Антон Глазунов. Конкурс одноактних п'єс

«Давай поговоримо»

Дійові особи:

Дмитро – чоловік середнього віку

Петро – чоловік в костюмі

Світанок, річковий берег з галявиною. Чутно легкий плюскіт води і спів птахів. Сцена плавно засвічується теплими тонами, проявляючи сидячого на стільці Петра, котрий вудить рибу. Неподалік від нього стоїть табличка з прикріпленим папірцем. Поряд з ним у купі сміття спить Дмитро, він перекочується зі сторони в сторону, щось бубонить, іноді хропе. Петро продовжує вудити рибу.

Петро: Тиша. Таке рідко трапляється, скільки себе пам’ятаю тут. А цей екземпляр вперше. Ніколи не бачив чогось подібного. (заглядає в папірець на табличці) Багацько різних, але такого ще не було. Цікаво, що він вигадає у виправдання. Всі вони постійно виправдовуються, або перекидують відповідальність, або кажуть, що іншого виходу просто не було. А він же ж є. вихід завжди є, чи не так? (посмикує вудкою)Кому як не вам знати, що вихід є, просто його треба пошукати, може він десь на стільки поряд, що не потрапляє в поле зору… Цей тут, поки найдовше. Це ж треба – із вчорашнього вечора лежить. А я вперше спустився, аби відпочити від усього цього. Ніби усім задоволений і я, і він. О!

Вудка починає смикатись – клює. Петро починає її вудити, чутно плюскіт  води. Петро відчайдушно бореться із рибою. Від шуму прокидається Дмитро. Йому погано. Він тримає в руці пляшку і намагається встати.

Петро: (борючись із рибою) Доброго ранку!

Дмитро: Де я?

Петро: Я думав, що ти в курсі.

Дмитро: Так вийшло, що не зовсім.

Петро: Маю невелику заклопотаність, та як тільки звільнюсь – поговоримо.

Дмитро: Дивно якось, нічого не пам’ятаю… Ох… Голова болить.

Петро: Добре погуляли мабуть?

Дмитро: Мабуть добре…

Петро: Спати зручно було?

Дмитро: Яка різниця? Чорт забирай, де я? Чому я? Вчора були інші плани… Я… Інші плани мав! Тут мене не має бути.

Петро: (впустивши рибу) Ех! Зірвалась… Що кажеш?

Дмитро: Мене тут не має бути.

Петро: Так тебе тут і нема.

Дмитро: Як це?

Петро: Тебе немає там де ти хотів би бути.

Дмитро: Так.

Петро: Але ж там, де ти хотів бути, тебе вже нема.

Дмитро: Ідіотські загадки? Господи.

Петро: Як тебе?..

Дмитро: Дмитро.

Петро: Дуже приємно. Розумієш, Дмитрику, в чому справа. Скеля самогубців – це ж квиток в один кінець.

Дмитро: Що? Звідки ви?..

Петро: Ти.

Дмитро: Звідки.. Ти.. Знаєш про скелю самогубців?

Петро: Так я ж цей, зустрічаю тут усіх. От тебе зустрів.

Дмитро: Тоді ти…

Петро: Дивлячись на те, що ти Дмитро, давньо-грецьке коріння – християнин.

Дмитро: А?

Петро: Постол Петро, дуже приємно.

Дмитро: Це як так?

Петро: Дмитрику, хіба ж ти не цього хотів?

Дмитро: Господи… Господи! Як же ж це так?

Петро: Та дуже просто: раз – і все. Як вчора.

Дмитро: Не може бути. А рачка тоді звідки. Не так же ж все має бути.

Петро: Та хто зна, як мало бути? Це Стікс.

Дмитро: Що?!

Петро: Розумієш, «той» світ, як і «цей» світ, має бути адаптивним. Розумієш?

Дмитро: Ні.

Петро: Це – Стікс, навколо Аокіґахара, я Апостол Петро, питати тебе буду.

Дмитро: Про що питати?

Петро: Як ти?

Дмитро: Який ще Апостол Петро, яка ще хаорікагара…

Петро: Ти трохи збентежений, розумію. Аокіґахара – ліс самогубць. Стікс…

Дмитро: Про Стікс знаю, дякую.

Петро: О, добре. Я можу бути і Анубісом, і Хароном, і Валькірією на пів ставки – залежить від вподобань і вірувань.

Дмитро: (розгублено)Ніби зрозумів…

Петро: Ну що ж, я тебе вітаю – ти досяг своєї мети, хоч і не зовсім чесним шляхом. А це я не схвалюю.

Дмитро: Господи, як голова болить… І на тім світі осуд, господи помилуй. Що значить «не зовсім чесним»?

