My daybook

Часом буває так хочеться заховатись від світу, забути про те що бачимо кожного дня у стрічці новин, чи з вікна трамваю, від радіо і телебачення, від нещирих людей і жіночок які сваряться в чергах. Залізти під ковдру і читати книжки з ліхтариком, пити фруктовий чай на балконі і слухати старі пісні.

В такі моменти я витягую старі фотоальбоми, музику давніших часів (ну і що, що я в 2004 з Океаном Ельзи слухала також і Пономарьова, ви згадайте кого ви слухали в ті часи)) і коробку ( певно у кожного є така, з стрічкою з останнього дзвоника і першою подарованою валентинкою і ще з купою всього) Мені здається, що в ті моменти коли не знаєш що робити, як далі? потрібно повертатись до основ, до свого я, до ключових місць і місцевостей своєї історії.

В житті важливо правильно розставити пріоритети, ділити все не тільки на чорне і біле а й дати можливість на існування сірому, берегти близьких і не заважати іншим, пам'ятати, що які б ти помилки не зробив, це твоя історія тільки твоя, головне творити її далі.

Не загубись серед чужих мрій, а ти згадай свої, коли тебе питали ким ти хочеш бути.

Я взагалі не знала тоді ким, я і досі не знаю, ким хочу бути, ким я є?

Може просто не треба бути кимось.

За свої 20 єдине, що знаю напевне, це те, що треба завжди залишатись собою, не соромитись своєї душі, хоч яка убога, як Іздрик каже. Бути собою до кісткового мозку з улюбленою футболкою і щасливими кедами, зі своєю музикою, тараканами і великими щоками, не шукати рецепти щастя а закочувати рукави і працювати, в тому числі над собою.

Одна моя вчителька завжди казала, що я не вмію писати твори, і якби не це, то я б ніколи не спробувала.

Інша завжди казала «Все у ваших руках, після Бога» в тому щось є.

Колись я точно оселюсь у маленькому будиночку, застелю дерев'яну підлогу гуцульськими килимами, і на одній зі стін де буде багато фотокарток буде ця фраза, і тоді я буду точно знати наскільки зараз я права, чи навпаки.

Іванка Дусько - Щось Моє