Коли поет вимогливий до себе
Микола Павлюк
Складається вона переважно з поезій, які вже не раз публікувалися. Вперше друкуються тут, коли не помиляємось, лише два невеликих вірші. Та, незважаючи на це, вона не повторює ні виданої у Харкові минулого року найповнішої збірки оригінальних і перекладних, віршованих і прозових творів Виргана «В розповні літа», ні навіть аналогічного за своїм задумом «Вибраного» (1956 рік).
Рецензована збірка своєрідна насамперед тим, що в ній багато заново перероблених віршів. На цьому варто зупинитися докладніше, тим більше, що наша критика якось ніби не помічає Вирганових переробок (лише в одній рецензії на збірку «В розповні літа» побіжно згадано, що деякі вірші публікуються тут у новій редакції). Щоб не бути голослівним, пошлемося на такий факт. Є у Виргана програмний вірш «Завтра зрана вийду до криниці» — своєрідне естетичне кредо поета. Не так давно один наш критик дуже схвально відгукнувся про цей вірш в ювілейній статті, але цитував його чомусь у старій редакції, хоча за півтора року до того було опубліковано нову редакцію, куди автор вніс істотні зміни саме програмного характеру. Навіть такий добрий знавець і активний популяризатор творчості Виргана, як Ю. Барабаш, у своїй передмові до збірки «В розповні літа» пише про цей самий вірш так: тут поет «...з якоюсь особливою ясністю збагнув, що шлях його прослався по незмірних просторах рідної землі, що не в дрібних житейських вигодах, а в близькості до життя народу, до його праці, радощів, труднощів — справжній шлях митця...» Висновок цілком правильний, але критик даремно відносить все це на «років із двадцять, якщо не більше, тому». Адже за ці двадцять років Вирган двічі переробляв початковий варіант, і хоча основна спрямованість вірша визначилася вже з самого початку, якраз тих моментів, на які наголошено в наведеній цитаті, тоді у вірші ще не було.
Поетову правку своїх власних творів не завжди враховують і видавці та упорядники. Наприклад, один з кращих ліричних віршів Виргана про кохання («Так кажеш, що жінка ніколи ще так не любила») увійшов до фундаментальної Антології української поезії не в тому вигляді, як його на той час і пізніше публікував Вирган. «Шукай собі вітру, хай вітер тебе потіша!» — відкидає ліричний герой почуття жінки, яка легковажить своєю любов’ю. Цей афористичний рядок не відразу народився у Виргана. Раніше в нього було: «...Хай вихор тебе потіша». Але потім автор зміркував, що вихору забагато для такої натури. «Вихор», «вітер» — ніби й близькі синоніми, а наскільки при заміні точнішим став поетичний малюнок: одним-єдиним словом тут сказано і про вітряну пустоту тієї, що зустрілася поетові, і про категоричну рішучість його висновку. І навіть дано ширше узагальнення — стережіться такої любові, вона так само безплідна, як шукання «вітру в полі». Шкода, що все це втрачено для читачів Антології.
Деякі свої твори поет переробляв кілька разів. Такі відомі поезії Виргана, як «Соловей», «Марта», «Не ходи, не принось винограду», «Я добре знаю, що тебе давно...» та ін., було майже заново переписано порівняно до тих варіантів, що публікувалися раніше.
Це зовсім не означає, що початкові редакції були нічого не вартими, це свідчить насамперед про невблаганну творчу вимогливість поета до самого себе. Інколи заперечують правомірність подібних переробок — адже в таких випадках йдеться про твір, що вже став фактом літературного життя, в якомусь певному вигляді ввійшов у свідомість читачів. Але то вже справа історії літератури і текстології. Нам здається, що сам поет має цілковите право вдосконалювати власні твори, скільки вважатиме за потрібне. Звичайно, тут йдеться про переробки справді художні, а не продиктовані якимись тимчасовими або кон'юнктурними міркуваннями.
Збірка «Над Сулою шумлять явори» дає багатий матеріал для спостережень, що допомагають розкрити творчу лабораторію поета. В цій збірці надруковано чимало віршів, виправлених І. Вирганом для попередніх видань 1956 та 1959 років. Але є тут і переробки найновіші, відсутні навіть у нещодавно виданій збірці «В розповні літа». Саме про них і буде мова.
Найпростішим і найбільш поширеним різновидом поетичних правок є пошуки окремих слів чи виразів. Поетичне слово Виргана завжди вагоме й свіже, але часто поет прагне знайти слово ще точніше. Даремно вважали, ніби автор зарозуміло не прислухається до критики на адресу його слововжитку (хоч, треба сказати, ця критика частенько не бувала слушною). Насправді ж поет, як свідчить правка багатьох віршів, і сам веде боротьбу з раритетними, мало поширеними, а головне, мало поетичними словами та формами. Інколи ж поета не задовольняють загальновживані слова чи вирази. І він наполегливо відшукує найдоцільніше саме для даного контексту слово. Цікавою з цього погляду є робота Виргана над віршем «Ворон», правку якого автор не припиняє у збірках, випущених 1958, 1959 та 1960 років.