Петро: (дістає з кишені папірець і зачитує) ..Скоєння самогубства у несвідомому або нетверезому стані, де суб’єкт не дає собі звіт у скоєнні вчинків – не є актом повного позбавлення життя. Після проведення операції, суб’єкт, прибувши у потойбіччя, зобов’язаний пройти верефікацію…

Дмитро: Яку ще верифікацію, це безумство якесь.

Петро: Ну ти ж хочеш нормально померти?

Дмитро: Так! Але для цього я й пив, аби не страшно було.

Петро: Ну тепер точно не буде страшно, бо доведеться стрибнути ще раз.

Петро дивиться вгору, Дмитро повторює за ним. Петро відволікається від перегляду і починає шукати у себе ручку, попутно перевіряючи вудку. Дмитро деякий час стоїть непорушно і дивиться угору.

Петро: (знайшовши ручку) Ось, тримай. Тобі треба залишити свої данні на цьому папірці, аби підтвердити операцію. Коли стрибнеш, то точно помреш, можеш не сумніватися. (пауза)

Дмитро: (дивиться на ручку) А якщо я не хочу?

Петро: І на це є вихід. Тобі доведеться бути тут зі мною вічність. А я така собі людинка.

Дмитро: Чому?

Петро: (показує навколо) Бачиш як багато у мене компаньйонів?

Дмитро: Тож це виходить, що я у пеклі…

Петро: Я і образитись можу, і не розмовляти з тобою ніколи. Будеш в тиші сидіти. Ідеш стрибати, чи ні?

Дмитро: Так стоп. Я ж живий. Я відчуваю запахи, звуки, мені боляче. Це хіба не ознака, що я живий?

Петро: Ну і шо? Я Теж багато чого відчуваю, і це не означає абсолютно нічого.

Дмитро: Я не стрибну.

Петро: Ти ж хотів цього.

Дмитро: Так хотів, але не так!

Петро: Та що там стрибати, давай!

Дмитро: Ні! Я не буду! Я живий – я хочу звідси вийти?

Петро: Та не вийдеш ти. Аокіґахара навколо! Тут і стежок немає. Самі мерці і все.

Дмитро: Ліс?

Петро: Самогубців.

Дмитро: Річка?

Петро: Ой не раджу… Гірше смерті.

Дмитро: Ти ж там рибу ловиш.

Петро: Наловив аж два відра, як бачиш.

Дмитро: Зовсім ніяк?

Петро: Зовсім.(пауза) Ну, ти думай. Як надумаєш – візьмеш ручку.

Петро знову сідає на стілець і починає вудити рибу. Дмитро відходить від нього, оглядається навколо, перевіряє кишені, потім іде до купи сміття і копирсається в ній. Петро деякий час спостерігає за ним, потім дістає телефон і протягує Дмитрові.

Петро: Можеш спробувати, звісно, але зв’язку тут теж немає. Українські провайдери теж не ловлять, тому вручну мережу не знайдеш.

Дмитро: Це не мій… Та яка різниця…

Дмитро бере телефон, дивиться на нього, потім сідає посеред сцени обхопивши голову руками. Запанувала тиша.

Петро: Можна поцікавитись: нашо треба було пертися аж з України в Японію, аби отак просто померти п’яним в купі сміття?

Дмитро: Це ритуал…

Петро: Який ще ритуал?

Дмитро: Тут культура самогубств і все таке. Ніхто б і не помітив. У них же тут це як традиція майже.

Петро: Традиція – це харакірі. Його робили поважні люди, бо їх збесчестили, тому це був акт прояву хоробрості, де необхідно було зустріти смерть в обличчя.

Дмитро: Ну я майже…

Петро: А ти майже облажався. Це ж треба таке вигадати?

Дмитро: В моїй країні, життя втратило цінність. Люди помирають сотнями щодня, якщо не тисячами. Це шаленство якесь. Ракети падають просто на житлові будинки, полони, катування. росіяни… Знаєш про них?

Петро: (зітхає)Про них весь світ знає…

Дмитро: ..Вбивають задля забави! Ти розумієш? Кожен день – це суцільний страх. І ніхто чомусь не може це зупинити, а тим паче я! Я нічого не можу з цим робити! Я не гідних захисників, котрі мене захишали, бо я боягуз і нездара! Тому я приїхав сюди, аби ніхто навіть не згадував, що я колись існував.

Петро: (з усмішкою) Цікаво…

Дмитро: Що смішного? А тепер я боюся! Боюся знову це зробити! Бо такий я боягуз! І це зовсім не смішно!

Петро: Це цілком нормально – боятися. Усі бояться. Без страху не буває хоробрості.

