Безсмертя, або Мрія про «осмислене» життя

Автор: Фриц Гайдорн (Fritz Heidorn), німецький публіцист і письменник

«Хто хоче жити вічно?»

(Гурт Queen, з головної пісні фільму «Горець»)

Людське життя характеризується різним сприйняттям перебігу часу і саме тому є чудовим прикладом індивідуальної відносности часу. З цієї причини популярними є історії, які обіграють можливості тривалого або навіть вічного життя. Відродження в іншій формі життя є популярним наративом багатьох релігій. Можливість жити довше — поширений наратив технічних експериментів. Безсмертя — наратив з казок та світу романів-фентезі. Якщо ці історії добре написані, вони спрямовують мистецтво оповіді до питання про те, наскільки розсудливо люди використовують відведений їм час.

Сенс і буття

Йдеться про швидкоплинність всього живого, про процеси старіння в природі і — зокрема — в людині, яка свідомо переживає ці процеси на собі та спостерігає, як це роблять близькі люди. Окрім шимпанзе та слонів, люди, мабуть, одинокі живі істоти на планеті Земля, які усвідомлюють свою смертність. Якщо життя скінченне, то в чому його сенс? Чи є взагалі якийсь сенс, мета, призначення? Чи такі думки — це нісенітниця, нонсенс, зарозумілість? Чи людина як вінець творіння марнує свою здатність мислити на егоцентричні фантазії про своє призначення?

У художніх творах можна драматизувати тему тривалости людського життя. Науково-фантастична література пропонує багато історій, присвячених подорожам у часі, машинам часу, які належать до власне основи, «новизни» жанру, як описав його Дарко Сувін (Darko Suvin). Хороші романи описують технічні аспекти; кращі твори піднімають питання про людське існування; геніяльні шедеври драматизують фундаментальні філософські проблеми людського буття.

Можливо, найкрасивішим романом (для підлітків) про тривалість людського життя є «Момо — дивовижна історія про викрадачів часу і дитину, яка повернула людям вкрадений час» (1973) Міхаеля Енде (Michael Ende). Сучасний роман письменниці Нікі Ерлік (Nikki Erliick) «Пророцтво» (2022) присвячений темі: «Що, якби ви знали, скільки вам залишилося жити?». Ця книжка читається легко, але, на мою думку, не повністю розкриває тему.

Фільм «Горець» (1986), який зрежисував Расел Малкегі (Russell Mulcahy) за сценарієм американця Ґреґорі Вайдена (Gregory C. Widen) і з музичним супроводом британського рок-гурту «Queen» розповідає про життя безсмертного Конора Маклауда, який народився в шотландському селі Ґленфінан у 1518 році, а потім жив під іменем Расел Неш у Нью-Йорку в 1985 році. У день останньої битви нечисленні безсмертні на Землі повинні битися один з одним на мечах і відрубувати один одному голови, поки не залишиться в живих лише один безсмертний, наділений надздібностями. Сцени з боями на мечах — це насправді лише видовищне доповнення подій у фільмі, — набагато цікавішими, на мою думку, є численні малі та великі відступи на тему безсмертя, наприклад, співжиття Конора Маклауда з Хезер на початку історії. Хезер старіє і помирає, а Конор Маклауд залишається молодим і повинен самостійно знайти новий сенс життя. На фоні звучить пісня «Who wants to live forever?» («Хто хоче жити вічно?») гурту Queen, яку написав гітарист Браян Мей (Brian May), зі словами:

Для нас немає часу

Для нас немає місця

Що це за річ, яка будує наші мрії, але вислизає від нас

Хто хоче жити вічно?

Хто хоче жити вічно?

У нас немає шансів.

Все вирішено за нас.

Цей світ має лише солодку мить, відведену для нас.

Хто хоче жити вічно?

Хто хоче жити вічно? (...)

У 2008 році Девід Фінчер (David Fincher) екранізував оповідання Скота Фіцджералда «Загадкова історія Бенджаміна Батона» (1922; новела у збірці «Розповіді епохи джазу») з Бредом Пітом і Кейт Бланшет у головних ролях. За сюжетом біологічний годинник Бенджаміна Батона йде навспак, герой розвивається від немовляти з рисами старого до дорослого чоловіка, продовжує молодшати — і врешті-решт 84-річним немовлям помирає на руках своєї дівчини Дейзі. У газеті Kölner Stadtanzeiger критик Франк Ольберт (Frank Olbert) назвав фільм шедевром, «філософськими роздумами про існування, старіння і смерть, втіленими в образах». Ольберт пише, що зображення смерти у фільмі «незрівнянно чутливе, навіть ніжне».

