Історія має значення, але не таке велике, як це уявляють
Автор: Едвард Лукас, британський журналіст і публіцист.
Ми живемо у 1914 чи 1939 році? Чи, може, у 1918? Ці, здавалося б, незрозумілі питання лежать в основі політики (або її відсутності) європейських країн щодо України. На думку деяких німецьких мислителів, небезпека полягає в тому, що велику війну «проспали», і це особливо стосується поведінки європейських лідерів у 1914 році. Насправді ніхто не хотів лиха, що зруйнує процвітання, порядок та безпеку. Але рішення, прийняті в Берліні, Москві, Відні та Парижі, зробили його неминучим.
Ця теза висунута в опублікованій у 2012 році австралійським істориком Кристофером Кларком книзі «Сновиди», що спонукає до роздумів. Ангела Меркель була великою її шанувальницею. Як зазначає у своїй останній колонці мій друг з часопису New Statesman Джеремі Кліфф, багато хто з її наступників теж. Канцлер Олаф Шольц вигукнув на нещодавній зустрічі: «Я не кайзер Вільгельм!». Він мав на увазі, що не має наміру випадково втягнути Німеччину у війну. Він також боїться руйнівних наслідків затяжного конфлікту.
Іншою поширеною історичною точкою відліку є 1918 рік і примара Версальського мирного договору. Його каральне ставлення до переможеної Німеччини посіяло насіння наступного конфлікту. Деякі люди, такі як московський політичний експерт Сергій Караганов, запевняють, що Росія вже зазнала приниження у стилі Версаля після розпаду СРСР. Інші, такі як президент Франції Емманюель Макрон, вважають, що життєво важливо уникнути такого результату після закінчення російсько-української війни. У будь-якому випадку, урок зрозумілий: поводьтеся з Росією краще, якщо хочете її хорошої поведінки у майбутньому.
Інша школа думки бере за орієнтир 1939 рік. Нездатність Заходу протистояти Муссоліні в Абіссинії в 1935 році і Гітлеру, коли він увійшов у Рейнську область в 1936 році і захопив Австрію і Судети в 1938 році, відкрила шлях для нападу на Польщу в 1939 році. Все це віддзеркалюється в нещодавньому умиротворенні агресії Кремля проти Естонії, Грузії та інших країн.
Історія є корисним стимулом для роздумів. Але вона поганий путівник по сьогоденню. Теза про «сновид» є хибною: вона недостатньо засуджує войовничий прусський мілітаризм і надмірно звинувачує сербський націоналізм. Її використання для тлумачення війни в Україні є абсурдним, на що вказав не хто інший, як сам Кларк. Тоді ніхто не хотів війни. Але Путін явно хоче її зараз. Питання в тому, як ми на це реагуємо.
Посилання на Версаль не переконують. Захід не принижував Росію в 1990-х. Він потурав і підігравав єльцинському Кремлю. Якщо війна з Україною закінчиться катастрофою, винен Володимир Путін, а не ті, хто протистоїть його агресії. Російський лідер може зупинитися, коли захоче, і чим раніше він це зробить, тим краще для всіх.
І це не ситуація 1930-тих років. Тоді картина була зовсім іншою. Нацистська Німеччина була економічною наддержавою. Росія – ні. Немає сучасного аналога нацистсько-радянського пакту 1939 року (дякувати Богу!). Нам не потрібні історичні аналогії, щоб зрозуміти, що вже давно настав час прокидатися від російського неоколоніалізму.
Німці також занадто охоче засвоюють інші помилкові уроки історії, такі як кремлівські міфи про Другу світову війну, яка нібито створює вічний обов’язок з боку Німеччини сучасній Росії. Для довідки: найбільший рівень втрат як частки населення був на території сучасної України та Білорусі. Будь-яке почуття провини чи історичної відповідальності має бути спрямоване туди, а не на виправдання жадібності і боягузтва.
Замість того, щоб даремно шукати аналогії, наші сучасні сновиди повинні усвідомити кричущу несправедливість сьогодення і подумати про те, як майбутні історики судитимуть їхню відповідь.
Стаття була опублікована англійською мовою під заголовком «History matters. But not as much as you think» на сайті CEPA 6 червня 2022 р.
Переклали Ангеліна Юрків та Карина Хоменко.