Дмитро: От я зараз тобі розкажу історію, аби ти зрозумів, на скільки життя впало в ціні. У мене був друг, звали його Сашко…

Все навколо починає змінюватись. Річковий берег стає галявиною, або лісистою місцевістю. Петро перевтілюється в Сашка, Дмитро залишається Дмитром. Вони сидять у сутінках навколо багаття. Сашко дивиться на вогонь холодним поглядом. Дмитро колупає вогонь.

Сашко: Тихо тут… Зовсім тихо.

Дмитро: (жваво) Слухай, відпочинь, поки є можливість. Я нереально радий тебе бачити, але мені шкода, що ти зовсім не знаходиш собі місця.

Сашко: Це якось важко, все це.

Дмитро: Якщо тобі буде легше, то ти можеш поговорити зі мною про це, розказати, вивільнити.

Сашко: Ніхто не хоче слухати, і не захоче. Ми ж з різних світів, ти маєш це розуміти.

Дмитро: Я розумію, повір. Ти ж багато історій з фронту розказував, і все нормально було, а зараз, щось не те. Ти якось змарнів.

Сашко: Багато часу пройшло з тих пір, багато крові пролилось.

Дмитро: Я розумію, але ж ми теж маємо право знати, що там відбувається. Принаймні я. Я твій друг, ми зі школи разом.

Сашко: Нас на штурм повели…

Дмитро: Ага.

Сашко: Я коли сюди повертаюсь, то дивуюсь людям: як вони так легко живуть. Читаю новини, бачу, що якийсь дибіл гранату підірвав і поранив іншу людину. Хтось в когось вистрілив.

Дмитро: Так, було таке. Але ж це завжди було.

Сашко: Так було. Але скільки війна іде? Всі тільки й роблять, що на телефони знімають. А допомогти? Елементарні речі домедичної допомоги: зупинити кров хоча б, поки швидка не приїхала. Я вже мовчу про те, що турнікет накласти.

Дмитро: Так, це проблема, люди не придають цьому значення.

Сашко: Це халатне відношення, повна безвідповідальність. Ніхто не готовий, народ не готовий. Тільки й роблять, що жаліються у соц. мережах як усе погано.

Дмитро: Так дійсно ж погано…

Сашко: Але ти не розумієш на скільки. Якщо народ такий безвідповідальний, уяви, що відбувається у нас.

Дмитро: Що?

Сашко: На штурм пішло людей сорок. Нас туди відправили, як розмінну монету, аби зробити те, не знаю що. Мета була в тому, аби ми не повернулися.

Дмитро: Не може бути.

Сашко: Може і було…

Дмитро: Це може бути збігом, так не буває.

Сашко: Ми там були два тижні без зв’язку і підтримки. Ми билися за своє життя, ми нічого не захищали. Командування мабуть думало, що ми не повернемось, тому все так і відбувалось. Харчі, медикаменти, набої, все закінчувалось. Ми були в оточенні.

Дмитро: Чорт забирай.

Сашко: Вони думали, що ми не вийдемо. А ми вийшли. Йшли по своїх же братах, повертаючись. По ним, хто вже не повернувся. Ми були монетою… Із сорока нас залишилось десять. Дім, десять людей. Тридцять полягли ні за що, просто за те, що було розпорядження.

Дмитро: І… це… ти як… чорт…

Сашко(дуже похмуро): І це я ще без подробиць.

Дмитро: Сашко… Я…(встає аби розім’ятися) Слухай, може можна якось вирішити цю ситуацію, щось змінити?

Сашко: Змінити можна лише одним чином, але це станеться або зараз, коли всі почнуть працювати на перемогу, як в перші дні, як один. Або вже після неї, коли ми вигриземо її дуже тяжкою ціною…

Дмитро ходить навколо, намагаючись привести думки до ладу, Сашко мовчки дивиться на вогонь. Дмитро переводить погляд на Сашка, котрий дістав ніж, і зустрічається з ним поглядом. В цей момент, Сашко починає перерізати собі горло. Дмитро з криком кидається до нього, світло зникає.

Коли світло знову набирається, на сцені знову річковий берег, де стоять Дмитро і Петро в чорному костюмі.

Дмитро(шалено): І що?! Що я мав зробити?! Що я міг зробити, ти мені розкажеш, знавець людських душ і світостворення?! Як я міг йому допомогти? Я нездара суцільний, громадський мрець. Він врятував сотні тисяч життів, а я й одного не зміг! Я нездара! Порожнє місце! Нуль!(відходить від Петра. Пауза)

Петро(спокійно): Всі ми помиляємось, це природньо.