У 2023 році Netflix представив фільм «Рай» — моторошну антиутопію, в якій біотехнологічна компанія Aeon за допомогою медичної процедури здатна відбирати час життя у молодих людей і передавати його іншим. Донори часу старіють, а реципієнти молодшають. Вдалою видається основна ідея фільму про можливість передачі часу життя від однієї людини до іншої і її використання в сюжетній лінії про капіталістичну жадібність до прибутку. Однак я не вважаю розвиток сюжету у фільмі оригінальним, адже бійки між представниками Aeon та членами групи Адама більше характерні для нудних бойовиків. Сюжет фільму трохи заплутаний, але цілком в традиціях антиутопій, таких як «Прекрасний новий світ» (1932) Олдоса Гакслі (Aldous Huxley), і є внеском у дискусію про те, що б можна було зробити з купленим часом у сучасному світі — якби це було технічно можливо.

Сад часу

Кожен садівник цінує гармонійне поєднання природної рослинности, людського втручання та підкресленого використання мистецьких елементів. Сади — це місце спокою, відпочинку, споглядання, одним словом, місце для роздумів. Італійські сади, зокрема епохи Відродження — це висока форма історичного европейського садового дизайну, що складається з геометричного оформлення з рослинами та творами мистецтва навколо вілли. Сади в стилі ренесансу і бароко вважають найвищою формою европейського садового дизайну.

Сади пов’язані з часом, це своєрідні оази позачасся. У садах, однак, також відбуваються зміни, як-от сезонна послідовність зростання, цвітіння і в’янення рослин. Проте в садах час ніби зупиняється, а мешканці відгороджуються від зовнішнього світу. Сади — це місця з подвійною часовою структурою: їм властива як застиглість, так і зміни. Сади запрошують затриматися, подивуватися і поміркувати. Сади — це місце для мирних зустрічей, діялогу і щирого захоплення природою. Сади — це місця спокою в центрі тимчасової бурі, що вирує навколо.

Сади володіють магією, вони є місцем усамітнення та зцілення і часто розглядаються як брами до інших часів, станів та форм існування, як це чарівно показано у фільмі-фентезі «Таємний сад» (1993, 2020). Існує кілька екранізацій книги Френсис Ходжсон (Frances Hodgson) «Таємний сад» (1911), в якій авторка розповідає історію Мері, народженої в Індії, чиї батьки там померли, і тепер їй доводиться жити зі своїм дядьком-аристократом в Англії. Прохолодні стосунки з дядьком та його економкою змінюються, коли Мері знайомиться з покоївкою Мартою та її братом Диконом і відкриває для себе таємний сад покійної Леді, сестри-близнючки своєї матері. Вона знайомиться зі своїм кузеном Коліном, який ховається у своїй кімнаті, бо вважає, що невиліковно хворий. Родинні стосунки, напружені смертю сестер-близнючок, матерів Мері та Коліна, поступово покращуються, коли діти відкривають для себе магію таємного саду.

Одне з найкращих оповідань на тему часу, на мою думку, — «Сад часу» Джеймса Ґрема Баларда (James Graham Ballard). Вперше опубліковане у лютому 1962 року в «Журналі фантастики та наукової фантастики», це оповідання обсягом заледве шість сторінок містить усе, що характеризує винятково гарний літературний твір. Це елегантна, таємнича елегія на тему аристократичного усамітнення, а також чудова алегорія загрози, яку несе в собі плин часу. Це оповідання можна впевнено рекомендувати всім, хто хоче дослідити тему часу. Якби можна було обрати лише два оповідання, то я рекомендував би «Сад часу» Баларда і «Машину часу» (1895) Герберта Велса, адже ці твори охоплюють все, що люди повинні знати про природу часу — фізичної константи, що визначає долю.

Безсмертя

Напевно, найбільшою мрією людства є прагнення знайти спосіб побороти смерть і стати безсмертним. Теми «безсмертя та продовження життя» є типовими для науково-фантастичної літератури. Ґері Вестфал (Gary Westfahl) представляє найважливіші твори у своєму комплексному дослідженні «Науково-фантастична література в історії. Енциклопедія (2021, том 2), від «Епосу про Гільгамеша» (2100 р. до н. е.) і «Мандрів Гулівера» (1726) до «Смертного безсмертного» Мері Шелі (1833), а також численні твори з недавнього минулого жанру. Цікавими є аналітичні зауваження Вестфала наприклад, він відзначає: однією з головних тем таких історій є те, що людське безсмертя може бути досягнуте лише через смерть інших людей.