Ще один напрямок поетичних переробок Виргана — вдосконалення й поглиблення окремих, раніше знайдених образів. Дуже показовим у цьому відношенні є вміщений наприкінці рецензованої збірки вірш «Втомився день». Весь цей невеличкий твір побудовано, власне, на одній складній метафорі, утвореній з кількох простіших. Поет датує вірш 1939 роком, опубліковано його в збірці «Поворот сонця на літо» 1947 року. Але тоді твір був набагато слабішим, а подекуди й мало зрозумілим.
Знемігся день в своїй душній світлиці,
Дмухнув на сонце, заморочив бір
Узяв на плечі білу пуховицю
Та й спати похилив кудись надвір...
Після 1947 року вірш не передруковувався, аж поки у 1960 році з’явилася нова, помітно вдосконалена редакція, в якій розвинуто вдалі знахідки попередньої. Не важко переконатися, наскільки влучнішим і поетичнішим став вірш після переробки:
Стомився день,
Облишив косовицю,
Дмухнув на сонце,
Заморочив ліс,
Узяв на плечі
Хмару-пуховицю
Та й рушив спати
На небесний Віз...
Щойно йшлося про поетичну мініатюру. Але у збірці «Над Сулою шумлять явори» вміщено й досить великий за обсягом твір, який зазнав подібної ж «наскрізної» переробки. Маємо на увазі вірш «Роса», названий у цій збірці уривком з поеми «Марта Стрепет». Уперше його було опубліковано 1956 року в журналі «Прапор», без істотних змін передруковано у збірках 1956 та 1959 років. А у 1960 р. з’явилася нова редакція, в якій повністю збережено сюжетну ситуацію, дійових осіб, настрій та спрямування попереднього варіанту. Але це вже інший твір — стрункіший, жвавіший, поетично переконливіший. Обидва варіанти «Роси» могли б бути для молодих літераторів чудовим зразком нелегкого вміння навіть у хорошому творі нещадно викреслювати все, без чого можна обійтися.
Є в новій книзі Виргана і приклади глибших переробок, коли йшлося вже про певне ідейне переосмислення всього раніше написаного твору. Іншою, більш загостреною та узагальненою думкою завершує автор нову редакцію свого вірша «Серце».
І немарно Батьківщина-мати
Там, де й ти у мене. Завжди там!
Все, що маю, все, що буду мати,—
Тільки їй і правді я віддам!
Новий варіант «Серця» ще ближче споріднений з такими програмними творами Виргана, як «Завтра зрана вийду до криниці» або «Поезія». Може виникнути питання: а як же стара редакція цього вірша? Невже Вирган відмовився від свого тодішнього запевнення: «...усю свою пісенну силу висоті назавжди віддаю»? Адже висота, незламні крила — один з ключових образів усієї поезії автора.
Ні, не відмовився. Про це може посвідчити вміщена у книзі «Над Сулою шумлять явори» нова редакція вірша «Птиця», вперше опублікованого у ранній збірці Виргана «Сад дружби».
Твір присвячено вже не раз оспіваному поетом одвічному прагненню людини опанувати неприступне, піднестися до висот незвіданого. Просте, буденне явище наводить поета на глибокі філософські узагальнення. Його вірш звучить як гімн вічному людському неспокоєві і творчим шуканням, прославляє відважне «безумство сміливих». Вже чверть століття поет продовжує працювати над цим твором, публікуючи його в кількох варіантах, що так чи інакше відрізнялися один від одного. Остання редакція 1960 року вносить у вірш найістотніші зміни, її можна розглядати як певне переосмислення всього твору.
В усіх попередніх варіантах йдеться про те, що, навчившися літати, людина швидко випередила своїх перших «учителів», здолала висоти, неприступні для жодного птаха. Свій вірш поет закінчував таким міркуванням про безмежність творчих пошуків людини:
Синя птице, бідна птице... мила...
Вільна ти і зв’язана крильми...
Тільки ми міняєм свої крила
І крильми зміняємось самі!
У новій редакції автор вирішив наголосити іншу думку: найнеприступніших висот може сягнути лише той, у чиєму серці вічно живе творчий неспокій, у кого крилата душа. Хай людина вже перевершила те, що лише вчора здавалося нездійсненням, та як найдорожчий скарб душі слід пильнувати ніколи не згасаючий вогонь нових мрій.
Та тобі, небесна птице мила,
Будем завжди вдячні ми. Це ж ти
І робити крила нас навчила
І натхнула щастям висоти,—
такими словами завершує Вирган нову редакцію свого вірша. Старий мотив — «бідна птице... мила», «ревнощі» переможеного тощо — відкинуто: адже Вирганова «Птиця» — не просто звичайний птах небесний, а й казкова «синя птиця» вічних мрій і творчих пошуків.
Є в новому варіанті «Птиці» також деякі інші виправлення та зміни. Правда, не всі вони, на нашу думку, поліпшують твір.
Насамперед, дуже шкода, що поет відмовився від такої доречної тут формули «синя птиця», замінивши її сентиментально-невиразним звертанням: «небесна птице мила». Не прикрашає вірша й запевнення поета, що «тепер твої безстрашні учні заломили вже й тебе саму» (йдеться про ту ж птицю-мрію). Але загалом твір у новій редакції виглядає стрункішим і глибшим.
Л-ра: Вітчизна. – 1961. – № 4. – С. 205-207.
Твори
Критика