Дмитро: І все?! Це все що ти можеш мені сказати?! Прекрасно, от через таких байдужих людей, у нас все іде через сраку. Таких само байдужих, як ти, Пєтя!

Петро: Але ж ця історія могла б навчити тебе чогось.

Дмитро: Чого? Що я мав стати на його місце? Штурмувати окопи? Та я ж не добіжу і пів шляху до нього! Моя спина зламається на пів дорозі, ще до того ж я сцикло тотальне. Ти забув?

Петро: Ні не забув, але. Ти цілком міг би вивчитись на медика, або інструктора з першої допомоги, вільно володіти цими навичками. Робити щось, вчитись на своїх помилках, а не кидати усе, збивши одного разу коліна.

Дмитро: Збити коліна? Ти знущаєшся?! Людина померла на моїх очах, вона зробила це власноруч, а я не міг допомогти! Це збити коліна?! Це просто помилка?!

Петро: Але ж ти був живий? Ти міг робити все, аби не допустити цього ще раз, навіть якби цього ще раз не повторилось.

Дмитро: Це все безнадійно і безглуздо. Ніхто не може бути до цього готовий! Життя не мало сенсу взагалі ніякого! Воно не мало ціни!

Петро:  Дурник. Життя не знецінене, радше навпаки – воно виросло в ціні. За одного загиблого, ти маєш жити вдвічі більше, бути вдвічі кориснішим, працювати тепер за двох. Він дав тобі змогу жити, тож проживи так, ніби ти маєш доробити те, що не встиг він, бути сміливим там, де він боявся, сказати те, що йому казати було боязко.

Дмитро: Тепер це не має сенсу. Я застряг тут із тобою ні віки!

Петро: Або можеш просто підтвердити операцю (простягає ручку). Просто впиши свої дані у папірець, і стрибни ще раз.

Дмитро: А знаєш що? А давай! Краще стрибнути зі скелі і бути мертвим, аніж вічність стирчати із таким психом як ти! Ти неможлива людина! Все ти знаєш, все ти вмієш, а допомогти не можеш! Іди в сраку, відверто тобі кажу! Давай сюди!

Дмитро бере ручку і починає іти до стовпчика з папірцем, як в цей момент у Петра починає гучно лунати сигнал повітряної тривоги. Дмитро зупиняється і дивитсья на Петра, той дістає телефон і здивовано дивиться в екран.

Петро: О, вже? Ну що ж, гаразд.

Дмитро: Повітряна тривога? Тут теж війна, чи шо?

Петро: Та ні. То мій будильник. Класна штука, ніколи не проґавиш. Ну все, мені час.

Петро починає збиратися, складає стілець, вудку, ховає телефон, прибирає сміття. Дмитро здивовано за ним спостерігає.

Дмитро: Я перепрошую, а що відбувається?

Петро: Та мені вже час, просто. Ти ручку собі забереш, чи зараз швиденько все зробиш і віддаси?

Дмитро: Ти ж казав, що звідси немає виходу, так куди ти збираєшся? А як же вічність, і все таке?

Петро: Та перестань, яка вічність. Просто моя зміна закінчилась, та і робота теж.

Дмитро: Яка зміна, ти знущаєшся з мене? Знову?

Петро: (зітхає) Давай так, аби ти відчепився. Я – штатний психолог на скелі самогубців, відмовляю людей не вбивати себе. Ти – прийшов вчора п’яний, впав ось в оцю купу сміття, плакав, що хочеш себе вбити, але сил піднятися у тебе не вистачило, того ти й заснув тут. Перед самогубством має бути обов’язкова процедура запису своїх данних, аби потім, коли тебе відшкрібатимуть від землі, люди розуміли як звуть цю кашу. А зараз – моя зміна закінчилась, і я звільнився, це були мої останні два тижні, тож мені тепер абсолютно все одно: вб’єшся ти чи ні. Хочеш – пиши і стрибай, не хочеш – давай ручку, я піду, і ти підеш куди захочеш. (простягає руку, аби забрати ручку)

Дмитро(ошелешено): Тобто я – живий?

Петро: Ще й тупий. Так, ти живий. Живіше усіх, хто в цьому лісі.

Дмитро: І я можу…

Петро: Так! Можеш! Ну? Шо робиш, думай швидше.

Дмитро: Іди…

Петро: Ай… Чорт з тобою…

Петро іде зі сцени зі своїми речами. Дмитро проводжає його поглядом, потім дивиться на табличку з прикріпленим до неї папірцем, потім на ручку, потім перед собою. Деякий час він стоїть нерухомо, потім світло на сцені починає плавно зникати, залишаючи лише спів птахів і плюскіт річки.

Завіса