У науково-фантастичній літературі є багато оповідань на тему довголіття, які часто висвітлюють технічну сторону цього питання, але є також багато цікавих припущень щодо можливих проблем продовження людського віку. Наприклад, Кліфорд Симак (Clifford Simak) у романі «Транзитна станція» (1963) пише про те, як інопланетяни зробили людину безсмертною, щоб вона могла постійно працювати оператором на телепортаційній станції. У своєму романі «Діти Матусаїла» (1942, 1958) Роберт Гайнлайн (Robert Heinlein) описує, як люди в XIX столітті намагалися продовжити тривалість свого життя. Роджер Желязни (Roger Zelazny) у романі «Цей безсмертний» (1965) пише про безсмертних людей, які живуть на Землі у майбутньому, де після ядерної війни прибульці правлять людьми. Людей з далекого майбутнього часто зображують безсмертними, як, наприклад, у романі Артура Кларка «Місто та зірки» (1956).

Максим Лео (Maxim Leo) у романі «Ми будемо молодими» (2024) розглядає тему омолодження за допомогою медичних досліджень. У своїй історії автор описує позитивні та негативні наслідки для повсякденного життя сучасних людей, якщо медичні дослідження дійсно дозволять знайти метод для омолодження людей.

У багатьох історіях про безсмертя чи подорожі в часі можна зустріти хибне уявлення про те, що якби у вас було вдосталь часу, ви б зробили все як слід, або що ви могли б виправити всі свої помилки, якби повернулися в минуле і зробили все по-іншому. Основна людська помилка полягає в уявленні про те, що ми жили б бездоганним життям, не мали б необхідности шукати обхідних шляхів та уникали б хибних кроків, завжди досягаючи своєї мети. Про яку мету йдеться? У чому сенс правильного людського життя? Люди з різних культур і самі культури відповідатимуть на це питання абсолютно по-різному. Не існує одного визначення правильного людського життя.

Історії про безсмертя зазвичай ґрунтуються на наївній ідеї, що безсмертя пов’язане з вічною молодістю, міцним здоров’ям і постійною бадьорістю. Чи було б безсмертя таким же цікавим, якби воно асоціювалося з повільним старінням, погіршенням здоров’я і постійною немічністю? У своєму знаменитому романі «Мандри Гулівера» (1726) Джонатан Свіфт пише про безсмертних Струлдбруґів, які постійно старіють. Для більшости людей це, безумовно, жахлива ідея — жити вічно і водночас бути старим і немічним. Тоді, і тільки тоді, смерть здається порятунком.

У своєму оповіданні «Смертний безсмертний» (1833) Мері Шелі розповідає історію про те, як Корнеліюс Аґрипа змішує чарівне зілля, яке робить одного з його вихованців безсмертним. Хлопець не радіє цьому, а дуже сердиться, бо хоч і завойовує прихильність своєї коханої Берти, але переживає її та, подібно до горця Конора Маклауда після смерти дружини Хезер, нарікає на прокляття безсмертя: «Ми прожили разом ще багато довгих років. Старість позбавила Берту сил, прикула її до ліжка; я піклувався про неї, як мати піклується про дитину. Вона стала сварливою і все ще хотіла збагнути, як довго я буду жити. Мене завжди втішало те, що я сумлінно виконував свій обов’язок перед нею. Вона була моєю в молодості, вона була моєю в старості; і коли я засипав її тіло землею, я плакав, бо відчував, що втратив усе, що по-справжньому пов’язувало мене з людством».

Гімн безсмертя стає прославленням смерти: «Смерть, таємнича, ненависна подруго немічного людства! Чому мене одного з усіх смертних ти відкинула від свого захисного лона? О, за спокій могили! за глибоку тишу залізної гробниці! за те, щоб думка перестала трудитися в моєму мозку, і серце моє не билося б більше почуттями, що змінюються лише новими формами смутку!».

Безсмертя — дар чи прокляття? Рішення лежить в площині особистого судження. У літературі можна знайти багато історій, які дадуть нам поради для глибшого розуміння цього питання.

Переродження

Поява нового фізичного існування після смерти живої істоти, особливо людини, називається переродженням або реінкарнацією. Більшість релігій світу вірять в ідею смерти старого тіла і відродження безсмертної душі в новому тілі. Буддизм та індуїзм, зокрема, ставлять переселення душ і відродження нового життя в новій живій істоті в центр своїх вірувань. Ця віра має велику силу, тому що вона робить важке або навіть нестерпне існування на цій землі трохи легшим для багатьох людей, якщо вони вірять, що після смерти настане нове існування, тобто відкриється новий життєвий шлях, який буде кращим за нинішній.

