити мені більше нічого по психологах ходити.

М: Якщо є проблема, чому б не звернутися до спеціаліста?

Д: Я не готова розмовляти про таке із чужою людиною.

М: Але колись треба. Відкладаючи на потім, краще не зробиш.

Д: (мовчить)

М: Чому мовчиш?

Д: Думаю, що відповісти. Я дуже стомилась від всього. Голова тріщить від різних думок.

М: (зітхає) Іди до мене. Хутчіш. Сідай сюди.

Д: Доброго вечора. Мамо, я вже не Дюймовочка.

М: Сідай.

Д: Тц. Тітонька кобила в мами на руцях.

М: Повередуй ще. Насамперед ти моя дитина. Тому скільки років тобі не було б, ти моя Дюймовочка. Через рік, другий вже не вдасться так посидіти. Розповідай, що ще тебе турбує?

Д: (пауза) Ха-а. Часом я починаю задихатися через велику кількість неприємних думок, які мене охоплюють. Сумно, що я нічого не можу з ними вдіяти.

М: І які це думки?

Д: Занадто прилипливі й водночас страшні. Я не знаю що зі мною відбувається. Іноді мені складно зрозуміти, чи жива я досі.

М: Не кажи дурниць. Звісно жива! Навіщо про таке взагалі думати?

Д: Воно якось само виходить. Просто, прокинувшись вночі, я не розумію, дихаю як зазвичай чи за звичкою підіймаю груди. Можливо мені тільки здається, що я в ліжку, а насправді десь…

М: Десь?

Д: Десь не тут. Я починаю шукати пульс, і не можу знайти. Я не мазохістка. Втім, до болю щипаючи себе в такі моменти, я відчуваю неймовірне полегшення. Лише так я усвідомлюю, що все навколо мене реальне.

М: Дурненька. Не думай про такі жахіття. Ти сама себе мучиш.

Д: Вибач, мені не варто було цього казати. Але із кожним днем відчуття безпорадності стає все сильнішим. Мене лякає той факт, що я не знаю, що зі мною трапиться наступної миті.

М: Ні-ні. Тобі немає за що вибачатись. (пауза) Ох, Господи. Люба, пробач мені. Треба було залишити тебе закордоном. Пробач, сама сюди приїхала та тебе в це пекло притягнула.

Д: Ми домовлялись не підіймати цю тему. Я не хочу знову це обговорювати. Маємо, що маємо.

М: (зітхає) Я дуже сильно тебе люблю. Чуєш? Більше всіх на світі. Прошу, не рви собі серце.

Д: Це за мене чудово роблять інші. (пауза) Насправді я дуже боюся смерті. І зовсім не хочу помирати. Мені страшно подібне уявляти, але не можу нормально контролювати свої думки. Я буду жити?

М: Доню…

Д: Можеш пообіцяти, що я не загину? Будь ласка.

М: (пауза) Звісно, ти не загинеш…

Д: Дякую… Я дуже хочу тобі вірити, але, нажаль, не можу.

Read also


Editor's choice
up