Алла Пахарь. За 28 днів весна, кохання…

«Чуєш?»

Чуєш?

Ти чуєш?

Там, вгорі серед верхівок, де пташка закликає до весни?

То дерево струснулось непокірно, скидаючи з кори морозні крихти. Бо прагне, прагне і життя, і волі!

Кохання прагне, і тепла, й весни усе живе за будь-яких обставин. Я чую невловимий шепіт душ: дерев, кущів, птахів. І наших теж. На відстані вони в обійми линуть, як ми на поклик кожного дзвінка.

Я чую. Поклик. Голос. Спогад кожен. А ти не чуєш. Ти, коханий, зараз примружився на світ ген вдалині – а звідси не побачити очима.

Лиш серцем.

Тут в парку серед тьмяних ліхтарів воно у грудях плаче і сміється, борсається в вечірній прохолоді з рідкими завірюхами з небес. Я слухаю, як стукає в землі відгомін ритму, що лунає з грудей.

Ми тут гуляли разом: ти засмагло відлунював назад до сонця жар палкого серця з визрілим коханням, яким мене так щедро напував. Сміялось сонце, цілувало в носа, облущувало лагідно й бешкетно. А ти любив – життя, мене і літо. І я тебе коханням огортала у найліричнішій чуттєвій пісні, яка лиш двом призначена навік.

Кохання – це не мить, це низка митей, що день-у-день збиралися в намисто дорогоцінних спогадів. Сміюсь, захоплена крізь сніг і заметіль шаленством літа, руки, наче крила, розкинула, злетіла б до небес!

…Яка ж тоді сумна настала осінь. Прощання, розставання і розлука – три складові випробувань кохання. Хіба ж лиш ми? Війна ламала долі: ставали лісом із дерев могутніх, що падали, захоплені вогнем.

А що ж кохання?

В грудях зачаїлось, невидимим вогнем назовні рветься. Палає, кличе і тримає тих, хто вірить попри все.

Кохання! Чуєш?

Зима не вічна. Двадцять вісім днів – і знову світ повернеться до сонця застудженим від холоду і сліз обличчям з величезними очима, в яких вона і він. Вони. Кохані.

Там, де співає вітер у верхівках гнучких і голомозих про весну, краплина золота з проміння сонця застигла і всоталась в сіру гілку. І струменить, і вже біжить потік, пробуджуючи сік в деревах сонних. Потік і вир енергії життя й кохання.

Доторкнуся до кори. Вона шершава, в пучках ледь тріщить. А вже гуде в глибинах того дуба передчуття провісників весни. Я знов прийшла сюди, могутній страже, бо знаю, ти запам’ятав мене, що плаче нині у твоїх обіймах.

Розтануло моє нарешті серце, ми перезимували, милий друже, обидва дочекалися весни. Я тут її сьогодні чула ясно, вібрує резонатором в пташках її відлуння.

Ні! Дзвінок. Мобільний.