Тема переродження знову і знову з’являється як наратив у романах і завжди підхоплюється і переказується з дещо іншим значенням. Віра може зрушити гори, а гарна історія про подолання смерти та вічне життя в іншому тілі приваблює в усі часи. Фільм «Нескінченність» (2021) є екранізацією роману «Документи про реінкарнацію» (2009) Д. Ерика Майкранца (D. Eric Maikranz) і, на жаль, втраченою можливістю для правдоподібного зображення реінкарнації у кіно. Насправді цей фільм — просто жорстока серія безглуздих екшн-сцен, в яких два товариства безсмертних б’ються між собою. Чому вони безсмертні і яка їхня місія, залишається незрозумілим. У випадку з цим фільмом потенціял чудової теми змарнували, зосередившись натомість на жорстоких сутичках. Іншими словами: цікава тема може перетворитися на нісенітницю, якщо її не осмислити філософськи.

Для тих, хто цікавиться історичними роздумами про алхімію, філософський камінь і тему переродження, рекомендую класичний роман Марії Сепеш (Mária Szepes) «В гонитві за червоним левом» (1984) — історію про алхіміка Ганса Бурґера, який у ХVI столітті відкриває порошок «червоний лев», за допомогою якого можна здобути вічне життя і подорожувати крізь століття.

Життя людей після смерти як вічних комп’ютерних даних вже детально обговорювалося в творах трансгуманістів. Основну ідею людського безсмертя через злиття свідомости з машинами описав понад тридцять років тому Ганс Моравец (Hans Moravec) у своїй сенсаційній книжці «Діти розуму: майбутнє машинного та людського інтелекту» (1988) як еволюцію постбіологічного життя. Рей Курцвейл (Ray Kurzweil), найвідоміший представник технологічного постгуманізму, розвинув ці ідеї далі і представив їх широкій авдиторії у своїх книжках «Епоха розумних машин» (1990) та «Сингулярність близько: коли людина виходить за межі біології» (2005). Постгуманізм і трансгуманізм — це філософські концепції подолання звичної біологічної природи людини на користь передачі свідомости комп’ютерам або злиття людини з машиною. Довгостроковою метою є створення безсмертного, розумного життя — наступника Homo sapiens, що колонізує всесвіт як машиноподібний космологічний суперінтелект і таким робом перетворить сам космос на розумну істоту.

Сингулярність, схоже, справді наближається. 12 травня 2024 року німецька телевізійна програма новин «Heute-Journal», що транслюється на телеканалі ZDF, повідомила про американську стартап-компанію «Eternos», яка використовує штучний інтелект, щоб запропонувати помираючим людям можливість залишити близьким свого цифрового двійника, з яким вони зможуть спілкуватися навіть після смерти людини. Це надія чи аргумент на користь дебатів про медіа-етику?

Відродження

Сила уяви наукової фантастики стає особливо очевидною, коли йдеться про відродження вимерлих видів. Одним із шедеврів є роман «Парк Юрського періоду», також опублікований під назвою «Парк Динозаврів» (1990), що його написав Майкл Крайтон (Michael Crichton), який разом із Стивеном Спілберґом та Дейвідом Кепом (David Koepp) створив сценарій до відомого однойменного фільму (1993). Це осмислення теми також є вдалим поєднанням бачення природничих наук і літератури, адже за сюжетом динозаври створені за допомогою сучасної генної інженерії з клітин динозаврів 65-мільйонної давнини, які сучасні вчені знаходять у крові комарів, що застигли в бурштині. Особливістю фільму є те, що Стивен Спілберґ показав нам на екрані істот, яких людина ніколи не зможе побачити в реальності. Хіба що повернеться на Землю 65 мільйонів років тому на машині часу — і саме це робить головний герой Адама Драйвера у фільмі «65» (2023). Як представник гуманоїдної цивілізації із землеподібної планети Сомаріс він опиняється на Землі 65-мільйонної давнини, де йому доводиться мати справу з динозаврами. Фільм вартий уваги, але в основному є наративною копією оповідання Майкла Крайтона та кінематографічної інтерпретації Стивена Спілберґа.

Американський автор трилерів Даґлас Престон (Douglas Preston) пішов ще далі в питанні воскресіння вимерлих істот. У його романі «Вимирання» (2024) вчені на віддаленому курорті воскрешають неандертальців із західноевропейської ДНК і називають це «де-вимиранням». За цим терміном приховується підступна мета покращити генетичний потенціял багатих людей. Звісно, як і в «Парку Юрського періоду», цей процес повністю виходить з-під контролю, інакше це не був би трилер. Ще одним цікавим аспектом цього роману є наукове підґрунтя, адже ДНК неандертальців було секвеновано у 2010 році, і ми, люди, несемо в собі два-три відсотки неандертальських генів. Homo sapiens боровся з Homo neanderthalensis протягом п’яти тисяч років і врешті-решт знищив його. Тепер, через сорок тисяч років, сучасна людина повертає неандертальців до життя, принаймні в художній літературі.

У гостросюжетному трилері Даґлас Престон зображує нові конфлікти між пробудженими неандертальцями та сучасними людьми, а також детально розповідає про відмінності між представниками двох людських видів. Неандерталець мав більший об’єм черепа і займався наскельним живописом. Чому ж він, більший і сильніший за перших людей, програв війну? У своєму романі Даґлас Престон зазначає: «Тому що сучасні люди володіють важливою якістю, якої бракувало неандертальцям: емпатією. Ми повинні були усвідомити це, коли прищеплювали її дітям з раннього віку. Емпатія? Яке це має значення? Величезне. Емпатія породжує співпрацю, співчуття та альтруїзм. Ми підтримуємо одне одного».

В епілозі Даґлас Престон підкреслює, що писав свій науково-фантастичний роман на основі реальних наукових даних, і покликається на відомий роман Герберта Велса «Острів доктора Моро» (1896), в якому йдеться про створення людиноподібних тварин. Чи віддає він належне справжнім неандертальцям минулого, чи перетворює їх на жертв палеонтологічного расизму — це вже інше питання.

 Літературний наратив — це одна справді значуща подорож у часі

Підсумувати тему подорожей у часі можна так: подорожі в часі зустрічаємо в історіях, в яких все здається можливим і піддається логічному поясненню, але тут усе також треба дослідити на предмет його значення. Літературна подорож у часі може зробити що завгодно і як завгодно — включно з можливістю створення великого мистецтва, яке витримає випробування часом.

Літературний наратив має візіонерську силу, яка виходить за межі науки та інших людських методів пізнання. Література про часові явища не обмежується лінійними послідовностями подій; вона може описувати асинхронії, стрибки в часі та використовувати часові аномалії для побудови наративу. Вигадки і, здавалося б, неможливі події можна використовувати для кращого опису реальности і з’ясування того, що можливо. Можливості наративу безмежні, і хороші письменники вміють використовувати їх, щоб задовольнити естетичні та інтелектуальні потреби своїх читачів. Літературні подорожі в часі залежать не від законів фізики, а від законів хорошої літератури.

Фільм 1960 року «Машина часу» є точною візуалізацією роману Герберта Велса 1895 року, за винятком іншого фіналу. Мандрівник у часі в романі подорожує з 802 701 року, часу елоїв і морлоків, у далеке майбутнє Землі через 30 мільйонів років після нашого часу і знаходить нерухому Землю перед червоною вогняною кулею, яка колись була нашим Сонцем. Людство вимерло. Однак у фільмі мандрівник у часі повертається до часів елоїв і морлоків, а його друг з 1899 року виявляє, що він взяв три книжки з його лабораторії. Що це за книжки, залишається невідомим.

Принагідно хотів би запропонувати мій власний вибір книжок на тему подорожей у часі, які я взяв би з собою на місці головного героя:

• Взірцевий твір наукової фантастики та його продовження: «Машина часу» (1904) Герберта Джорджа Велса та «Подорож у машині часу» (1946) Еґона Фридела.
• Шедевр про культурні, наукові та космологічні часи людства перед обличчям вищої раси інопланетян у Всесвіті: трилогія Лю Цисіня «Пам’ять про минуле Землі»: «Проблема трьох тіл» (2016), «Темний ліс» (2018), «Вічне життя Смерти» (2019).
• Роман про винайдення приладу для спостереження за часом, який під час свого використання знищує всі історичні таємниці та будь-яку людську приватність: Артур Кларк (Arthur Clarke), Стивен Бакстер (Stephen Baxter), «Світло інших днів» (2000).

Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Unsterblich — Oder der Traum vom „sinnhaften“ Leben» в журналі «Demokratischer Salon» у вересні 2024 року.

Переклали Анастасія Демяненко, Владислав Терещенко, Ірина Сороківська.